За часів правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого остаточно склалася державна система Київської Русі.
За політичним устроєм Київську Русь чимало дослідників вважають ранньофеодальною поліетнічною імперією, подібно до імперії Карла Великого на Заході чи Хозарського каганату на Сході.
Її населяли понад двадцять племен і народів:
угро-фіни і балти на півночі, слов’яни – в центрі, тюркомовні племена – на півдні.
За формою правління Київська Русь була монархією.
На чолі держави стояв один правитель – великий князь Київський.
Він зосередив у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову гілки влади, зберігав за собою і функції воєначальника.
Державне управління здійснювалось за допомогою певних механізмів.
Найважливішими з них були княжа влада, рада бояр (дума) та
збори городян (віче).
У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. Чисельність його війська була відносно невеликою –
приблизно 2–3 тис. осіб, а то й менше.
В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або,
рідше, проводилася загальна мобілізація.
Аналогічно суспільствам, що не мали розвинутої державної організації, управлінням князівством займалися також особисті слуги князя, такі – зокрема, як
огнищанин, управляючий маєтком та інші,
оскільки не існувало чіткої різниці між державною й
приватною управлінськими функціями.
У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини.
На периферійних землях волю князя виконував
тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими.
Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді
згідно з «Руською Правдою».
Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але, разом із тим, поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була нерозвиненою.
У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини.
Згодом склалася складніша система оподаткування,
що включала кожне господарство (яке називалося «дим» або «соха»).
До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю,
плата за судочинство і штрафи.
Останні були важливим джерелом прибутків,
оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу
грошовим виплатам перед смертною карою.
За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи –
органу, що виник із старших членів дружини,
багато з яких були нащадками варязьких ватажків
чи слов’янських племінних вождів.
Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи.
Функції думи ніколи чітко не визначалися, а
князь не був зобов’язаний радитися з нею.
Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки з боку цього впливового органу, що представляв усю боярську знать.
Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи.
Демократичну складову політичного устрою Києва репрезентувало віче,
або збори городян, що виникло ще до появи князів і, очевидно, походило
від племінних рад східних слов’ян.
Воно скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку.
Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська.
Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику,
але не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони.
Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), згідно з якою князь зобов’язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно, відповідно,
визнавало над собою його владу.
Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей,
фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать,
яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.