— скасування панщинних повинностей селян, проведене австрійс. урядом під час революції 1848 в Австрії. 

Здійснена під тиском революц. подій, що охопили також Галичину, Буковину і Закарпатську Україну, та масових нар. рухів, зокрема Галицького селянського повстання 1846. 

У Галичині панщину скасовано відповідно до закону австрійс. імп. Фердінанда I Габсбурга 

від 17 квітня 1848. 

Окремим декретом від 1 липня 1848 дію цього закону уряд поширив на Буковину, 

підтвердивши його законом від 9 серпня 1848.

Влітку 1848 питання про умови звільнення селян обговорювалося в австрійс. райхстазі. 

Депутати від селян Східної Галичини та Буковини І.Капущак, Л.Кобилиця разом з ін. депутатами лівого крила рішуче виступили проти виплати викупу дідичам. 

Проте більшістю голосів райхстаг скасував повинності селян за викуп. 

На підставі цієї постанови 7 вересня 1848 видано 

закон про звільнення селян на території Австрії від панщинних повинностей, 

про надання їм прав громадян д-ви і права власності на ту землю, 

якою за панщини вони користувалися на правах спадковості.

Закон передбачав повну компенсацію (індемнізацію) селянами на користь дідичів 

20-кратної вартості всіх річних повинностей. 

За "звільнення" селян дідичі одержували великий викуп: 

у Сх. Галичині — 58,9 млн гульденів, 

на Буковині — 5,5 млн гульденів. 

Головний тягар викупу несло трудове селянство. 

Згідно із законом від 7 вересня 1848 у власність селянства Сх. Галичини та Буковини перейшло менше половини земельних угідь краю. Більшість селян залишалися малоземельними та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників і комірників) було "звільнено" зовсім без землі, й вони відразу потрапили в екон. кабалу до дідичів. 

У власність дідичів перейшли майже всі ліси та пасовиська, за користування якими селяни були змушені відробляти або платити. 

З метою практичного здійснення реформи уряд видав додаткові законодавчі акти: 

4 березня 1849 — для всіх країв Австрійс. імперії, 

15 серпня 1849 і 4 жовтня 1850 — тільки для Галичини, 

23 жовтня і 12 листопада 1853 — для Буковини.

На Закарпатті, як і по всій Угорщині, панщинні повинності селян скасовано законом, 

який прийняв угор. сейм 

18 березня 1848 і підтвердив 1853 австрійс. імп. Франц-Йосиф I Габсбург,

 на таких же кабальних для селян умовах, як і в Сх. Галичині та на Буковині. 

Дідичі одержали викуп у розмірі 20-кратної вартості річних повинностей селян. Більшість закарпат. селянства було звільнено з недостатньою забезпеченістю землею, значну частину — зовсім без землі. Обмежений характер реформи спричинився до подальшого зростання зубожіння селянства, поглиблення суперечностей між селянством і дідичами, викликав хвилю селянських заворушень у Сх. Галичині й на Закарпатті та Буковинське селянське повстання 1848—1849.

План

1. Реформи в Австрійській Імперії зміни адміністративно-політичного устрою західноукраїнських земель.

2. Вплив аграрної реформи 1848 р. на розвиток економіки. Зміни в сільському господарстві.

3. Початок трудової еміграції українців.

4. Формування фабрично-заводської промисловості.

5. Особливості економічного життя Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття. Зародження кооперативного руху.

Після революції 1848-1849 pp. в Австрійській імперії відбулися важливі зміни, які справили значний вплив на становище західних українців. І хоча матеріальний рівень більшості населення не поліпшився, життя швидко набувало нових рис, зумовлених формуванням фабрично-заводської промисловості. Західна Україна втягувалася в загальноєвропейський процес становлення індустріального суспільства.

Реформи в Австрійській імперії і зміни адміністративно-політичного устрою. 

Зміни в становищі західноукраїнських земель

Після поразки революції 1848 р. в Австрійській імперії прийшло десятиліття реакційного правління.

 Але «бахівська реакція», названа так за іменем її основного провідника, міністра закордонних справ Баха, була безперспективною: жодне з гострих соціально-економічних і політичних питань не було вирішене.

У 60-ті pp. XIX ст. в державі стали назрівати політичні реформи. 

У 1867 р. було прийнято Конституцію, що проголошувала рівноправність громадян у державних установах, судах і школах. 

У 1868 р. унітарна Австрійська імперія в результаті компромісу між австрійською і угорською знаттю перетворилася в 

дуальну (двоїсту) Австро-Угорську імперію, конституційну монархію.

Деякі зміни відбулися й у становищі західноукраїнських земель. 

Хоча Галичиною управляв австрійський намісник, якого призначали з числа польських магнатів, край одержав обмежену внутрішню автономію. 

Ще у 1861 р. у Львові розпочав свою роботу Галицький обласний сейм. 

Більшість у ньому отримали польські поміщики і підприємці, але обирати і бути обраними могли й українські селяни. 

Імперський уряд відмовився задовольнити давню українську вимогу розділити Галичину на дві адміністративні одиниці: 

населену українцями Східну і населену поляками Західну Галичину. 

Як і до 1868 p., Східна Галичина, де переважало українське населення, була об'єднана із Західною Галичиною (на захід від р. Сян), населеною головним чином поляками, в єдине Королівство Галичини і Лодомерії.

Внутрішнє самоврядування було надане також Буковині, проте доступ українців до Буковинського сейму був обмежений: 

у ньому домінували румуни і німці. 

Австрійські власті продовжували на західноукраїнських землях політику «поділяй і владарюй», протиставляючи українську більшість польській, румунській та німецькій меншості.

Утворення двоїстої Австро-Угорської імперії ще більше віддалило закарпатських українців від галичан і буковинців.

 Закарпаття стало частиною Угорщини і ніякого самоврядування не одержало. 

Край складався з чотирьох русинських (українських) жуп або комітатів (областей), які управлялися з Будапешта - столиці Угорщини.

Отже Після революції 1848 р. в Австрійській імперії настав період «бахівської реакції». 

У 60-тірр. XIX ст. у державі стали назрівати політичні реформи. 

Конституція, прийнята 1867 p., проголошувала рівноправність громадян у державних установах, судах і школах. 

У 1868 р. унітарна Австрійська імперія перетворилась в дуальну (двоїсту) Австро-Угорську імперію.

Східною Галичиною продовжував управляти австрійський намісник (якого призначали з числа польських магнатів), 

край отримав обмежену внутрішню автономію. 

У 1861 р. у Львові розпочав роботу Галицький обласний сейм, перевагу в якому отримали польські поміщики і підприємці. 

Але обирати і бути обраним могли й українські селяни.

Східна Галичина продовжувала залишатися у складі Королівства Галичини і Лодомерії. 

А давня вимога східних галичан виділити Східну Галичину в окрему адміністративну одиницю не була задоволена.

Північна Буковина мала внутрішнє самоврядування - Сейм. У Буковинському сеймі домінували румуни й німці.

Закарпаття стало частиною Угорщини, не одержавши ніякого самоврядування. 

Край складався з чотирьох груп, або комітатів, які управлялися з Будапешта.

Вплив аграрної реформи 1848 р. на розвиток економіки. 

Зміни в сільському господарстві

Аграрна реформа 1848 р. на західноукраїнських землях звільнила селян від залишків кріпацтва, 

але їхнє становище залишалося тяжким.

За скасування панщини поміщики дістали грошові відшкодування: частину - від держави, частину - від селян. 

При цьому українські селяни за викуп феодальних повинностей сплатили суму 

утричі більшу, ніж чеські, і в п'ять разів більшу, ніж німецькі селяни. 

За поміщиками залишалися сервітути (ліси і пасовища). 

Якщо селяни хотіли й надалі ними користуватися, вони були зобов'язані платити за них поміщикам на основі «добровільних угод».

На користь поміщиків вирішувалося і земельне питання. 

Згідно з аграрною реформою 1848 р. за селянами повинні були зберігатися ті землі, якими вони користувалися до реформи. 

Але під час розподілу наділів поміщикам були відведені найкращі угіддя, ще й прирізано частину селянських земель. 

Після цього в руках поміщиків Східної Галичини опинилося 44 % земельної площі, Буковини - 54 %, Закарпаття - 70 %.

Виплата за феодальні повинності, сервітути свідчили про те, що легальне кріпацтво було просто замінене економічним закріпаченням.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях різко зростає кількість населення (відбувається так званий демографічний вибух). Наприклад, у Галичині густота населення на 1 км2 у сільській місцевості складала в 1857 р. - 32 чол., а в 1900 р. - 102 чол.

В умовах збільшення кількості дітей у сім'ї І розподілу між ними землі йде процес зменшення розмірів селянських наділів 

(у 1859 р. у середньому наділ становив 12 акрів, а в 1902 р. - 6 акрів), а відповідно і їх прибутків. 

Частина з них, неспроможна вести господарство, продавала землю поміщикам і наймалася до них за найнижчу платню в імперії.

Західна Україна і після скасування кріпацтва 1848 р. ще довго залишалася відсталим аграрним регіоном.

 У Східній Галичині, та Північній Буковині в сільському та лісовому господарстві було зайнято майже 75 % населення, 

а у промисловості - менше 10 %.

Основною галуззю сільського господарства в Західній Україні було рільництво. 

Через зубожіння селян прогрес у способах обробітку землі був дуже незначним, відповідно були й низькі врожаї.

Отже, упродовж другої половини XIX ст. у сільському господарстві західноукраїнських земель поступово відбувалася аграрна еволюція, унаслідок якої воно переходило на ринковий шлях розвитку. 

Політика Габсбурзької монархії спричиняла те, що ця еволюція відбувалася дуже повільно, у поєднанні із зубожінням більшості сімей, частина з яких покидала рідний край, емігруючи до Америки.

Західна Україна і після революції 1848 р. залишалася аграрним краєм. 

На кінець XIX ст. в сільському і лісовому господарстві Східної Галичини і Буковини було зайнято 75 % всього населення, а в Закарпатті навіть 85 %. 

Проголошена 1848 р. селянська реформа була здійснена в 50-х pp. 

Уряд зробив усе, щоб втрати поміщиків були мінімальними і щоб вони отримали все необхідне для пристосування до нових умов господарювання. Для цього треба було пограбувати селян, що без вагань і було зроблено.

Селяни Західної України змушені були заплатити великі суми за втрачені поміщиками селянські повинності й податки. 

Крім цього, їх примусили викуповувати у поміщиків право на виробництво і продаж спиртних напоїв, 

яким ті одноосібне користувалися до 1848 р. 

Нарешті, під час реформи у них відібрали сервітути. 

До реформи селяни ставилися до них як до спільної власності. 

Характерно, що селянин Східної Галичини вносив суму викупних платежів у три рази більшу, ніж чеський селянин, і у п'ять разів більшу, ніж німецький.

Після реформи Західна Україна залишилася краєм поміщицьких латифундій. 

Великим землевласникам, що мали 5 і більше тис. гектарів, належало понад 40 % усіх земель. 

У той же час основна маса селян страждала від малоземелля і готова була за безцінь працювати на поміщиків.

Незважаючи на значні залишки кріпацтва, сільське господарство Західної України в другій половині XIX ст. розвивалося no-ринковому: 

в поміщицьких і багатих селянських господарствах працювали вільнонаймані робітники, 

все ширше стала застосовуватися сільськогосподарська техніка, 

поглиблювалася спеціалізація районів. 

Галицьке Поділля, наприклад, стало районом торговельного зернового господарства. 

По всьому краю розширювалися посіви тютюну, хмелю, зростали площі під картоплею, льоном і коноплями.

Спостерігався прогрес і в садівництві. 

В окремих місцях садівництво набуло промислового характеру: фрукти вивозилися в промислові центри Австрії.

Розвивалося також торговельне тваринництво, особливо в гірських і підгірських районах. 

Худобу збували на місцевих ринках, у західних провінціях імперії, а також вивозили за кордон.

Початок трудової еміграції українців

Еміграція (латин. emigratio - виселення, виїзд) - переселення, вимушене чи добровільне переміщення людей зі своєї вітчизни в іншу країну з економічних (трудова еміграція), політичних чи релігійних причин.

Демографічний вибух, аграрне перенаселення, нестача землі дали поштовх розгортанню переселенського руху західних українців у кінці XIX ст. до Канади, США, Бразилії, Аргентини та інших країн. 

Для організації набору і перевезення переселенців існували спеціальні компанії (умови перевезення західноукраїнських селян через океан часто нагадували транспортування африканських рабів у минулі часи). 

На нових місцях українські емігранти опинялися у тяжких і незвичних умовах.

Протягом другої половини XIX ст. зі Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало приблизно 250 тис. чол., 

із Закарпаття - 170 тис. чол.

Австрійський уряд не дотримувався послідовної політики в еміграційному питанні. 

Спочатку ігнорував його, а пізніше забороняв еміграцію, переселенців повертав назад. Але ці заходи не зупинили еміграцію.

Отже малоземелля і безземелля виганяли з рідних домівок на пошуки кращої долі десятки тисяч селян. 

Ситуацію ускладнив демографічний бум, що охопив у другій половині XIX ст. всю Україну, у т. ч. і Західну. 

З 1857 р. до кінця XIX ст. населення західноукраїнських земель збільшилося з 3,9 млн. до 6,4 млн. осіб. 

Українці з них становили відповідно 2,6 млн. і 4,6 млн. решту - поляки, євреї, німці, угорці та ін.

Слабка місцева промисловість не могла поглинути надлишок сільського населення. 

Аграрне перенаселення досягло великих масштабів і надзвичайно здешевило робочі руки.

Тяжкі економічні умови примушували селян залишати батьківщину й шукати кращої долі в чужих краях. 

У кінці XIX ст. почалась масова еміграція - переселення до Канади, США, Бразилії і навіть до Австралії. 

В 90-х pp. XIX ст. з Західної України за океан емігрувало більше як 250 тис. осіб.

На сезонну, переважно сільськогосподарську роботу, виїздили до Німеччини, Росії (Бессарабія, Царство Польське, Литва), Румунії, Данії, а також в Угорщину й Австрію. 

Еміграція відбувалася в жахливих умовах. 

Переселенців затримувала поліція, їх ошукували різні агенти, грабували корабельні компанії, не кажучи вже про злигодні, які чекали багатьох з них на чужині.

Шкільний твір

Важким було життя селян Галичини наприкінці XIX століття, безрезультатні пошуки того, як прогодувати родину, поступове розорення, перспектива голодної смерті — все це примушувало селян зриватися з місць, де протягом багатьох років жили їхні батьки, і, спродавши все, мандрувати в пошуках кращої долі. Масова еміграція до Америки стала звичним явищем. Але й на далекому континенті не на всіх чекало краще життя — багато померло в дорозі, а інші змушені були за копійки працювати на шахтах та заводах. Дехто навіть знаходив можливість повернутися додому, щоб померти на землі своїх батьків.

Василь Стефаyик дуже болісно сприймав горе і злиденність свого народу, він бачив, що не від гарного життя їдуть його земляки за кордон, а для багатьох розлука з рідною землею була подібна смерті. Всі ці народні настрої передає письменник у новелі "Камінний хрест".

Прототипом Івана Дідуха, героя цього твору, був русівський селянин Іван Ахтемійчук, який емігрував до Канади і листувався з письменником. Іван Дідух все своє життя прожив в одному селі, з року в рік він доглядав свою нивку, засіюючи її не тільки зерном, а й своїм потом та кров'ю. Скільки сил поклав він на те, щоб зробити цю землю хоч трохи плодючою, втратив своє здоров'я і наче зламався впоперек, його навіть прозвали Переламаний. І ось Іван змушений кинути рідне село — злидні гонять його з родиною до далекої Америки. Скликав Дідух гостей на прощальну вечерю, та щось невеселим видався цей бенкет, скоріше нагадує він похорон: плаче Іванова жінка, тяжко йому на душі. Згадує селянин минулі роки, а далека Канада здається йому могилою.

Присутній в новелі ще один символ смерті — Іван вирубав і поставив на горбі камінний хрест. Ця деталь набуває в творі символічного значення: для старого селянина — це могильний хрест, на якому він написав своє ім'я та ім'я дружини, щоб хоч якась згадка лишилася по ньому, бо невідомо, чи доїдуть вони до тої Канади, чи, може, помруть десь у дорозі, що й могили не залишиться. Це і своєрідний знак, що буде пов'язувати Дідуха з рідною землею, бо доки стоятиме хрест з його іменем, доти існуватиме пам'ять по ньому, не обірветься тоненька ниточка, що зв'язує його родину з Батьківщиною.

Але цей хрест є й символом нелюдської праці селян. 

Герой так згадує своє минуле: "Я ціле життя лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчаласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до Бога: Господи, не покинь ні ніколи чорним навалком хліба, а я буду все працувати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути..." 

Камінній хрест став пам'ятником селянину, який все своє життя працював заради шматка хліба, не жаліючи сил та здоров'я.

Я вважаю, що образ камінного хреста має ще одне символічне значення — це згадка про всіх галичан, що залишили рідну землю, своєрідна братська могила для тих, хто помер у дорозі та чиї тіла поглинули води океану, для тих, хто жив у тузі за рідною землею і так і не зміг змиритися з чужиною.

Хрест, що поставив один неосвічений галицький селянин, став символом відчаю й безвиході всього народу. 

А для мене — це ще й своєрідний крик про допомогу, заклик зробити щось, щоб люди мали змогу жити і помирати на землі своїх батьків.

Будь-яка людина, як міфічний Атлант, відірвавшись від рідної землі, може втратити свої сили. 

І Стефаник прагнув нагадати про це правдивими і вражаючими своєю глибиною творами.

 "Камінний хрест" та інші твори, що торкаються проблеми еміграції, ще й досі хвилюють душі читачів, бо в них промовляє людське горе і відчай, бо і сам письменник був небайдужим до проблем свого народу.

Звільна, важкою ходою повзли дні за днями, і життя в Бориславі для робучих людей ставало чимраз тяжче і тяжче. 

Здалека і зблизька, з гір і з долів, з сіл і з місточок день у день сотні людей пливли-напливали до Борислава, як пчоли до улія. Роботи! Роботи! Якої-небудь роботи! 

Хоть би й найтяжчої! Хоть би й найдешевшої! Щоб тільки з голоду не згинути! — се був загальний оклик, загальний стогін, що хмарою носився понад головами тих тисячів висохлих, посинілих, виголоджених людей. 

Небо і землю запер бог на залізні ключі, — вся надія мужиків-хліборобів вигоріла разом з їх житом та вівсом на поруділих від спраги загонах. Худоба гибла за недостачею паші. 

Не осталося нічого, як іти на заробітки, а заробітків-то якраз і не було тоді ніяких в нашім Підгір’ї — крім Борислава. 

От і поперлися туди бідні люди з усіх сторін, хапаючися за посліднє, так, як той потопаючий хапається за стебелинку. Небо і землю запер бог на залізні ключі, а бідні люди думали, що бориславські багачі будуть милостивіші від бога і отворять їм брами своїх багатств!.. 

А бориславські багачі тільки того й бажали! 

Вони віддавна потішалися надією, що аж порядний голод причиниться до великого зросту їх «гешефтів». 

І ось вони не помилилися! Дешеві і покірні робітники рікою напливали до них, з сльозами напрошувалися на роботу, хоть би й за яку дешеву ціну, — і ціпа справді пішла чимраз дешевша. 

А між тим хліб ставав чимраз дорожчий, — до Борислава його довозили дуже мало і дуже неправильно, і робітникам не раз і з яким-таким грошем за пазухою приходилось мліти голодом. 

А вже ж певно те, що новоприходячим поліпшення було дуже мале, а тим, що жили раз у раз в Бориславі, погіршало дуже значно. 

Щотижня жиди-властивці вривали їм плату, а супротивних зацитькували згірдними, насмішливими словами: 

«Не хочеш тілько брати, то йди собі та здихай з голоду, — тут на твоє місце десять аж напрошується, та й ще за меншу ціну!» 

• Західноукраїнські землі залишалися відсталим аграрно-сировинним краєм.

• Зберігалися пережитки феодальних відносин, велике панське землеволодіння, сервітути тощо.

На кінець XIX ст. 75—85 % населення було зайнято в сільському господарстві, яке давало близько 70 % національного доходу. 

У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40 % усіх земель. 

Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі, українські поміщики. 

(графи Потоцькі, що мали 60 тис. га, 

граф Дідушицький — близько 20 тис, 

князь Сапєга—15 тис. (Галичина), 

граф Шенборн (у Закарпатті) — 203 тис,  

барон  Юрій  Василько  (на Буковині) — 18 тис. га). 

Основна маса селянства страждала від  безземелля і малоземелля.  

Господарства, що мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80 %, на Буковині — 85, на Закарпатті — 73 %.

• Поступове, повільне впровадження ринкових відносин у с/г.

• Масова трудова еміграція, пов’язана з малоземеллям селянства, аграрним перенаселенням. 

• Найбільше західні українці емігрували в США, Канаду, Аргентину, Бразилію, Австралію, країни Європи.