Опір окупантам. Український визвольний рух. Проголошення Акта відновлення Української Держави. Поліська Січ.
ПЛАН
1. Розкол ОУН. Андрій Мельник. Степан Бандера.
2. Проголошення Акта відновлення Української держави.
3. Український визвольний рух.
4. Опір окупантам.
5. Поліська Січ.
1. Розкол ОУН. Андрій Мельник. Степан Бандера
Початок нової світової війни призвів до зникнення всіх українських партій. Єдиною політичною силою, яка представляла український народ у світі, стала ОУН, яка створила мережу своїх відділень у провідних державах світу.
У 1940 р. в ОУН відбувся розкол. Провід українських націоналістів (ПУН) на чолі з Андрієм Мельником тривалий час перебував за кордоном. Справами ОУН в Україні фактично керувала Крайова екзекутива ПУН у Західній Україні.
Особистості
Андрій Мельник (1890-1964) народився в с. Воля Якубова (нині село Дрогобицького р-ну Львівської обл.).
У 1914 р. вступив добровольцем до легіону УСС, став комендантом сотні. Брав участь у боях на горах Маківці та Лисоні. Протягом 1916-1917 рр. перебував у російському полоні. Разом з Є. Коновальцем формував Галицько-Буковинський курінь. Перебував на командних посадах. З січня 1919 р. — начальник штабу армії УНР. Один із засновників УВО. 1924 р. заарештований польською поліцією й засуджений на 5 років ув’язнення. 1929 р. взяв участь у створенні ОУН. Протягом 1933-1938 рр. очолював молодіжні організації католицької молоді «Молоді орли» та товариство українських комбатантів «Молода громада».
Після загибелі Є. Коновальця в травні 1938 р. став головою Проводу ОУН.
З 1941 р. перебував під німецьким арештом. У 1944 р. утримувався в концтаборі Заксенгаузен. З 1945 р. проживав у Люксембурзі. З 1947 р. іменований пожиттєвим головою ОУН. У 1957 р. ініціював початок роботи щодо створення Світового конгресу вільних українців. Похований на міському цвинтарі Боневуа в м. Люксембурзі.
Радикальна зміна політичної ситуації в Центральній Європі, можливість радянсько-німецької війни викликали природну дискусію в ОУН щодо мети, засобів і напрямів діяльності організації. Молоді революціонери пропонували відмовитися від зовнішньополітичної орієнтації лише на одну Німеччину й установити контакти із західними країнами; зосередити роботу Проводу ОУН на внутрішньоукраїнських питаннях, а не аналізі міжнародної ситуації та пропаганді втрат України від репресій радянської влади; перейти до рішучої революційної боротьби; здійснити ряд змін у керівному складі ОУН.
Зустріч старшого й молодшого поколінь ОУН у Римі не привела до порозуміння. Молоді лідери зібралися в Кракові й 10 лютого 1940 р. сформували нове керівництво націоналістичного руху — революційний Провід ОУН, очолений Степаном Бандерою.
Особистості
Степан Бандера (1909-1959) народився в с. Старий Угринів (нині село Калуського р-ну Івано-Франківської обл.). Член УВО у 1928 р, член ОУН з 1929 р. З 1931 р. — член Крайової екзекутиви ОУН, а з 1933 р. — крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях. Засуджений до смертної кари на Варшавському та Львівському процесах ОУН 1935-1936 рр. Згодом смертну кару замінено на довічне ув’язнення. У квітні 1941 р. обраний головою революційного Проводу ОУН(б). 30 червня 1941 р. ініціював проголошення відновлення Української держави. 6 липня 1941 р. заарештований гітлерівцями, звільнений у вересні 1944 р. Протягом 1946-1953 рр., 1956-1959 рр. — голова Проводу закордонних членів ОУН. У серпні 1952 р. залишив пост голови ОУН через розбіжність у поглядах з керівництвом Крайового Проводу ОУН. Убитий агентом КДБ у Мюнхені (Німеччина). Досі ім’я С. Бандери є символом українського національно-визвольного руху.
З 10 лютого 1940 р. в українському визвольному русі діяли дві різні українські націоналістичні організації — ОУН(м) — Мельника та ОУН(б) — Бандери, які часто протистояли одна одній. Ставлячи перед собою одну мету — незалежність України й боротьбу проти її ворогів, вони відрізнялися своєю стратегією та тактикою.
Напередодні війни обидві організації вирішили взяти участь у можливій війні й проти Росії. ОУН(м) планувала створення легіону або справжньої національної армії, що складалася б з українських емігрантів. З цією метою було створене Товариство колишніх українських вояків. ОУН(м) погодилася також відрядити певну кількість перекладачів на службу до вермахту.
ОУН(б) у квітні 1941 р. домовилася з німецьким командуванням про підготовку майже 700 бійців, поділених на два батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», які в найближчому майбутньому стали б осередком національних збройних сил і служили б справі національної революції. ОУН(б) почала таємну підготовку похідних груп, які мали створювати в містах і селах органи національної влади, їхньою підготовкою зайнялися й мельниківці.
Похідні групи — створені ОУН(м) та ОУН(б) групи націоналістів, які просувалися в ближньому тилу вермахту на схід, щоб в умовах вакууму влади на щойно зайнятих територіях УРСР створити органи українського самоврядування.
2. Проголошення Акта відновлення Української держави
Передбачаючи наближення німецько-радянської війни, обидві організації ОУН звернулися до німецького уряду з меморандумами, у яких пояснювали, що їхня мета — відновлення незалежної та суверенної України. Водночас меморандум С. Бандери застерігав, що спроба німців використати в Україні примус і силу «матиме лише протилежні наслідки». Українська держава має бути справді суверенною, а не подібною до словацького чи хорватського утворень під протекторатом Німеччини.
Червона армія покинула Львів увечері 29 червня 1941 р. після кількагодинних перестрілок із повстанцями. На світанку 30 червня 1941 р. в місто вступили кілька німецьких частин та український батальйон «Нахтігаль» під командуванням Р. Шухевича. Похідна група ОУН(б), очолена першим заступником С. Бандери Я. Стецьком, дісталася до міста після обіду. Вона відразу ж скликала на кінець дня в Українському домі зібрання представників української громадськості міста — Національні збори (майже 100 осіб).
З благословення митрополита А. Шептицького Я. Стецько оголосив Акт відновлення Української держави: «Волею українського народу Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». В Акті зазначалося, що відновлена Українська держава буде співпрацювати з націонал-соціалістичною Великою Німеччиною, яка «допомагає українському народу визволитися з-під московської окупації». Акт закликав український народ не складати зброї доти, доки на всіх українських землях не буде створена Українська суверенна соборна держава.
Отже, ОУН(б), не чекаючи відповіді на меморандум, поставила німецький уряд перед довершеним фактом.
Далі Національні збори обрали головою Українського державного правління Я. Стецька, а він доручив І. Равлику організувати міліцію, яка б гарантувала порядок і безпеку громадян. Потім наказав привести в дію радіостанцію, щоб оголосити новину про проголошення Української держави.
3. Український визвольний рух
Похідні групи ОУН (б), чисельністю 7-12 осіб, поступово входили на територію України за німецькою армією. Їхня початкова чисельність становила майже 5 тис. осіб, а до осені 1941 р. зросла до 8 тис. осіб. Щоб проникнути на територію України, більшість мала підроблені або й справжні перепустки служби пропаганди вермахту.
Групи проголошували відновлення Української держави, організовуючи з цього приводу маніфестації, розповсюджували плакати, листівки, газети, засновували «незалежні адміністративні органи», міліцію — озброєні групи місцевих мешканців — для самозахисту та підтримання порядку, повідомляли про своє створення окупаційну військову адміністрацію, наголошували на готовності до тісної співпраці, і спочатку їхня діяльність сприймалася схвально.
Похідні групи бандерівців, а невдовзі й мельниківців ішли все далі в глиб України й в умовах політичного вакууму відновлювали самоврядування. Незважаючи на розрізненість зусиль обох ОУН, українське самоврядування протягом двох місяців було запроваджене в одинадцятьох областях України.
Німецька адміністрація несподівано для себе виявила високу активність українського місцевого самоврядування. Маючи на меті експлуатацію краю, а не сприяння Українській державі, окупанти вдалися до репресій. У вересні 1941 р. підрозділи СС стали активно заарештовувати й страчувати членів похідних груп ОУН(б), знищувати їхні газети, розформовувати створені ОУН служби порядку. На підході до Києва було заарештовано похідну групу бандерівців з 30 осіб.
Історичне джерело
Представник МЗС Третього рейху в штабі 17-ї армії вермахту констатував, що бандерівці «створюють політичну силу, яка втискується між окупаційною владою й населенням, ускладнюючи наше управління, яка викликає побоювання, що одного дня вона може повернутися проти нас. Отже, люди Бандери — небажані в Україні...».
Успіхів досягли й похідні групи мельниківців. У розгортанні їхньої діяльності провідну роль відігравав син відомого українського поета Олександра Олеся, Олег Ольжич (Кандиба). Діставшись до Києва, він почав утілювати в життя ідею створення Української національної ради за участі всіх українських земель, суспільних верств і різних ідейних течій. 5 жовтня 1941 р. в Києві відбулися установчі збори, на яких було утворено Українську національну раду за участі 130 делегатів від східноукраїнської інтелігенції, еміграції ОУН(м), релігійних діячів, учасників визвольних змагань 1917-1921 рр. Головою було обрано колишнього ректора політехнічного інституту професора М. Величківського. За кілька днів у Києві почала функціонувати міська управа, яку очолив професор О. Оглоблин, а через місяць — професор В. Багазій. Представники ОУН(м) зайняли основні посади в місцевому самоврядуванні в Житомирі, Полтаві, Харкові, Чернігові й інших містах. У Києві та навколишніх населених пунктах у жовтні-листопаді відроджувалося національне шкільництво, українська преса: у кожному обласному центрі, майже в усіх великих містах і в частині районних центрів. Загалом виходило друком понад 100 газет. Тиражі київського «Українського слова» сягали 50 тис. примірників щоденно. Обравши помірковану тактику, проявляючи максимум лояльності до окупаційних властей, мельниківці сподівалися, що з часом УНРада як представницький орган зможе створити національний парламент.
Однак, обравши курс на колоніальну експлуатацію України, нацисти вирішили рішуче згорнути українське громадсько-політичне життя. 27 листопада 1941 р. діяльність київської УНРади було заборонено. Більшість її членів на чолі з М. Величківським виїхала до Львова, де об’єдналася з львівською УНРадою, очоленою А. Шептицьким. Незабаром до них приєднався сейм Карпатської України. У лютому 1942 р. митрополит надіслав до Берліна меморандум про право українського народу на власну державу, а також засудив геноцид єврейського народу. У березні 1942 р. гестапо заборонило і львівську УНРаду.
4. Опір окупантам
Першими нацистській політиці щодо України довелося протистояти лідерам ОУН. 3 липня 1941 р. нацистські високопосадовці Кракова покликали діячів Українського національного комітету (УНК), уключаючи й С. Бандеру, на розмову, що перетворилася на допит.
С. Бандера визнав, що він віддав наказ узяти владу й створити український уряд. Він це робив як голова ОУН, яка стоїть в авангарді боротьби українського народу за свободу й має право так діяти. На вимогу скасувати Акт проголошення Української держави лідер ОУН(б) відповів твердою відмовою: «Державна самостійність України для обох сторін не підлягає дискусії».
5 липня члени УНК були заарештовані, а С. Бандера депортований до Берліна, де утримувався під домашнім арештом. Після арешту С. Бандери його соратники, які перебували у Львові, перейшли на нелегальне становище. Винятком були Я. Стецько та його співробітник Р. Ільницький, які мусили офіційно представляти український уряд. 9 липня вони теж були заарештовані й переведені під нагляд до Берліна.
Тим часом усі українські угруповання у Львові, уключаючи й ОУН(м), під тиском німецьких служб безпеки висловили німецькій владі свою лояльність. Не дала своєї згоди лише ОУН(б), оскільки не отримала гарантій щодо незалежності України та звільнення С. Бандери. У відповідь за наказом від 17 липня 1941 р. у Львові було закрито майже 20 друкарень, якими користувалися ОУН(б).
21 липня МЗС Третього райху прийняло рішення вважати, що проголошення незалежності Української держави «не має жодного конституційного значення». У відповідь політичне бюро ОУН(б) надрукувало декларацію, у якій стверджувало, що проголошення «уже є історичним фактом», «доконаним фактом», і воно відбулося не лише у Львові, а й в інших містах України, що засвідчувало прагнення українського народу до політичного суверенітету.
Нацистські спостерігачі засвідчували масові прояви наростання популярності ОУН(б): публічне складання присяг С. Бандері після завершення релігійних церемоній ушанування пам’яті жертв радянського режиму, збирання підписів під петиціями за повернення С. Бандери в Україну, масове поширення листівок про відмову С. Бандери виконати вимогу Гітлера та скасувати Акт від 30 червня, продаж поштових марок з датою проголошення незалежності — 30 червня.
Історичне джерело
Автори донесень писали: «Емісари ОУН вирізняються своїм рішучим прагненням до мети, скромністю та відданістю, які можуть випливати лише із справжнього ідеалізму». Тому СД вирішило, «коли ситуація в Україні буде певною мірою стабілізована, усіх західних українців необхідно виселити, оскільки їхню діяльність треба розглядати як шкідливу з будь-якого погляду».
У середині серпня німецьке командування наказало роззброїти та розформувати батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». Причому «Роланд» до розформування примусили, оточивши кільцем кулеметів. З 15 вересня 1941 р. нацисти перейшли до репресивної політики проти українських націоналістів. Цього дня було проведено масові арешти членів ОУН(б) по всій окупованій території України та в еміграції. С. Бандеру та Я. Стецька перевели до Берлінської в’язниці, а звідти — до концтабору Заксенгаузен.
Хоча мельниківці намагалися поводитися обережніше, вони теж зазнали розгрому й насамперед київська організація. Їх було усунуто з органів місцевого управління, поліції та преси, а багатьох розстріляно.
Зазнавши репресій, бандерівці з осені 1941 р. розпочали підготовку до повстання: збирали зброю, продовольство, проводили навчання, поодинокі напади на загони німецьких карателів. Спецслужби гітлерівців повідомляли до Берліна, що пропаговані бандерівцями національні ідеї «становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні й у майбутньому». 25 листопада українські націоналісти були остаточно поставлені нацистами поза законом. Таємна інструкція органів держбезпеки роз’яснювала, що «рух Бандери готує повстання в Рейхскомісаріаті “Україна”, мета якого — “створення незалежної України”», і вимагала: «Усі активісти руху Бандери мають бути негайно заарештовані й після ґрунтовного допиту таємно знищені, як грабіжники».
5. Поліська Січ
Одним із перших політичних і військових формувань, що протистояло окупантам, була Поліська Січ під проводом Тараса Боровця, який вибрав собі псевдонім Тарас Бульба. Виступаючи від імені уряду УHP в еміграції, він у серпні 1940 р. прибув на Полісся й створив там військове підпілля. Улітку-восени 1941 р. Поліська Січ, отримавши допомогу від вермахту озброєнням та амуніцією, вела боротьбу із залишками Червоної армії, радянськими підпільниками та партизанами. Т. Бульба (Боровець) пішов на співпрацю з окупантами, сподіваючись, як і більшість тодішніх українських патріотів, на їхнє сприяння у відродженні української незалежності. Звільнивши від радянської влади значні території Рівненщини та Житомирщини, він створив Поліську республіку з центром у м. Олевську. Декретами Т. Бульби тут було ліквідовано колгоспи, землю повернуто селянам, чисельність збройного формування доведено до 3 тис. бійців, налагоджено підготовку військових кадрів, відкрито лікарню, кооперативну їдальню. У республіці працювали пошта, телефонний зв’язок, електростанція, друкували газету «Гайдамака», демонтували радянські пам’ятники й атрибути.
Загін УПА. Фото. 1942 р.
Коли ж бульбівці відмовилися брати участь у розстрілах євреїв у листопаді 1941 р., німецьке керівництво змусило Т. Бульбу розпустити Поліську Січ і ліквідувало контрольовану ним республіку. Уникнувши арешту, Т. Бульба з прихильниками деякий час переховувався в лісах Рівненщини, а в грудні 1941 р. з решток Поліської Січі почав формування Української повстанської армії (УПА). Її метою було визначено здобуття державної незалежності України та захист українців від свавілля німецьких окупантів. До свого збройного формування бульбівці приймали всіх українців, незалежно від їхньої партійної належності, політичних переконань, етнічного походження.
До весни 1942 р. УПА Т. Бульби (Боровця) не проводила активних воєнних дій. Протягом 1942-1943 рр. максимальна чисельність її підрозділів сягала 3-4 тис. бійців. Ядро із 300-400 бійців переміщувалося лісами Волині та Рівненщини. Решта жили по селах і становили мобілізаційний резерв. Коли німецьке керівництво знову запропонувало співпрацю, Т. Бульба відхилив пропозицію й висунув політичні вимоги: змінити окупаційну політику, звільнити всіх українських політв’язнів, уключаючи С. Бандеру, ліквідувати окупаційну адміністрацію, визнати Українську державу із законним урядом УНР, дозволити сформувати українську армію.
Нейтралітет із радянськими партизанами навесні 1943 р. змінився на гостре протистояння. Т. Бульба намагався налагодити мирні відносини з польським рухом Опору. Проте ігнорування цих зусиль із польської сторони, провокації нацистів призвели до участі бульбівців у гострих братовбивчих конфліктах.
Протягом літа 1943 р. майже всі загони бульбівської, поліської, частини УПА були роззброєні й підпорядковані військовим підрозділам бандерівської частини УПА. Сам Т. Бульба (Боровець) відхилив вимогу про «абсолютне підпорядкування політичній лінії ОУН(б)» і в липні 1943 р. сформував нечисельну Українську народно-революційну армію (УНРА), бійці якої воювали проти радянських військ до 1948 р.
Особистості
Тарас Бульба (Боровець) (1908-1981) народився в с. Бистрині (нині Березнівського р-ну, Рівненської обл.).
Після вступу Червоної армії на Житомирщину в листопаді 1943 р. виїхав до Варшави для переговорів з німецьким командуванням про залишення зброї та військового спорядження частинам УПА та УНРА, які залишалися на території, що могла бути зайнята радянськими силами. 1 грудня 1943 р. був заарештований гестапо й відправлений до концтабору Заксенгаузен. Після завершення війни жив в еміграції. Організував Українську національну гвардію, видавав часопис «Меч і воля». Помер у м. Нью-Йорку.
Запитання для роздумів
1. Поясніть значення понять «похідна група», «Поліська Січ».
2. Опишіть хід подій 30 червня 1941 р. уЛьвові.
3. Розкрийте причини, які взято за основу розколу ОУН.
4. Якою ідейною настановою бандерівців можна пояснити небажання С. Бендери шукати згоди нацистського уряду щодо проголошення Української держави?
5. Розкрийте зміст діяльності Т. Бульби (Боровця) на початковому етапі війни.
6. Дайте коротку характеристику життєвих шляхів А. Мельника та С. Бандери.
7. Визначте зміст протистояння нацистських окупантів та українських націоналістів протягом червня-листопада 1941 р.
8. Поясніть, який глибинний взаємозв’язок поєднував проголошення Української держави 30 червня 1941 р. бандерівцями та скликання УНРади 5 жовтня 1941 р. мельниківцями.
9. Чим, по-вашому, є мужність?