Республіканський період в історії Давнього Риму (кінець V ст. до н.е. — ЗО р. до н.е.) характеризувався піднесенням могутності держави. У межах цього історичного періоду майже два з половиною століття точилася боротьба плебеїв з патриціями, яка завершилася поділом суспільства на кілька станів: сенаторський (нобілітет); вершники (багаті громадяни, які служили в кінноті й були основою римського війська); міський (люмпен-пролетаріат) і сільський (дрібні й середні землевласники) — плебс. Значну частину населення становили раби, кількість яких збільшувалася за рахунок поневоленого населення.
Усі державні справи вирішували коміції (народні збори), сенат (державна рада) і посадові виборні особи (магістратура). До неї належали: консули (найвищі виборні особи); претори (помічники, заступники консула, згодом — вищі урядові особи); цензори (особи, що відали проведенням цензу — оцінки Майна громадян, стежили за їх поведінкою та політичною благонадійністю); едили (стежили за громадськими спорудами, храмами, постачанням міст продовольством, громадським порядком); квестори (відали фінансовими та судовими справами); народні трибуни (охороняли права плебеїв від посягання патриціїв); в особливих ситуаціях — диктатори. За певних умов на ці посади могли бути обрані й плебеї. Отже, Давній Рим був аристократичною демократичною республікою. Щоправда, демократія була не для всіх.
Політична історія Римської республіки була буремною, що позначилося на розвитку і функціонуванні в суспільстві релігії. Республіканський Рим успадкував давню релігію царської епохи. Але вона не могла встояти перед впливом еллінської культури, і вже в III ст. до н.е. почалася її еллінізація, в римську релігію прийшли грецькі культи. Грецькі боги Деметра, Діоніс, Кора, Меркурій стали римськими Церерою, Лібером, Гермесом, культ бога-цілителя Ескулапа — культом Асклепія тощо.
На початку II ст. до н.е. остаточно склався культ 12 головних богів: Юпітера та Юнони, Нептуна і Мінерви, Марса і Венери, Аполлона і Діани, Вулкана і Вести, Меркурія і Церери. Всі вони мали відповідних богів у грецькому пантеоні. Були встановлені ритуальні трапези богів. На центральному місці Рима, де відбувалися збори громадян і всі державні події, — Форумі — було встановлено антропоморфні статуї богів. Усі релігійні справи вирішував сенат.
Наприкінці 2-ї Пунічної війни з Карфагеном (218—201 до н.е.) в Римі поширився східний культ Кібели, оскільки там з'явилися його прихильники зі Сходу. Стали поклонятися Кібелі й римляни. В 194 р. до н.е. на честь Кібели було засновано Мегалезійські ігри.
Давньоримська держава майже постійно вела загарбницькі війни, завоювавши до кінця III ст. до н.е. всі італійські землі, підкоривши Карфаген, Македонію і Малу Азію. У II—І ст. до н.е. римляни вже були на південному узбережжі нинішньої Франції, завоювали східне узбережжя Середземного моря, підкорили нові землі в Малій Азії (Віфінтію, Понт, Фригію). В середині І ст. до н.е. захопили територію аж до Ла-Маншу. Тоді ж було завойовано землі на північ від Балкан та Єгипет.
До початку нової ери Давній Рим був світовою державою. Римляни зверхньо ставилися до культур підкорених народів, вважаючи їх варварськими, але не рахуватися з ними не могли.
Релігія в цей час стала вкрай політизованою. Передусім вона задовольняла релігійні потреби громадян. Водночас була і зброєю в боротьбі за владу, що яскраво виявилося на завершальному етапі існування Римської республіки.
Правитель, прийшовши до влади, привласнював собі і верховенство у релігії, використовував її авторитет для закріплення своєї влади.
В середині II ст. до н.е. політична ситуація значно загострилася. Одне за одним спалахували повстання рабів, посилювався соціальний протест сільського плебсу, населення провінцій. У сенатській верхівці загострилася боротьба за владу. В І ст. до н.е. Рим охоплює громадянська війна, у 88 р. до н.е. вперше в його історії було запроваджено військовий режим. Демократичні порядки поступаються місцем диктатурі. Зростання авторитету політичного, військового діяча Гая Юлія Цезаря (100—44 до н.е.) після низки військових перемог привело його до одноосібної влади. Сенат надав Цезарю довічну диктатуру, трибунську владу, звання "імператора", "отця вітчизни" тощо.
Римські імператори ставилися до богів, як до рівних: коли буря знищила флот Юлія Цезаря, він начебто вигукнув, що і всупереч Нептуну досягне перемоги, і на найближчих святкуваннях усунув з урочистої процесії статую цього бога. Ще домагаючись влади, Юлій Цезар підкреслював свою причетність до богів. Виголошуючи промову на похованні своєї тітки Юлії, він заявив, що його рід сходить по матері до царів, а по батькові — до безсмертних богів. Це було відвертим використанням релігії для досягнення політичних цілей і одночасним обґрунтуванням її політеїзму: потрібно було багато богів, щоб серед них утвердити і культ диктатора. Тому в Римській імперії природний процес розвитку релігії до монотеїзму був пригальмований.