У 1950-і роки в країнах Східної Європи почала наростати нестабільність, зумовлена погіршенням економічної ситуації, та «відлигою» в СРСР, важливим дестабілізуючим чинником в країнах соцтабору стали економічні успіхи країн Західної Європи. Найсуттєвіше криза проявлялась в Польщі та Угорщині.
В Угорщині справа дійшла до антикомуністичної революції.
1 листопада 1956 р. лідер революції І. Надь сформував коаліційний уряд,
який проголосив нейтралітет Угорщини та
її вихід з ОВД і оголосив прозахідний курс.
У відповідь СРСР увів війська в Будапешт та жорстоко придушив угорців, жертвами радянської агресії стало близько 50 тисяч.
Революція в Угорщині стала серйозним викликом для усіх країн соцтабору, адже вони також могли зазнати агресії зі сторони СРСР, тому уряди цих країн мусіли проводити досить обережно політику, яка була спрямована на консервування режиму.
Але це все ж не усунуло суперечливих тенденцій економічного та політичного розвитку Чехословаччини.
В 1968 р. у відставку було відправлено керівника ЧСР
А. Новотного, до влади прийшов
демократично налаштований
А. Дубчек.
Нове керівництво розпочало лібералізацію та будівництво «соціалізму з людським обличчям», суть якого полягала у поєднанні соціалістичного суспільства з елементами ринкової економіки, плюралізмом та демократичними інститутами.
Варто зазначити про масову підтримку чехословацьким суспільством нових заходів КПЧ, розпочалась «Празька весна».
Яка не могла не викликати занепокоєння у Кремля, яке ініціювало введення сил ОВД в Чехословаччину та усунення Дубчека від влади, його замінили Г. Гусаком, який провадив політику на збереження соціалістичного устрою.
Мал. 2. Придушення Празької весни.
Після придушення «Празької весни» розпочалось посилення тоталітарних режимів в Центрально-Східній Європі, активізувався дисидентський рух, який вимагав демократизації та лібералізації суспільно-політичного життя.