Країни Середземномор’я

Італійські міські республіки. 

Протягом усього Середньовіччя в Італії так і не було створено єдиної держави, але це не завадило їй зайняти провідне місце в Європі за рівнем господарського та культурного розвитку. 

В Італії вже з VIII ст. активно відроджувались старі та створювались нові міста. 

Вигідне положення італійських міст на перехресті європейських торговельних шляхів сприяло перетворенню італійських портів на центри посередницької торгівлі між Заходом та Сходом. 

У житті італійських міст тон задавала не місцева родова знать, 

а ділові люди – купці, банкіри, підприємці. 

Поступово міста перетворилися на окремі міські республіки, кожна з яких мала власне законодавство, монету та військо. 

У містах-республіка чітко розрізнялись такі групи населення: 

феодальна знать – гранди; 

середні та дрібні феодали - вальвассори; 

торгівці та ремісники – пополани; 

підмайстри та наймані робітники – плебс. 

Найвищим органом влади були комуни, які очолювала колегія консулів (радників), які обирались переважно на рік. 

Найсильнішими республіками були 

Венеція, Генуя та Флоренція. 

У Венеції законодавчу владу уособлювала 

Велика рада, 

до якої входили представники знатних родин, 

а адміністративні функції виконував правитель – дож. 

Генуя та Флоренція 

були республіками з консульським правлінням.

У внутрішньополітичному житті республік точились суперечки між двома угрупуваннями – 

гвельфів та гібелінів. 

Перші орієнтувались на папу, другі на імператора. 

Крім політичних причини їхньої конфронтації, були і економічні: 

соціальною опорою гвельфів були ремісники, купці, банкіри та наймані робітнки, які орієнтувались на республіканський устрій; 

тоді як гібеліни уособлювали феодалів-грандів, прихильників земельної власності та монархії. 

Водночас посилювалась соціальна диференціація пополанів, серед яких виділяються 

жирні (заможні) та худі (бідні). 

Перші починають активно включатися в управління містами, це викликало обурення худих, які часто повставали, найвідомішим виступом було повстання чомпі 

(чесальників вовни та інших найманих робітників),

 що спалахнуло в 1378 р. у Флоренції, яке привело до влади Мікеле ді Ландо, 

який згодом зрадив інтереси худих та придушив повстання.

У ХV ст. економічний розвиток найсильніших італійських республік дозволив їм розпочати боротьбу за переділ сфер впливу, створювались наймані війська – кондотьєри. 

Відбувається зміна форми правління, на зміну консульським радам приходить сеньйорія та тиранія. 

Нерідко тиранам ставали заможні купці, 

зокрема в Флоренції до влади прийшов рід Медічі. 

Особливо запеклим було суперництво між двома торговельними республіками Генуєю та Венецією, в якій перемогу здобула остання та зайняла перше місце у торгівлі зі сходом. 

В цей час сильно зміцніли позиції папської держави, 

яка була активним гравцем європейської політики, 

незважаючи на це в середині ХIV ст. в Римі була зроблена спроба встановити республіканський устрій, але повстання, яке очолив Кола ді Рієнцо було придушено.

Південна Італія. 

Наприкінці ХІІІ ст. Сицилійське королівство розпалося, утворилось Неаполітанське королівство, 

тоді як Сицилія разом із Сардинією увійшла до Арагону. 

Династії Анжу вдалось втримати королівство аж до 1442 р., коли Неаполітанське королівство також було включене до складу Арагону. 

Вже починаючи з ХІV, а особливо в ХV ст. Північ та Південь Італії дуже відрізнялись між собою, 

Північна Італія 

мала добре розвинене господарство та багату культуру, 

тоді як Південна значно відставала, 

ця різниця збереглась і до сьогодні.

Мусульманська Іспанія та Реконкіста. 

Після завоювання візантійських володінь в Північні Африці, араби звернули свої сили проти Вестготського королівства на Піренеях. 

В 711 р. араби разом з берберами (маврами) вторглись на Піренеї, розгромили армію готів та захопили ключові фортеці, встановивши свою владу на Піренеях. 

Араби спробували продовжити своє завоювання на захід, спрямувавши  зброю проти франків, 

але були зупинені Карлом Мартелом. 

Спочатку мусульманська Іспанія (Ал-Андалус) залишалась складовою Дамаського халіфату, 

але згодом оголосила себе незалежною. 

Пізніше Ал-Андалус розпалась на числені дрібні князівства.

На півночі Піренеїв в гірській місцевості араби так і не змогли закріпитися, 

саме звідси розпочалась Реконкіста (з ісп. відвоювання), 

яка тривала майже вісім століть. 

ЇЇ початком вважається битва 718 р. біля містечка Ковадонга, 

коли іспанці-християни розгромили арабський загін. 

На відвойованих землях утворювались нові незалежні держави, 

найсильнішими з них були – 

Арагон, Кастилія, Португалія. 

У 1085 р. було відвойовано Толедо, 

яке стало столицею Кастилії. 

Особливо активізувався процес реконкісти в ХІІ-ХІІІ ст., 

арагонці заволоділи Саргосом, 

а у 1147 р. було звільнено Лісабон, 

який став столицею Португалії, 

кастильці завоювали Севілью та Кордову.

Утворення Іспанського королівства. 

Реконкіста сприяла консолідації іспанських держав, в ході визвольної боротьби формувались закони, зросла роль дворянства та городян, які стали основою для скликання станово-представницьких органів – кортесів, які затверджували податки, брали участь у  розробці законів. 

У 1479 р. інфанта (принцеса) Кастилії Ізабелла вийшла заміж за принца Арагону Фердинада, 

так було утворено Іспанське королівство. 

Хоча Арагон і Кастилія зберегли свій устрій та кортеси, 

проте правління Ізабелли та Фердинанда проходило під гаслом «Один так само важливий, як інший».  

У своїй боротьбі за сильну монархію іспанські монархи спирались на підтримку католицької церкви, 

крім титулу «католицькі королі» Фердинанд та Ізабелла отримали від папи дозвіл на створення підпорядкованої їм інквізиції – особливого церковного суду, що переслідував єретиків.