З утворенням держави та її органів – управлінських, судових, податкових та інших – виникає потреба у появі писемності.
Археологічні матеріали та повідомлення болгарських авторів засвідчують наявність письма на Русі у ІХ ст., напередодні офіційного запровадження християнства. Вказується, що східні слов’яни користувались
«руськими письменами», а також якимись «чертами і резами».
Згодом на Русі з’явились ще два типи письма – глаголиця і кирилиця.
Глаголичні літери були складними у написанні, за формою вони нагадують грузинський алфавіт, тому деякі дослідники виводять цю систему письма
із Грузії, яка стала християнською державою ще в IV столітті.
З кінця Х ст. на Русі переважає кирилиця.
Кирилична азбука, пов’язана з іменем просвітителя слов’ян Кирила,
виникла на основі грецького алфавіту, доповненого кількома літерами,
що передавали шиплячі звуки, яких не було у грецькій мові.
Після запровадження християнства на Русі остаточно утверджується
кирилична система письма.
Як відомо, християнство ґрунтується на книгах Старого і Нового Заповіту.
Тому разом із поширенням нової релігії виникла потреба в людях, які б уміли читати і писати.
Церква і князівська влада почали дбати про освіту.
За князювання Володимира Великого у Києві була заснована школа,
де «осягали учіння книжне» діти «нарочитої чаді»,
тобто найближчого оточення великого князя.
Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Мудрим у Новгороді.
Онука Ярослава княжна Янка заснувала у Києві при Андріївському монастирі школу для дівчат.
Крім церковних і князівських шкіл існувало й приватне навчання.
Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки,
що створювались при монастирях і церквах.
Найперша бібліотека була заснована у 1037 р. Ярославом Мудрим у
Софії Київській.
Сучасні українські вчені, приміром Н. Яковенко, вважають, що провідну роль і в «одержавленні» варварських народів, і в становленні нової системи вартостей відіграла універсальна інституція Середньовіччя – християнська церква.
Адже саме на неї, крім душпастирства,
лягала відповідальність за політичну та соціальну сфери життя.
Освячуючи сходження на престоли чи приймаючи присяги при укладенні договорів, представники церкви надавали світським владам законності.
До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов’ян було
так зване язичництво, в основі якого стояло
обожнення сил природи, віра в духів, культ предків, магія, знахарство та ін.
Язичництво було не лише релігією, але й світоглядом давніх слов’ян.
Східні слов’яни не зводили своїм божествам величних храмів,
подібно як давні греки і римляни, як і не мали складної духовної ієрархії.
Власне це й пояснює, на думку дослідників, відносно слабкий опір християнству з боку їхньої релігії.
І все ж із приходом нової релігії вірування предків не зникли безслідно.
Під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов’ян зберігався релігійний дуалізм або двовір’я, яке полягало у
дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів
(таких, зокрема, як святкування Коляди, обжинків, «водіння Кози» тощо).
Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася не лише нова, витончена релігія, а й складно організована релігійна організація – християнська церква.
На час прийняття Руссю нової релігії вона мала вже майже тисячолітню історію, усталені традиції, розвинені богослов’я і культову практику.
Після хрещення Русі Володимиром була створена Київська митрополія – одна з церковних провінцій Константинопольського патріархату.
У довгій низці грецьких митрополитів протягом усієї історії Київської Русі лише двічі на цей пост призначалися русини (Іларіон і Климент Смолятич).
Київська митрополія поділялася на менші церковні округи – єпископства.
Спочатку до Руської митрополії входило вісім єпископств,
але згодом їхня кількість зросла до шістнадцяти.
Десять із них розташовувалися на землях сучасної України.
Багато єпископів теж були візантійцями.
Вони везли з собою власне оточення – писарів, помічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантійської культури.
Духовенство поділялося на дві категорії:
«біле», тобто парафіяльні священики, що не давали обітниці целібату (безшлюбності) і, зазвичай, одружувалися в своєму ж середовищі, та
«чорне», тобто ченці, з яких обиралися вищі духовні ієрархи.
Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус, ченці жили самітниками у відлюдних місцевостях, або невеликими громадами і тому їх вважали цвітом віруючого люду, а їхні монастирі були осередками християнської освіти й науки.
У XIII ст. в Київській Русі існувало майже 50 монастирів, із них 17 – у Києві.
Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі.
Спорудження одного лише храму – славетної Софії Київської – є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво.
Донедавна вважалося, що храм св. Софії був споруджений близько 1037 р. за князювання Ярослава Мудрого.
Однак останні дослідження українських істориків та археологів дають все більше підстав вважати, що ця велична будівля була закладена ще за правління Володимира Великого і зведена тими ж майстрами,
які збудували Десятинну церкву.
Софія Київська була споруджена грецькими майстрами на взірець константинопольського храму, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не отримала помітного розвитку у давньоукраїнському мистецтві.
Давньоруська культура представлена багатьма тисячами фольклорних, писемних та речових пам’яток, що збереглися до нашого часу.
Це лише незначна частина, яку залишив нам час.
Але її досить, щоб скласти цілісне уявлення про багату культуру Київської Русі.
Усна народна творчість, яка передавалась і збагачувалась від покоління до покоління, стала важливим джерелом пізніших літературних творів та літописів. Давні народні пісні, перекази, казки, легенди, прислів’я зберегли і донесли до нас духовний світ пращурів, їхнє світосприймання, мораль.
Із дохристиянської пори дійшли до нашого часу
русальні пісні, обрядово-весільні, похоронні голосіння, різні заклинання.
Великий інтерес для істориків становлять перекази,
в яких міфи поєднувались із реальними спогадами про важливі історичні події.
До таких переказів відносять розповідь
про Кия, Щека і Хорива та сестру їхню Либідь і заснування ними Києва,
про хороброго ремісника Кожум’яку, який переміг велетня-печеніга, та ін.
Чудовими пам’ятками давньоруської творчості є билини (старини),
що дожили в усній традиції до XX ст.
Продовженням билинної традиції є пізніші українські думи.
Билини розповідають про побут і звичаї князівського двору, його дружини, самовіддану боротьбу руських богатирів з кочовиками.
Виникнення писемності у східних слов’ян створило умови для перетворення
усної народної творчості на писемну літературу.
З давньоруською літературою пов’язана проблема виникнення
східнослов’янських мов.
Питання про час виникнення української мови досі є дискусійним.
Вчені-історики та мовознавці сходяться в думці, що у Київській Русі використовувались, подібно як і в Західній Європі, дві мови.
Мовою літератури, богослужіння, літописання була спеціальна «книжна» мова, сформована на основі староболгарської.
Цією мовою переклали Святе Письмо просвітителі слов’ян Кирило та Мефодій.
У Західній Європі аналогічну функцію виконувала латинська мова.
У щоденному вжитку були східнослов’янські племінні діалекти, місцеві говірки.
На це вказують мовні стилі літературних творів та літописів залежно від місця їх написання.
У Нарисах цивілізаційної історії України (за редакцією академіка І. Кураса. – К., 2006) вказується, що мова українського етносу, беручи свій початок із племінних діалектів, засвідчує власний безперервний розвиток ще з дописемного періоду.
Найдавніші пам’ятки Київської Русі вже в ХІ ст. вказують на риси, які згодом стали визначальними для структури української мови.
Сучасний вітчизняний філософ і культуролог М. Попович,
посилаючись на дослідження російських вчених-лінгвістів, відзначає, що давньоруські діалекти склались на перших порах у дві групи:
північну (Новгород) і південну (Київ).
Згодом виділились ще дві діалектні групи:
майбутня білоруська і майбутня московська.
В цілому, ряд авторитетних вчених вважають:
перші власне руські писемні пам’ятки ХІ ст. дають підстави говорити, що на цей час сформувався найдавніший варіант української мови.
Назва «Україна» вперше трапляється у Київському літописі під 1187 р.
У тому році в поході на половців захворів «недугою тяжкою» переяславський князь Володимир Глібович від якої помер.
Описуючи цю сумну подію, літописець зазначав, що плакали по ньому всі переяславці…
«За ним же Україна багато потужила».
Як бачимо, назва «Україна» вже поширилась на сусідні з Переяславською землі – ту територію, що становила ядро колишньої Руської землі.
Невипадково тривалий час назви «Україна» і «Русь» існували паралельно.
Галичани ще у XIX ст. називали себе русинами,
а частина закарпатців досі вживає цей термін.
Назву «Україна», «Вкраїна» більшість сучасних вітчизняних вчених виводять від слів «край», «країна».
Деякі польські вчені у минулому трактували термін «Україна» як окраїна Польщі,
а російські – окраїна Росії.
У Київському літописі під 1189 р. Галицьке князівство, що обіймало все Подністров’я аж до берегів Чорного моря,
названо «Україною Галицькою».
Галицько-Волинський літописець вживає термін «Україна»
під 1213 р., 1279 р. і 1285 р.
Як бачимо, з кінця XII ст. ця назва поступово входить в обіг і поширюється на території як Подніпров’я, так і Подністров’я, тобто на ті землі,
де сформувалась українська народність.
Київська Русь славилась великою кількістю міст.
Будівельники Київської Русі створювали чудові споруди з дерева, каменю й цегли. Основним будівельним матеріалом служило дерево.
З нього зводили житло, оборонні споруди, церкви і мости.
Житла переважно були одноповерховими,
у великих містах – іноді двоповерховими.
Їх стіни мали зрубну або каркасно-стовбову конструкцію.
Кам’яне будівництво особливо розвивалось
після запровадження християнства.
У 989–996 рр. Володимир наказав збудувати кам’яну церкву Богородиці і дарував на її утримання десятину своїх прибутків, звідки й назва її – Десятинна.
У 30-і роки XI ст. споруджується також за константинопольським зразком головний в’їзд до Києва – Золоті ворота з надбрамною церквою,
а в 1073–1089 рр. – Успенський собор
Києво-Печерського монастиря.
Цей собор став зразком церковної архітектури для всіх руських земель.
Крім столиці, величні кам’яні споруди зводили і в інших містах.
Так, у Чернігові й Володимирі-Волинському постали Успенські собори,
у Галичі – церква св. Пантелеймона.
У Переяславі збудовано Михайлівську церкву, у Перемишлі – палац.
Ці споруди збереглися до наших днів.
Окрасою монументальних споруд був фресковий живопис
(розпис фарбами на вологій штукатурці).
Найкраще зберігся він у київському Софійському соборі.
Високохудожні реалістичні фрески цього та інших храмів є цінним джерелом вивчення світогляду, побуту, одягу наших далеких предків.
На одній із них намальовано музиканта, який грає на смичковому інструменті,
що нагадує скрипку.
На іншій фресці двоє музикантів трублять у труби, третій грає на флейті, четвертий б’є у тарілки, п’ятий перебирає струни лютні,
шостий грає на інструменті, що нагадує арфу.
Зображення музикантів і частин музичних інструментів
(гуслі, сопілки, бубни та ін.) трапляються серед археологічних знахідок.
Усе це, разом із церковним хоровим співом,
вказує на розвинене і поширене музичне мистецтво Київської Русі.
Одночасно з музикою та співом наших предків з дитинства оточували
вироби ужиткового мистецтва.
То були різьблені з дерева миски й ложки, вирізані з кістки ґудзики, гребінці, ручки ножів, керамічний посуд з художнім розписом, недорогі прикраси тощо.
Таким чином, огляд культури Київської Русі цього періоду засвідчує
визначальні впливи візантійського християнства
на всі сфери її розвитку.