Пошук

ПОШУК

Аби ж те знати, що так невідоме,

Яке проминуло для відстані доби.

Чомусь було воно і дуже знайоме

Та невловиме перехожим юрби…

У пошуках відповідей на свої питання багато чого довелося освоювати так чи інакше, цікавитися певними явищами. Але лишався неспокій. Суєта і спілкування створювали багато проблем життєвих. Та існувало розуміння, що це все не те. Було прагнення затишку. Одначе, як збагнути, де саме він є? У книгах оповідають про людей, для яких знайомий духовний світ. Можливо, десь там, у їхніх життєвих вимірах варто здійснити намагання віднайти хоч натяк на гармонію, відповідні смисли, певні витоки доречності досконалої?.. 

Зимової пори вкотре відсторонившись од своїх мисленнєвих поневірянь мав нагоду зануритися в буттєвий плин буденності. Ходив по вулицях, зазирав у магазинчики, розглядав речі для продажу. Випадково доріжкою надибав невелику храмову пристосовану споруду. 

На лавці узбіччя сидів жебрак. Хтось кинув у його глиняну мисочку грошину. Дивак той кивнув головою із вдячністю та діставши в кишені пальто старенького невеличкий бронзовий дзвіночок, закалатав ним біля вуха, широко усміхаючись. Перехожий знизав плечами і почимчикував далі. 

Підійшовши до бідняка, поклав теж йому незначну купюру. На його обличчі з’явилася хвороблива усмішка. Чудак підніс вкотре дзвіночок до вух, створивши мелодійне брязкання ним. 

Двері до храму вже заперті. Мені нудно тинятися повсюди. А цей, схоже, не вповні нормальний, жебрак викликав сплутане відчуття жалю, прихованої гидливості та ще й певне роздратування своєю поведінкою. Зважаючи на особисті деякі негаразди, чомусь вирішив обізватися до цього незнайомця. Було ледь помітне переживання зверхності перед цим безпорадним, а можливо, просто хотів щось промовити хоч до когось, хто не пов’язаний із узвичаєною розумною прогнозованістю, яка знову засвідчувала в багатьох випадках про глибокі проблеми, часто поглинуті тишею. Чи може, саме в такий спосіб вдавалося створювати видимість, що все відбувається, як слід…

— Не холодно тут стояти? — хотів почати розмову із незнайомцем. Він у відповідь чомусь дуже скривився. Підніс до вуха дзвіночок і закалатав ним.

— Ти — німий? — висловив припущення щодо цього дивака. Той знову замість відповіді почав дзвонити. Це виглядало дуже незвично, тож трохи розгубився, не знав, що подумати стосовно такого способу спілкування, дивної поведінки. Зрештою, мені стало навіть цікаво, тож вийняв ще одну купюру, поклав йому в миску. Як припускав, незнайомець знов почав створювати дзвоником звуки. Ймовірно, це був або німий чи, можливо, божевільний. А може те й інше разом. Тож подумалося чомусь, що він засвідчує тут дивний контраст із усім тим, що відбувалося довкола. Та чи знав, що саме здійснювалося? Можливо, це лише певне узагальнення самості, яка так часто знаходить численні способи протесту щодо інших? Не знаю… Дзвонитиме? Якщо знову покласти купюру?.. Тож так і вчинив. Обличчя жебрака розпливлося в широкій запопадливій усмішці. Він почав швидко кланятися. Потім випростався, став зовсім серйозним, підніс до свого вуха дзвіночок та знову повторив звичне для нього дійство. Схоже, нічого особливого чи цікавого тут не могло статися. Він мені обрид. Було дещо прикро, що стільки часу витратив на те, аби послухати це беззмістовне монотонне калатання, схоже, божевільного, ще й німого. Тож перекрививши його награною усмішкою, пішов собі геть. У відповідь він подзвонив…

Пройшло відтоді чимало часу. Вкотре була нагода ходити вулицями. Наче в деяких справах, ніби і просто із відчайдушної цікавості, яку неможливо вгамувати, бо ставалося щось подібне, схоже, майже те саме. Нові смисли на певні миттєвості спалахували, а потім раптом гаснули, не викликаючи вже ніякого інтересу. Гамірна вулиця дещо відволікаюче впливала. Існував певний вихід у це розмаїття, яке сповнювало численними враженнями, не давало змоги провалюватися в бездонні глибини свідомості на самоті. 

Вийшов на доріжку, що вела до того самого храму. Була неділя. Двері приміщення прочинені. Може, зайти? 

Ось на цьому місці стояв, певно, божевільний жебрак. Він калатав у свій дзвіночок для себе самого, але його чули й інші, хто знаходився поряд. На запитання у нього не було відповідей, і теж нічого не питав та не розповідав... 

На вулицю вийшов літній чоловік, який попрямував до споруди із дерева, де кріпилися дзвони. Відв’язавши їхні мотузки, почав перебирати металічними язиками, лунав гармонійний замисел мелодики. Схоже, служба скінчилася…

Згодом часто приходив на це місце та до церкви. Хотів знову побачити дивака із дзвіночком. Помовчати разом. Але його там вже не було. Запитував у причетників храму про нього, сподіваючись, що ті знають стосовно того чоловіка певні відомості, про його обставини. Одначе на мене деякі дивилися косо, не розуміючи, для чого цікавлюся нікому не потрібним жебраком, незнайомцем. Інші лише знизували мовчки плечами. Отож так і не дізнався нічого... 

Оті, може, існують світи, когось аби найти,

Якщо немає умов, щоб думки чинити влов,

Сказати для тиші сенси, як є вплив самоти,

Спинитись на мить мандрами смислів знов…

Творця впізнати ті тайни ледь помітні яви,

Свідчення відання, іще десь яке незнайоме,

Доки змістів можливість поставання нових,

Благ розмислень здійсниться здатне свідоме… 

Версійний герменевтичний нарис до мініатюри «Пошук»...

https://sites.google.com/view/iat-spiritualiter/main/publikatsiyi/universe-and-information