Епоху з IV до VII ст. називають Великим переселенням народів, коли кельти, слов’яни, германські та інші племена покинули свої території та рушили на нові землі.
У результанті міграційних процесів на руїнах Західної Римської імперії виникли нові держави.
Першою варварської державою на території Західної Римської імперії стало
королівство вестготів (418 р.) з центром в м. Толозі.
Бургунди утворили власну державу в районі Вормса,
а в 457 р. постало друге Бургундське королівство з центром у Ліоні.
Германські племена англів, саксів, фризів та ютів, які населяли північне узбережжя Балтійського та Північного морів розпочали завойовувати землі Британії,
покинуті римськими легіонами.
Остготи під проводом свого короля Теодоріха в 493 р. заснували
Остготське королівство з центром в Равенні.
Теодоріх був прихильником римських звичаїв та культури, сприяв розвитку мистецтва, його правління отримало назву «Остготського відродження».
Після смерті Теодоріха королівство ослабло, візантійський імператор Юстиніан прагнув приєднати землі остготів до Візантії, розпочалась тривала війна, яка закінчилась лише
в VI ст., коли Візантія остаточно утвердилась в Південній Італії.
Північну частину Апеннінського півострова захопили германські племена лангобардів,
прозвані римлянами так за довгі бороди.
Рим перебував під владою папи.