У пошуках щастя

У ПОШУКАХ ЩАСТЯ

Накрапав дощ. Було трохи сумно. Осінь вступила у повні права. Молода пара стояла на верхівці гори і вдивлялася у далечінь. Вони подорожували на велосипедах, і тепер, залишивши їх десь унизу біля пабу, молодь мала змогу насолодитися пішою прогулянкою недоторканим лісом аж на гору. Їм дуже подобався самотній ліс. Він вабив до себе своїм осіннім смутком, закутаний деінде в клубки туману. Спадало листя і шурхало так, наче це якась казкова ковдра обкутує ноги. 

— Мені завжди здавалося, — промовив хлопець до дівчини, — що ми знайомі з тобою дуже давно. Так, наче існує іще якийсь вимір життя, в якому ми завжди були разом. 

— Ти так гадаєш? — подивилася вона йому в очі та схилила голову на плече юнакові. 

— Саме так. Ти знаєш, у великому місті мене завжди долав якийсь неначе смуток від того, що я там зовсім маленький і непомітний. Однак, потім, коли ми зустрілися з тобою, я нарешті наче помітив самого себе. Хоч насправді, це ти помітила мене і сказала якось, що я для тебе особливий.

— А хіба це не правда? — здивувалася дівчина.

— Ні. Це так лише для тебе. Насправді, нічого дивного у мені не має. А ти чарівна і я ладен іти на край світу за тобою. Мені незрозуміло, як народжуються почуття до іншої людини. Але я твердо знаю, що вони є до тебе і не проминуть ніколи безслідно. Ти поранила мою душу, зробила її м’якою, наче віск. 

— Не говори так. Хоча, це досить романтично — зробити камінь воском. Свого часу я думала, що всі чоловіки — це неотесані камінні брили. І ти говориш про віск... А що ти думаєш про наше подружнє життя? Ти ніколи не говорив зі мною на цю тему. Тобі не здається, що ми просто звикли одне до одного за ці два роки? Не думаєш про те, що почуття вже згасли і з’явилася звичка, яка наповнює буденність якимось дивним смислом проживання  життя без жодної мети? Пригадую тебе у рольових іграх. Пам’ятаю лицарські обладунки; мені здалося, що ти дуже особливий. Адже таке хобі зустрічається не часто. Тоді я подумала, що ти — середньовічний лицар... А тепер вже не так часто згадуєш про своє захоплення. Та й обладунки десь лежать, припадаючи пилюкою. Не можу повірити, що тобою все забулося.

— Нічого я не забув, — сказав хлопець і відійшов трохи у бік, а потім зробив іще кілька кроків у напрямку скелястого обриву, — нічого не забув. Просто, так склалося життя. Із рутиною, із сірою буденністю завжди треба боротися. І тому я придбав обладунки, зв’язався з рольовиками. Мені здавалося, що поринаючи у світ романтики середньовіччя, я зможу зберегти свої ідеали. Сама розумієш: які можуть бути цінності у менеджера супермаркету... Так, звичайне проживання днів. А тут і турніри, і загадки, і принцеса крові, сивочолий король, який боїться втратити трон, ельфи й орки, інші потойбічні істоти, чаклуни, мова магії. Поринути у казку — це прекрасно. Саме у ній зберігаються смисли благородства й людської порядності. А в менеджера супермаркету є лише папери із цифрами, видатки і прибутки. А ще багато полиць, які визначають попит і пропозицію. Для того, аби зберегти свій внутрішній світ від утилітарної іржі, яка поглинає обивателів, потрібно докласти багато зусиль. І я докладаю їх. Як можу.

— Хіба стало щось на заваді моєму лицареві пишатися собою? — розмислювала панна. — Адже я побачила тоді саме його, з мечем у руках, який боронив свою землю і народ від ворожих сил, який схилявся перед своєю принцесою на коліно. А тепер ти ладен здатися, забути про свою чарівну історію, забути про магію серця й одягу, коли ти раптом стаєш зовсім іншою людиною. В одязі приховано багато таємничого. Ми маємо змогу жити різноплановим життям завдяки тому, що змінюємо своє сприйняття, а також і одяг. Пам’ятаєш дитячу ялинку? Там теж була своя магія. А тебе я люблю саме за те, що ти і до цього часу лишився дорослою дитиною. Ти не хочеш запліснявіти у своєму супермаркеті. Хочеш жити життям наших пращурів, які вважали сонце і місяць а також зорі живими істотами. Це вони шукали філософський камінь, прагнули перетворити свинець на золото. Воістину – діти природи, лісів, річок, долин і безхмарного неба. Але тепер все інакше. Ми втратили частинку своєї душі, коли відмовилися шукати китів і слонів, на яких трималася земна кора. Ми стали надто дорослими, прагматичними і скупими не тільки у матеріальному відношенні, але і в душевному. Іноді так важко буває щиро усміхатися, бути приязними. Все замінив холодний етикет, правила хорошого тону для самопрезентації. 

У ті давні часи, коли жінки ходили у довгих сукнях а чоловіки вбиралися у важкі лати, благородство і доброчесність вважалися візитними картками кожного. А тепер лишилися тільки порожні слова, позбавлені будь-якого смислу. Лишився сенс зиску й просування торгових марок. Люди теж стали схожими на торгові марки. Від кожного слід чогось очікувати. У переважній більшості випадків мова йде про жадання насолоди та володіння. Ми лежимо одне перед одним на презентаційних поличках в очікуванні, що хтось спокуситься зовнішнім антуражем і ризикне вкласти свої капітали у справу взаємовідносин. Тепер без шлюбного контракту наче і любові немає. Все має бути застрахованим, надійним. Майбутнє гарантує юриспруденція і печатка на папері. Хоча, можливо, таке було і раніше?

— Ні. Такого не було. Інакше я би ніколи не вдягнув ті обладунки. Тоді вірили слову, вірили звитязі й шанували відсутність двоєдушності... — юнак шурхав ногами золотаве листя, схиливши голову, над чимось глибоко замислившись, —  поглянь, люба, яка всюди краса! Менеджери теж спроможні її відчувати і насолоджуватися цією недоторканою незворушністю! Переживати її! Сама природа, сам Бог обдарував нас дивовижними властивостями помічати навколо гармонію. А гармонії без таємниці, без казки, не буває. 

Пам’ятаєш, коли ми зупинилися у маленькому готелі, щоби переночувати, цілісіньку ніч не вгавав вітер, завиваючи і стукаючи віттям дерев до нас у вікно? Ти тоді не могла заснути. Увесь час підіймалася з ліжка і відкривала штору, щоби пересвідчитися, що шибку дряпає не якийсь дивовижний звір, а саме віття дерева? Ми так влаштовані, наша природа так влаштована, що вона залюбки спроможна, здатна сприймати потойбічну сутність речей. Поглянь: в епоху високих технологій, у світі всеперемагаючих пластикових комунікацій до цього часу вірять у силу замовлянь, бояться ворожбитів та довірливо простягають руку циганці, щоби вона розповіла про щасливу або гірку долю. Люди так влаштовані. Нікуди не подінешся від очевидного. Вони носять амулети і брелоки, які «захищають від нещастя» і навіть чорній кішці до цього часу не щастить, коли та переходить дорогу людині. Звісно, це трохи смішно. Але куди правду діти: ми всі схожі на малечу, яка грається своїми технологічними іграшками посеред вулиці, а коли з’являється вовк, всі миттю розбігаються по домівках і тремтять в очікуванні дорослих. Говорять про «стару Європу». Але її немає. Вона так само молода і навіть дещо дитяча, як була колись. Просто, змінилися «іграшки», якими гралися і продовжують гратися люди. 

— Ніколи не думала, що ти — філософ, — промовила дівчина, потім згребла руками листя і кинула на хлопця. Він засміявся і вчинив так само з нею. 

— Ти ж лицар. То впіймай мене, — і вона побігла із кручі прямісінько у лісову хащу. 

— Звичайно, я тебе впіймаю. Навіть не думай втікати від мене, — вигукнув їй навздогін юнак і побіг чимдуж за своєю обраницею.

***

У величній фортеці, на одній із зубчатих башт при миготливому світлі смолоскипів пізно увечері у середньовічних шатах стояв сивочолий вельможа. Він вдивлявся у пітьму. Поряд із ним, у чорному вбранні, знаходився звіздар і придворний маг. 

— Отже, ти побачив сьогодні у магічній кулі лицаря і його обраницю?

— Саме так, ясновельможний Пане, — вклонившись, запопадливо промовив маг. 

— Ти думаєш, вони будуть щасливі у своєму світі? 

— Думаю, так, ясновельможний Пане. Скажу більше: я майже переконаний, що ці два люблячих серця зможуть, нарешті, знайти спокій від поневірянь. Вони давно вже стомилися у пошуках одне одного і лише тепер, знайшовши сенс власного життя, зможуть заспокоїтися, —  промовив придворний.

— Ти правий. Тож я також радий за них. Проживши довгий час у постійній боротьбі за владу і корону, я бачив дуже багато знедолених і нещасних. І мені надзвичайно приємно, що хоч хтось із моїх підданих знайшов своє місце. Навіть якщо вони вже не повернуться ніколи до свого отчого дому, до своєї твердині, я лишуся задоволеним їхньою участю. Звісно, за умови, що їхні душі знайшли своє щастя і спокій. Про себе я не можу цього сказати. Прочитавши багато книг, я до цього часу лишаюся щиро переконаний у тому, що влада неспроможна замінити людську потребу розуміння одне одного. Коли б мої роки повернулися, я би ніколи не проміняв красу моєї обраниці на владний скіпетр. І тому я радію за мого звитяжного лицаря і його вірну супутницю. Хоч мені шкода, що більше ніколи не побачу їх. 

— Це почуття взаємне, Володарю, — проказав звіздар і маг, ще раз низько вклонившись Панові сивочолому. Той, кивнувши у відповідь, пішов геть із башти. За ним вийшла варта зі смолоскипами. Минуло трохи часу. Володар сидів у дерев’яному різьбленому кріслі біля багаття, яке жваво перебирало дерев’яне вугілля у каміні. 

— Прошу вибачити... До Вас прийшов той лицар зі своєю дамою. Вони уклінно просять їх прийняти, Володарю, — повідомив маг, ледь усміхнувшись. 

— Проси, — пролунало у відповідь. 

Зробивши уклін, звіздар вийшов із покоїв.

— Ясновельможний Пане, — почулося за спиною біля входу до зали. 

Старий господар піднявся з крісла і обернувся. Він побачив хлопця, який схилився перед ним на коліно зі своєю дівчиною, що зробила легкий реверанс. 

— Втомилися, діти мої? — спитав, усміхнувшись, Володар. — То нічого. Тепер ви знову вдома. Радий Вам. Це наш світ. Його нам благословив Бог. Ідіть і перевдягніться, як личить моїм придворним. А тим часом поспіє вечеря. Сьогодні ви мої дорогі гості. А завтра знову готуємося у похід. Наш світ у небезпеці та потребує захисту.