28. Практичне заняття 4

2. АФГАНІСТАН у другій половині XX — на початку XXI ст. 

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА 

Наприкінці 1970-х рр. Афганістан за рівнем економічного розвитку посідав 108-ме місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла у своєму розвитку. 

Понад 90 % населення проживало в сільській місцевості та перебувало 

під владою місцевих землевласників, племінних вождів тощо. 

Близько 3 млн. афганського населення вели кочовий спосіб життя. 

У духовному житті країни в найбільш консервативних формах панував іслам. 

В Афганістані не склалася єдина нація, і країну роздирали національно-етнічні міжусобиці. Центральна влада ніколи не контролювала всієї території країни. 

Більшість населення була неписьменною.

До 1973 р. в Афганістані існувала монархія. 

Останнім королем був Захір Шах. 

17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, 

усунувши від влади свого двоюрідного брата. 

Він ліквідував монархію та проголосив себе президентом Республіки Афганістан.

У 1960-ті рр. в Афганістані зародився опозиційний рух, 

рушійною силою якого стала інтелігенція. 

1 січня 1965 р. була створена 

Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), 

яка поставила перед собою завдання 

здійснити народно-демократичну революцію, 

провести соціальні перетворення та подолати відсталість країни. 

Кінцевою метою проголошувалася побудова соціалізму. 

Партія існувала напівлегально. 

У 1966 р. в НДПА намітився розкол, викликаний суперництвом між лідерами, а також розбіжностями в тактиці боротьби. 

У 1977 р. лідери фракцій підписали заяву про єдність НДПА, 

але об’єднання було неповним: військові організації існували окремо.

У 1960-ті рр. організаційно оформився й 

рух ісламських фундаменталістів, які виступали 

за очищення ісламу від нашарувань і 

встановлення в країні теократичного правління. 

Під час перевороту М. Дауда 

частина мусульманської молоді на чолі із Гульбеддіном Хекматіяром 

виступила за негайне збройне повстання з метою захопити владу. 

У червні 1975 р. вони почали повстанські дії в деяких провінціях країни, 

але, не здобувши підтримки населення, були розбиті. 

Частина фундаменталістів емігрувала в Пакистан, де за допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби з режимом М. Дауда.

У квітні 1978 р. лідери НДПА організували повстання, яке увійшло в історію під назвою «Саурська революція». 

30 квітня 1978 р. країна була проголошена 

Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). 

Очолив державу 

Нур Мухаммед Таракі, 

його заступниками стали 

Бабрак Кармаль і  Хафізулла Амін. 

У травні 1978 р. було оголошено програму соціально-економічних реформ: 

знищення великих земельних володінь; 

демократизація суспільного життя; 

ліквідація національного гноблення й дискримінації; 

проголошення рівноправності жінок; 

ліквідація неписьменності й безробіття; 

укріплення державного сектору економіки; 

дотримання принципів неприєднання й нейтралітету. 

Під час проведення цих реформ не враховувалися національно-культурні традиції, 

було взято високі темпи й застосовувались адміністративні заходи. 

Усередині НДПА спалахнула боротьба й насаджувався «культ особи» Н. М. Таракі. 

У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений 

договір про дружбу й співробітництво.

Така політика нового керівництва викликала збройний опір загонів самооборони й 

розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями 

(Ісламська партія Афганістану — керівник Г. Хекматіяр, 

Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б. Раббані тощо). 

На території сусідніх Ірану й Пакистану з’явилися афганські біженці (понад 3 млн осіб), 

які стали джерелом поповнення збройної опозиції.

На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок 

помилок афганського керівництва, 

репресій, 

внутрішньофракційної боротьби в НДПА, 

розвалу армії, 

діяльності збройної опозиції 

погіршилося. 

Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово 

зверталося до СРСР по допомогу.

У березні 1979 р. X. Амін здійснив переворот, 

усунувши від влади Н. М. Таракі, якого було вбито. 

Після перевороту X. Амін почав насаджувати в країні диктаторський режим. 

Фізичному знищенню було піддано всіх, хто був незгодний із його політикою. 

Репресивні методи не дали результату: 

більша частина країни була охоплена партизанським рухом; 

X. Амін втрачав контроль над ситуацією.

Наприкінці 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному становищі: 

подальша підтримка режиму X. Аміна могла призвести до 

падіння авторитету СРСР на міжнародній арені й до 

виходу Афганістану з радянської зони впливу. 

У цей же період загострилися відносини між СРСР і США, виник конфлікт навколо Ірану. 

Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального штабу СРСР і дипломатів, прийняло рішення про введення в Афганістан 

обмеженого контингенту радянських військ 

(приблизно 100 тис. осіб) 

і про зміну афганського керівництва.

Уведення радянських військ розпочалося 

25 грудня 1979 р. о 15-й годині за московським часом. 

27 грудня спецпідрозділ «Альфа» захопив президентський палац, під час штурму якого загинув X. Амін. Нове афганське керівництво очолив Б. Кармаль.

Перші дії нового керівництва давали привід для оптимізму: 

були вжиті заходи для ліквідації наслідків терору й репресій, 

вироблявся реалістичніший курс проведення реформ, 

робилися спроби розширити соціальну базу існуючого режиму 

(створення Національно-вітчизняного фронту) тощо. 

Такі зміни відбувалися на тлі гострої внутрішньопартійної боротьби. 

Уведення радянських військ не принесло миру на афганську землю. 

Партизанська війна набула форми джихаду — священної війни за віру. 

Починаючи з весни 1980 р. радянські війська поступово втягнулися

 в боротьбу з опозицією. 

За час перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але придушити партизанський рух не вдалося.

У 1980-ті рр. відбувався процес консолідації збройної опозиції. 

У червні 1981 р. був створений Ісламський союз моджахедів Афганістану, але остаточно він оформився в 1985 р. 

Слід зазначити, що в більшості випадків збройні формування підкорялися 

польовим командирам та окремим політичним лідерам. 

Нерідко між різними угрупованнями опозиції виникали збройні сутички.

Участь радянських військ в афганському конфлікті призвела до 

падіння міжнародного престижу СРСР, його міжнародної ізоляції. 

Дії СРСР засуджували навіть соціалістичні країни. 

Негативні наслідки війни в Афганістані відчувалися і в СРСР (людські й матеріальні втрати). 

Згубність політики СРСР щодо Афганістану усвідомили в період правління Ю. Андропова, але його смерть і пасивність керівників КПРС відтягнули розв’язання афганської проблеми. 

Зрушення почалися з приходом до влади М. Горбачова. 

Відбулися зміни в афганському керівництві, яке очолив Мухаммед Наджибулла.

У 1987 р. було проголошено курс на національне примирення в Афганістані. 

14 квітня 1988 р. між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США 

було укладено угоду щодо Афганістану, 

згідно з якою радянські війська мали бути виведені з країни 

до 15 лютого 1989 р. 

За період перебування радянських військ в Афганістані 

загинуло 13 833 солдати, 

180 військових радників, 

584 інші спеціалісти 

(із них 2378 осіб українського походження).

Виведення радянських військ не стало запорукою миру в Афганістані; 

Женевські угоди не виконувалися. 

Із новою силою розгорілася громадянська війна, яка покінчила 

з режимом М. Наджибулли у квітні 1992 р. 

Президентом країни став один із лідерів опозиції Бурхануддін Раббані.

Проте й прихід до влади опозиції не зупинив громадянську війну. 

Основними лідерами угруповань, що вели між собою боротьбу, були: 

Б. Раббані (президент, таджик), 

Г. Хекматіяр (прем’єр-міністр, пуштун), 

А. Р. Дустум (колишній генерал афганської армії, узбек) та інші. 

У 1994 р. в конфлікт втрутилася нова потужна сила — режим Талібан, 

який об’єднує учнів релігійних навчальних закладів і 

виступає під гаслом наведення ладу в країні, 

встановлення ісламських порядків. 

Стомлене війною населення вбачало в Талібані підґрунтя для стабільності. 

Це дало змогу талібам упродовж короткого часу 

оволодіти південними й центральними провінціями країни. 

27 вересня 1996 р. війська талібів вступили в столицю. 

Першою їхньою акцією стала прилюдна страта М. Наджибулли та його брата,

 які переховувалися в місії ООН. 

Таліби проголосили країну Ісламським еміратом.

Установивши свою владу на двох третинах території країни, таліби почали запроваджувати закони шаріату — норми ісламської моралі. 

Жінкам заборонялося працювати й навчатися, знищувалася побутова техніка. 

Чоловіки мали носити бороду й чалму. Дозволялася лише релігійна освіта. 

У зовнішній політиці талібська влада оголосила 

Росію, США, Іран, Індію 

головними ворогами афганського народу. 

Основні фінансові ресурси таліби отримували від торгівлі опіумом. 

Із 336 підприємств країни працювали лише шість.

Жорсткий теократичний режим викликав опір у населення. 

На чолі антиталібської опозиції стояв афганський польовий командир 

Ахмед Шах Масуд, якого називали «Панджшерський лев». 

Навколо Масуда згрупувалися представники національних меншин Афганістану 

(більшість талібів представляли пуштунські племена). 

У боротьбі з талібами Масуд спирався на допомогу Росії, Індії. 

На 1997 р. антиталібська опозиція контролювала лише 10 % території країни. 

На середину 2000 р. таліби вирішили покінчити з коаліцією, 

розгорнувши потужний наступ, але він не досяг своєї мети.

Підтримка талібами різноманітних 

терористичних та екстремістських ісламістських організацій 

непокоїла провідні країни світу й світову громадськість 

(особливо суспільство вразили акти вандалізму талібів, 

які знищували в Афганістані пам’ятки неісламської культури).

Режим талібів проіснував у країні до листопада 2001 р. і 

був повалений військами північного альянсу (антиталібська опозиція) 

за допомогою авіації США та Великої Британії і спецпідрозділів країн Заходу. 

Приводом до повалення режиму талібів була їхня відмова на ультиматум США видати організатора теракту в Нью-Йорку 11 вересня 2001 р. та 

лідера терористичної організації «Аль-Каїда» Усаму бен Ладена.

Повалення режиму талібів не принесло стабільності Афганістану. 

Країна так і не має авторитетного лідера 

(Масуд загинув у листопаді 2001 р. внаслідок терористичного акту, 

здійсненого «Аль-Каїдою»), який би об’єднав країну. 

Встановлений режим на чолі із Хамідом Карзаєм (лютий 2002 р.), що тримається на військах США та інших держав, не має широкої підтримки населення. 

Іноземна допомога для країни виявилася недостатньо ефективною. 

Населення, щоб урятуватися від злиднів, почало масово вирощувати опіумний мак. 

Афганістан є одним із 

найбільших джерел постачання наркотиків до Європи. 

Ситуація в країні настільки ускладнилася, що НАТО збільшила свій контингент у країні. 

У 2014 р. на Афганістан поширила свою діяльність ІДІЛ 

(Ісламська держава Іраку та Леванту - невизнана мусульманська терористична держава (халіфат з 29 червня 2014)  

 міжнародна терористична, мілітаристська група напрямку салафітський джихадизм ) , 

а Талібан зумів відновити свій контроль над значними регіонами країни. 

Бойові дії в країні тривають.