Після смерті Святослава, який не залишив заповіту, між його синами Ярополком, Олегом та Володимиром розгорілась міжусобна боротьба.
Двоє братів у ній загинули, «і став Володимир княжити в Києві одноосібно», – вказав літописець.
Правив Володимир Руссю довго – з 980 р. до 1015 р.
За часів правління Володимира, котрого у билинах називають
Красним Сонечком, а пізніше історики – Великим,
завершився тривалий процес формування території Київської Русі.
Для цього князеві не раз доводилося використовувати збройні сили.
Спершу Володимир приєднав до складу Русі західні руські землі хорватів і дулібів, Перемишль і Червенські городи (981 р.).
У наступні роки відновив владу Києва над княжіннями радимичів і в’ятичів.
Київська Русь за Володимира перетворилася на найбільшу європейську державу.
Її кордони простягалися від Карпат до Волги,
від Балтики до Чорного й Азовського морів.
Володимир провів державну реформу управління землями.
Вождів і князів племінних княжінь він замінив своїми синами.
Він послав своїх синів, а їх було аж 12, до різних міст Київської Русі.
Таким чином, було остаточно зламано могутність місцевої племінної верхівки.
З тих пір – кінця 80-х років X ст. –
Київська Русь стає об’єднаною державою.
Великому князеві київському підпорядковувались намісники
(сини і старші дружинники),
котрі сиділи в найбільших містах держави, збирали данину,
управляли й чинили суд від його імені.
Їм служили урядовці у волостях.
Проте ця реформа змінила лише форму управління землями.
Межі ж земель (колишніх племінних княжінь) залишалися незмінними, що продовжувало живити місцевий сепаратизм.
Володимир Святославич з метою розширення кордонів своєї держави та їх зміцнення здійснював військові походи проти сусідніх племен і народів.
У 983 р. він воював на західних рубежах своєї держави з литовським племенем ятвягів.
У 985 р. здійснив похід на Волгу проти болгар.
Для захисту південних земель Київської Русі від войовничих печенігів Володимир наказав збудувати систему укріплень вздовж рік Трубіж, Сула, Стугна та ін.
Кочовики майже кожного року здійснювали наскоки на переяславські та південні київські землі, інколи доходили до Києва.
Вони грабували міста і поселення, вбивали і забирали в полон чоловіків, жінок і дітей, знищували господарство.
Князь особливо дбав про відносини Київської держави з іноземними державами та зміцнення її міжнародного авторитету.
Володимир розвивав політичні, економічні та культурні зв’язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами.
З цією метою допомагав візантійському імператору Василю II Болгаробійцю придушити бунтівних феодалів у Малій Азії.
За цю допомогу Володимиру була обіцяна в дружини сестра імператора, принцеса Ганна.
У 989 році Володимир завоював Херсонес (Корсунь) у Криму.
15 липня 1015 р. Володимир раптово помер.
Його поховали у збудованій ним Десятинній церкві в Києві.
Вирішенню завдань зовнішньої і внутрішньої політики Володимира служив один із найважливіших його заходів –
проголошення християнства державною релігією Київської Русі.
На початку свого правління Володимир, маючи намір зміцнити державу, вирішив провести релігійну реформу.
Язичництво з його багатобожжям не могло служити об’єднавчій політиці київського князя.
Язичництво роз’єднувало не лише східнослов’янські племена, а й протиставляло на релігійному ґрунті Русь іншим державам.
Адже Візантія та сусідні слов’янські країни, з якими Русь підтримувала тісні відносини (Болгарія, Чехія, Польща), були вже християнськими.
Офіційне запровадження християнства на Русі Володимиром Великим у 988-989 рр. було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов’янських земель.
М. Брайчевський, який присвятив виясненню цієї складної проблеми спеціальне дослідження «Утвердження християнства на Русі» (К., 1988) писав:
«Реальне утвердження християнства в нашій країні – складний процес, що розтягнувся на багато віків і перейшов через кілька стадій.
Спонтанне проникнення християнських ідей у середовище східноєвропейських племен (у тому числі й слов’янських);
спорадичне запровадження нової віри окремими східнослов’янськими володарями; перше офіційне хрещення Русі за Аскольда; втрата новим віровченням функцій державної релігії в результаті перевороту 882 р.;
уперта боротьба християнства з язичництвом протягом Х ст., в ході якої три спалахи антихристиянського терору чергувалися з періодами релігійної толерантності;
нарешті, друге офіційне хрещення за Володимира і остаточне проголошення православ’я державною релігією Русі – становить єдиний і послідовний ланцюг».
У 988 р. Володимир і його дружинники охрестились.
Літописець повідомляє, що сталося це в захопленому київським князем
Корсуні (Херсонесі).
Тут же відбулися його заручини з візантійською царівною.
Запровадження християнства відіграло величезну роль у подальшій історичній долі українського народу.
Будучи на перехресті між християнським Заходом та мусульманським Сходом, Київська Русь остаточно зв’язала себе з Європою.
Християнство ввело Русь у коло європейських держав, а правлячу київську династію – у середовище християнських королівських родин.
Християнська церква, яка мала на той час вже майже тисячолітню історію, принесла на Русь свою систему внутрішнього устрою (церковні чини), що вплинуло на формування феодальної і державної ієрархії Русі.
Християнство знищило язичницьке племінне багатобожжя,
сприяло політичному і культурному об’єднанню східнослов’янських племен,
а, отже, і формуванню українського етносу.
Із християнством у Київську Русь прийшли грамота,
мистецтво книжкової справи
(виготовлення пергаменту і паперу,
переписування та оздоблення книг),
церковний хоровий спів,
розвинулися архітектура,
кам’яне будівництво,
художні ремесла мозаїки і
вироблення скла,
фрески,
іконопису тощо.
Водночас утвердження християнства на Русі у його східному,
православно-візантійському варіанті зумовило майбутнє протистояння і конфлікти між православними українцями
та їх західними сусідами-католиками – поляками і литвинами.