Політична і військова могутність Київської Русі трималися на міцному фундаменті – сільському господарстві.
Землеробство і скотарство забезпечували населення країни продуктами харчування й були матеріальною основою зростання його чисельності.
Промисли, насамперед мисливство і бортництво, давали можливість руським купцям постійно постачати на зарубіжні ринки хутро, мед і віск.
На східнослов’янських землях протягом існування Київської Русі відбувалися повільні, але суттєві зміни у розвитку системи землеробства й переліку вирощуваних культур.
Поряд із традиційними підсічно-вогневою і перелоговою системами впроваджується орно-парова технологія обробітку ґрунтів.
Якщо до Х ст. основними знаряддями праці землероба були соха й рало, то наприкінці цього століття на зміну їм приходить плуг.
Плужна оранка була глибшою, борозни ширшими, не залишалися незораними проміжки.
Всі ці позитивні властивості плуга відкривали, на думку авторів
«Історії українського селянства» (Т.1, К., 2006),
можливість долучення до орного фонду нових земель –
родючих важких чорноземів, вкритих травами з переплутаними корінцями, а тому не доступних для обробки за допомогою рала.
Найбільш поширеними культурами були
жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, бобові,
а також технічні культури – льон і коноплі.
З ХІІ століття на Русі з’являється гречка.
Разом із землеробством розвивалось тваринництво.
Для якісного обробітку землі, як згадувалося вище, необхідна була тяглова худоба – коні й воли.
Вирощувались також вівці і кози, які постачали селян м’ясом, хутром і вовною. Худобу випасали з весни до осені на луках, лісових галявинах, перелогових землях.
На зиму для неї запасали сіно і зерно.
Кінь і корова були великою цінністю для селянина.
«Руська Правда» вважала крадіжку коней та інших свійських тварин тяжким злочином і немилосердно карала за неї.
Із системи штрафів, яку містить «Руська Правда», випливає, що найбільшу ціну мали тяглові тварини, причому кінь був удвічі дорожчий від вола.
Серед промислів особливо були розвинутими мисливство й рибальство.
Для полювання в густому лісі лук був малоефективним, тому використовували
ловецькі ями, пастки, сильця (петлі) тощо.
На ведмедя ходили із сокирою і рогатиною.
Бувало, що здобиччю ставали самі мисливці.
Для рибальства використовували плетені з лози верші,
а також конопляні сіті й неводи.
Зміни у сільському господарстві стимулювали розвиток ремесла.
Найважливішою його галуззю залишалась металургія.
Залізо продовжували добувати з болотяної та озерної руди, яка не потребувала складних технологій при обробці.
Ковалі виготовляли знаряддя праці – лопати, серпи, коси;
побутові предмети – ножиці, ножі, цвяхи;
зброю та амуніцію – мечі, кольчуги, щити, шоломи, бойові сокири.
Ці вироби цінувались не тільки на Русі, а й далеко за її межами.
Мудровані висячі замки з ключами складної форми мали великий попит у сусідніх країнах, де їх називали «руськими замками».
Високою майстерністю славились руські ювеліри.
Виготовлені київськими майстрами золоті прикраси і художні вироби
розходились всією середньовічною Європою.
Руські майстри золотих справ володіли багатьма складними техніками виготовлення прикрас.
Наприклад,
скань – вироби з крученого, срібного або золотого дроту;
зернь – маленькі золоті чи срібні зерна накладалися на малюнок і припаювалися;
перегородчаста емаль – склоподібною масою різних кольорів покривали підготовлені ділянки на золотій чи срібній основі,
створюючи красиві й довговічні прикраси, що збереглися до наших днів.
Основними видами ремесел були гончарство, а також обробка шкіри, дерева й кістки.
У Київській Русі найпоширенішим був дерев’яний і глиняний посуд,
тому серед ремісників чи не найбільше було гончарів.
Найпоширенішими були так звані домашні ремесла – прядіння і ткацтво.
Ними займались у кожній селянській родині, отож одяг простих людей був із домотканих матеріалів.
Писемні джерела згадують майже десять ремісничих професій, а дані археології вказують, що їх було понад шістдесят.
Продукція сільського господарства і ремісничі вироби вивозились купцями
Грецьким шляхом до Візантії,
а Залозним – до країн Кавказу й Арабського Сходу.
Від Києва ішов Соляний шлях до Кримського узбережжя Чорного моря:
через Володимир – Волинський – торговельні шляхи на Захід –
у Польщу, Чехію, Угорщину, Німеччину.
Із розширенням торгівлі, збільшенням багатств у представників суспільної верхівки зростає роль грошей.
Вони мали постійну вартість.
У знайдених скарбах періоду Київської Русі виявлені
арабські, візантійські і західноєвропейські монети.
Карбування монет на території сучасної України розпочалося наприкінці X ст.
Перші руські монети почали виготовляти в часи князювання
Володимира Великого.
Це були золотники і срібляники.
На лицевій стороні срібляників Володимира було поміщено
зображення князя з усіма ознаками влади,
а на зворотній – княжий герб тризуб і напис:
«Володимир на столі, а се його срібло».
Таким чином, з часів Володимира тризуб як знак князівської власності перетворився на державний символ.
Значну частину монет слов’яни вилучали з обігу і переплавляли в більш зручні для користування грошово-вагові злитки, що називалися гривнами.
Меншими грошовими одиницями в Київській Русі були: ногата, куна, різана.
Власне руською грошовою одиницею була гривна.
Монетна гривна відома з середини ХІ ст.
Гривни були кількох видів – київські, чернігівські, новгородські і відрізнялись вони формою та вагою.
Гривна срібла була значною сумою.
За неї можна було придбати одного вола або десять телят.
Оскільки на землях нинішньої України не існувало покладів срібла та золота, карбування власних монет було невигідним.
Як гроші у щоденному побуті використовувались шкурки куниці.
В Х–ХІ ст. лічильна гривна дорівнювала 25 кунам.
У часи Володимира Великого і Ярослава Мудрого продовжували розвиватися міста.
У літописних повідомленнях про події середини – другої половини ХІ ст. згадуються 50 нових міст.
Розростаються і старі «гради», перетворюючись на середньовічні міста.
Давньоруські міста відрізнялись господарською основою свого розвитку.
Одні з них мали переважно сільськогосподарський,
інші – ремісничий,
ще інші – торговий,
окремі – оборонний характер.
Тодішні міста складалися з двох нерівних частин:
меншої – укріпленої, яка називалась дитинець, і більшої – посаду.
В першій проживали князь, бояри, дружинники та їхні слуги,
там зосереджувались органи влади і управління.
За межами укріплень виникала торгова площа та розросталось
передмістя – посад.
У ньому жили ремісники, місцеві і приїжджі купці, їхня охорона та слуги.
Після запровадження християнства у Києві розмістилась резиденція глави
Руської церкви – митрополита.
У більших містах держави проживали керівники церковних провінцій –
єпископи та їхнє оточення і слуги.