Світи

ПРО ХРЕСТ

Воздвиження хреста звершилося для того,

Щоб знати немічність, а також силу Бога.

Він завше всі корони прикрашає — таке буває...

Адже сьогодні є надія лиш тим, хто вірить, знає...

Учора вже — на інших берегах, у тьмі померло.

І сонце знов її освітить — правди берло,

А подорожній світ цей проминає, бо пам'ятає:

Існує лише те, що оживає у дальнім серця краї.

Прикрашений, із квітом, де пишноти церемоній,

Скасовуючи постріли та кров утрат і какофоній —

Розп'ятий Бог і хрест, змайстрований руками з нами,

Ідем до Нього ми, чи ні своїми кволими ногами...

Було і є та завжди буде не тільки те, що скажуть люди.

Та й не напишуть, бо не знають, хоч величаються повсюди.

Адже почуєш лиш те, що треба та обереш завжди доречне:

Благодатне світло й сердечне поривання, якщо безпечно...

Красиве свято... яке замилування Його стражданням!

Та ні!.. Це — спомин зустрічі: не вперше й не востаннє...

Тож кожний най вершить, що здатен зрозуміть...

Бо, зрештою, життя і смерть, напевно, тільки мить...

ПРОНИКЛИВІСТЬ

Борня провин зі спротиву сумління...

Його ява у світло-тьмі буття.

Тож є чекання, віра воскресіння

Від ницості понять, — їх викриття. 

Зухвала певність миті пожадання

Веде спекотою долиною вигнань,

Де лише спраглість, наче покарання,

Слова: душе, в свободі ти постань.

Проникливість у тайн сердець відома:

Відсутні грані спину сенсу слів.

Те, що вже є, поглине згодом спомин,

Чого нема, теж буде, мов прозрів…

Смисли речей із призм стихій душі,

А здогади полинуть в думку миру:

Велике тут малому він вершить,

Високе унизу свій бачить вирок.

Молитви міць, де град поневірянь,

Вгортає благодаттю дні негоди.

Приреченість існує світу знань, 

Бо невідоме дійсне, наче подив. 

ПРОПОВІДЬ В АРЕОПАЗІ

(Варіації на 

«Діяння апостолів» 

17: 22 — 28)

Апостол цей в Ареопазі

Промовив людові довкола,

Коли вони зібрались разом, —

Така була вже в нього доля:

«Афі'няни, я добре бачу

Що ви поважні та побожні.

Отож для себе вже позначив,

До чого справді ви спроможні.

Бо оглядаючи святині,

Які знаходяться повсюди,

Жертовник я примітив нині,

Який побудували люди.

Слова написані на ньому:

«Для невідомого це Бога».

Отож, відкинувши утому,

Якщо на те існує змога,

Його тепер благовіщу,

Бо маю віру нелукаву,

І певність вам також зрощу

До Божої цієї справи.

Світ сотворив і все повсюди, —

Господь то неба і землі.

Не в храмах Він живе, що люди

Йому построїти змогли.

Народу служб не потребує,

Неначе необхідність має.

Бо Сам дає те, що варту'є,

В людини, Він і промишляє

У диханні, де міць та сили,

Життям і статками в нагоді,

Усім, що нам здається милим,

Є для вподоби завше роду.

Із однієї також крові

Люд сотворивши для життя,

Час визначив Господь в любові

Та межі для усіх буття.

Щоби вони шукали Бога,

Чи знайдуть може, а чи ні.

У цьому теж є осторога,

Бо не далеко Він від них.

Ним живемо завжди, повсюди,

І як поети мовлять щиро:

Із Його роду також люди,

Які живуть на світі, в мирі».

РАНОК

Ранок завітав, усе розквітло,

А сонце заглядає у вікно.

Молитва лине, отже, буде світло,

І чудо станеться із хлібом та вином…

Воскресне Бог там, де не сподівались:

Народиться для серця каяття,

І сповнить знов до Спаса щира жалість,

А злу в душі не буде вороття.

І карбуватимуть слова не лицемірно

Ті, що вважають їх за мідний гріш.

Забудуть мирно десь питання спірні

Та з римою постане новий вірш…

Яка причина? Це — прекрасний день,

Що створений зі звершень, сподівань, —

Дум, вчинків, мрій, поезій і пісень,

У намірах простих людських надбань. 

РЕКВІЄМ

Засипало зі снігу пеленою

Все видиме і вдаване в житті.

Покритий смисл велично тишиною

У пам'яті безсилля воротті.

Утрачені опори й колонади,

Зруйнована криштальна, зрима міць,

Лишилися людські незгойні вади,

Що суперечать видимості лиць…

Іздалеку прийшли небесні слуги,

Душа здружилася із ними на землі,

В покої вічному знайшовши собі друга

Та серцю чуйному явивши храм для сліз.

Тілесна мука фіміам був духу,

Молитви сяйво, віри золото вінця…

А тут лиш плоть спочинула без руху

Та уповання світле слово у співця...

Вже оповите, мов саван із тайни

Буття, що скуте тьмою від могил.

І тільки Хрест над нею життєдайно

Про Воскресіння свідчить Богом Сил. 

РОЗМАЇТІ СВІТИ

Сутінки постали потаємно,

Спіткало забуття мрійливе:

Видіння привидів приємне,

Де серця темрява, мов диво.

Нікчемні всі для сутей огорожі,

І підступи у їхнім спростуванні —

То лише пустка з безвісти сторожі, 

Понівечене стало, як надбання…

А втім, ще є прекрасна сторона,

Де тінями блукає світло днини.

Там радість, втіха теж душі сповна

Охоплює без відчуття провини...

Той край бажання звершення добра

Чудовим, благородним пориванням:

Ранкова, вічна, дивна, чистая пора,

Буття її — то розквіт і зростання.

Обман від ворога руйнує всі світи...

Лиш Спас постати здатний на підмогу.

Його в молитві прикликати слід завжди

Тому, хто прагне мати духу осторогу.

СВІТ ЛЮДИНИ

Людина зіткана зірками,

Орлами зрощена у душі,

Високої гори земний камінь,

Що долю на місці вершить.

Самородок глибин золотий,

Укритий на вид ріллею.

Зернина, яка здатна зрости

Древом здогадів на алеї.

Джерело сумління води,

Двері у різні буттєві світи,

Стежка, якою кудись, та й іди,

Зустрічні повсюди мости.

Сонця, що сяють очима,

Свідомості тьми свіча,

Тайна скарбів незрима,

Причина змісту в речах.

Ангелів крила присутні,

Поле битви добра і зла,

Книга вістей незабутніх,

Що сенсом постати змогла. 

СВІТИ БУТТЯ

Світу туман, воскресли всюди грози,

А блискавки поринули в пітьму…

На землю впали з неба зорів сльози.

Ті краплі на долонях підійму…

Відчую знову прохолодні води,

Помірявши їх спраглості ціну,

Йдучи далеко невідомим бродом,

Буття якого миттю не збагнув…

А може, диво ночі тут здається?

І сонце вічно сяє в над-світах?

Нить із клубка зав'язана не рветься,

І дійсне те, яке лиш бачить птах?..

Що ж, пережити слід гірку негоду

Та вірити в добро, де небокрай.

Пізнавши для душі сердечну вроду,

Молитись Богу: «Її життю подай». 

СЕНСИ ДОЩУ

Краплини дощу не вщухають…

Самота про інших стиха мовить всі смисли,

Людина серцем важко зітхає, 

Бо плин існування — календарні то числа…

***

Плаче душа, або знову радіє, —

Долі посвідчують значення, ціни.

Хтось вже помітив, а інший не сміє

Видіти й власні буттєві підміни… 

Сльози речуть смутком вишнім із Неба:

Кожний земний завершає тут путь…

Те, що десь є, що і треба, й не треба

То зрозумів, чи не здатен збагнуть…

Знову дороги всіх проводять, хто йде:

Їх сприйняття так свідомо безмежне.

Тих, що ведуть, хтось теж якось веде,

Тож на шляхах будь завжди обережний...

Сум огорнув, сонце зникло за хмари.

Світ, мов печаль, — її треба прожити.

Спас на Хресті зла понищив примари, —

Теж нам потрібно свій подвиг вершити.

СЕНСИ ЗЕЛЕНИХ ПАГОРБІВ

Примітна та розлога вись,

Незнана кимось певність миті.

Знов сталось, що було колись,

Хоч двері дива там відкриті…

Небесно-зоряна пітьма,

Ранкова чистота роси:

Все поєдналось недарма,

Хоча того і не просив…

Мандрівка дум та почувань,

Безсонні сутінки кумирів,

Стоси скасованих визнань,

Душа з війни і сенсів миру…

Цілюща мрія про весну,

Зима, закута сріблом чуда…

Невже колись також засну

І пам'яттю для когось буду…

Ще чути щебетання птиць,

Грайлива осінь сипле злато.

Життя із величі дрібниць

Мов тайна світу, здатне стати.  

СИНДРОМ ПОПЕЛЮШКИ

Кришталева, тендітна прозорість

Мовить в темряві ранами ніг.

Адже ту річ освітлюють зорі…

Хто б ходити так зміг?

Злато розсипане десь на землі,

Яке помічає видющий,

А сліпцеві — то морок ріллі…

Бо дарує Бог Всюдисущий.

Баранці хмар пасуть небокраєм:

Веселить душу цей затишку вид.

Хтось каже: такого не знаю,

Сумління зануривши в стид…

А ти бачив, і відаєш, і відчуваєш,

Як дихати смутком грудьми,

Бо лист у древ родів помирає,

Надбала їх осінь з дітьми…

Що ж, а тепер слід на босії ноги

Вбути сіре взуття злидарів.

Для попелюшок така лиш є змога, — 

Мало принців чудес дива днів.

СКАСУВАННЯ

Мова скасована смислами,

Їхніми тайниками мовчання,

Що величні помітно-стислому,

У відповіді відомім питанні…

Воно в пустці палаців руїни

Нащадкові маренням стало, —

Сучасне утвердження зміни

З аксіоми відносності сталих…

Забуте воскресло гадання

Про суєтні смертності ціни,

А митей палкі порівняння

Засвідчують вартість підміни…

Час-термін рікою стікає

У краплях так само клепсидри, —

Хоч інше й інакше, безкрає,

На щоглах упіймане вітром.