Світи

ПРО ВОЗДВИЖЕННЯ ХРЕСТА

Воздвиження хреста вершиться ще для того,

Щоб знати немічність, а також силу Бога.

Він завше всі корони прикрашає — таке буває...

Адже сьогодні є надія лиш тим, хто вірить, знає...

Учора вже — на інших берегах, у тьмі померло.

І сонце знов її освітить — правди суще берло,

А подорожній світ цей проминає, бо пам'ятає:

Існує лише те, що оживає у дальнім серця краї.

Прикрашений, із квітом, де пишноти церемоній,

Скасовуючи постріли та кров утрат і какофоній —

Розп'ятий Бог і хрест, змайстрований руками з нами,

Ідем до Нього ми, чи ні своїми кволими ногами...

Було і є та завжди буде не тільки те, що скажуть люди.

Та й не напишуть, бо не знають, хоч величаються повсюди.

Адже почуєш лиш те, що треба та обереш завжди доречне:

Благодатне світло й сердечне поривання, якщо безпечно...

Красиве свято... яке замилування Його стражданням!

Та ні!.. Це — спомин зустрічі: не вперше й не востаннє...

Тож кожний най вершить, що здатен зрозуміть...

Бо, зрештою, життя і смерть, напевно, тільки мить...

ПРОНИКЛИВІСТЬ

Борня провин зі спротиву сумління...

Його ява у світло-тьмі буття.

Тож є чекання, віра воскресіння

Від ницості понять, — їх викриття. 

Зухвала певність миті пожадання

Веде спекотою долиною вигнань,

Де лише спраглість, наче покарання,

Слова: душе, в свободі ти постань.

Прониклива тайна сердець відома:

Відсутні грані спину сенсу слів.

Те, що вже є, поглине згодом спомин,

Чого нема, теж буде, мов прозрів…

Смисли речей із призм стихій душі,

А здогади полинуть в думці миру:

Велике тут малому він вершить,

Високе унизу свій бачить вирок.

Молитви міць, де град поневірянь,

Вгортає благодаттю дні негоди.

Приреченість існує світу знань, 

Бо невідоме дійсне, наче подив. 

ПРОПОВІДЬ В АРЕОПАЗІ

(Варіації на 

«Діяння апостолів» 

17: 22 — 28)

Апостол цей в Ареопазі

Промовив людові довкола,

Вони як вже зібрались разом, —

Така була вже в нього доля:

«Афі'няни, я добре бачу

Що ви поважні та побожні.

Отож для себе вже позначив,

До чого справді ви спроможні.

Бо оглядаючи святині,

Які знаходяться повсюди,

Жертовник я примітив нині,

Який побудували люди.

Слова написані на ньому:

«Для невідомого це Бога».

Отож, відкинувши утому,

Якщо на те існує змога,

Його тепер благовіщу,

Бо маю віру нелукаву,

І певність вам також зрощу

До Божої цієї справи.

Світ сотворив і все повсюди, —

Господь то неба і землі.

Не в храмах Він живе, що люди

Йому построїти змогли.

Народу служб не потребує,

Неначе необхідність має.

Бо Сам дає те, що варту'є,

І теж людьми Він промишляє

У диханні, де міць та сили,

Життям і статками нагоди,

Усім, що нам здається милим,

Є для вподоби завше роду.

Із однієї також крові

Люд сотворивши для життя,

Час визначив Господь в любові

Та межі для усіх буття.

Вони щоби шукали Бога,

Чи знайдуть може, а чи й ні.

У цьому теж є осторога,

Бо не далеко Він від них.

Ним живемо завжди, повсюди,

І як поети мовлять щиро:

Із Його роду також люди,

Які живуть на світі, в мирі».

РАНОК

Ранок завітав, усе розквітло,

А сонце заглядає у вікно.

Молитва лине, отже, буде світло,

І чудо станеться із хлібом та вином…

Воскреслий Бог там, де не сподівались:

Народиться для серця каяття,

І сповнить знов до Спаса щира жалість,

А злу в душі не буде вороття.

Теж карбування слів нелицемірне

Тих, що вважають їх за мідний гріш.

Забудуть мирно десь питання спірні

Та з римою постане новий вірш…

Яка причина? Це — прекрасний день,

Що створений зі звершень, сподівань, —

Дум, вчинків, мрій, поезій і пісень,

У намірах простих людських надбань. 

РЕКВІЄМ

Засипало зі снігу пеленою

Все видиме і вдаване в житті.

Покритий смисл велично тишиною

У пам'яті безсилля воротті.

Утрачені опори й колонади,

Зруйнована криштальна, зрима міць,

Лишилися людські незгойні вади,

Що суперечать видимості лиць…

Іздалеку прийшли небесні слуги,

Душа здружилася із ними на землі,

В покої вічному знайшовши собі друга

Та серцю чуйному явивши храм для сліз.

Тілесна мука фіміам був духу,

Молитви сяйво, віри золото вінця…

А тут лиш плоть спочинула без руху

Та уповання світле слово у співця...

Вже оповите, мов саван із тайни

Буття, що скуте тьмою від могил.

І тільки Хрест над нею життєдайно

Про Воскресіння свідчить Богом Сил. 

РОЗМАЇТІ СВІТИ

Сутінки постали потаємно,

Спіткало забуття мрійливе:

Видіння привидів приємне,

Де серця темрява мов диво.

Нікчемні всі для сутей огорожі,

І підступи у їхнім спростуванні —

То лише пустка з безвісти сторожі, 

Понівечене стало, як надбання…

А втім, ще є прекрасна сторона,

Де тінями блукає світло днини.

Там радість, втіха теж душі сповна

Охоплює без відчуття з провини...

Той край бажання звершення добра

Чудовим, благородним пориванням:

Ранкова й вічна, дивна, чистая пора,

Буття її — то розквіт і зростання.

Обман від ворога руйнує всі світи...

Лиш Спас постати здатний на підмогу.

Його в молитві прикликать слід завжди

Тому, хто прагне мати духу осторогу.

СВІТ ЛЮДИНИ

Людина зіткана зірками,

Орлами зрощена у душі,

Високої гори земний камінь,

Що долю на місці вершить.

Самородок глибин золотий,

Укритий на вид ріллею.

Зернина, яка здатна зрости

Древом здогадів на алеї.

Джерело сумління води,

Розмаїття дверей буттєві світи,

Стежка, якою кудись, та й іди,

Зустрічні повсюди мости.

Сонця, що сяють очима,

Свідомості тьми свіча,

Тайна скарбів незрима,

Причина змісту в речах.

Ангелів крила присутні,

Поле битви добра і зла,

Книга вістей незабутніх,

Що сенсом постати змогла. 

СВІТИ БУТТЯ

Світу туман, воскресли всюди грози,

А блискавки поринули в пітьму…

На землю впали з неба зорів сльози.

Ті краплі на долонях підійму…

Відчую знову прохолодні води,

Помірявши їх спраглості ціну,

Йдучи далеко невідомим бродом,

Буття якого миттю не збагнув…

А може, диво ночі тут здається?

І сонце вічно сяє в над-світах?

Нить із клубка зав'язана не рветься,

І дійсне те, яке лиш бачить птах?..

Що ж, пережити слід гірку негоду

Та вірити в добро, де небокрай.

Пізнавши для душі сердечну вроду,

Молитись Богу: «Її життю подай». 

СЕНСИ ДОЩУ

Краплини дощу не вщухають…

Самота про інших стиха мовить всі смисли,

Людина серцем важко зітхає, 

Бо плин існування — календарні то числа…

***

Плаче душа, або знову радіє, —

Посвідчують долі значення дивні.

Хтось вже помітив, а інший не сміє

Видіти й власні буттєвості ливні… 

Сльози речуть смутком вишнім із Неба:

Кожний земний завершає тут путь…

Те, що десь є, що і треба, й не треба

То зрозумів, чи не здатен збагнуть…

Знову дороги всіх проводять, хто йде:

Їх сприйняття так свідомо безмежне.

Тих, що ведуть, хтось теж знову веде,

Тож на шляхах будь завжди обережний...

Сум огорнув, сонце зникло за хмари.

Світ, мов печаль, — її треба прожити.

Спас на Хресті зла понищив примари, —

Теж нам потрібно свій подвиг вершити.

СЕНСИ ЗЕЛЕНИХ ПАГОРБІВ

Примітна та розлогість, вись,

Незнана кимсь є певність миті.

Знов сталось, що було колись,

Хоч двері дива там відкриті…

Небесно-зоряна пітьма,

Ранкова чистота роси:

Все поєдналось недарма,

Хоча того і не просив…

Мандрівка дум та почувань,

Безсонні сутінки кумирів,

Стоси скасованих визнань,

Душа з війни і сенсів миру…

Цілюща мрія про весну,

Зима, закута сріблом чуда…

Невже колись також засну

І пам'яттю для когось буду…

Ще чути щебетання птиць,

Грайлива осінь сипле злато.

Життя із величі дрібниць

Мов тайна світу, здатне стати.  

СИНДРОМ ПОПЕЛЮШКИ

Кришталева, тендітна прозорість

Мовить в темряві ранами ніг.

Адже ту річ освітлюють зорі…

Хто б ходити так зміг?

Злато розсипане десь на землі,

Яке помічає видющий,

А сліпцеві — то морок ріллі…

Бо дарує Бог Всюдисущий.

Баранці хмар пасуть небокраєм:

Веселить душу цей затишку вид.

Хтось каже: такого не знаю,

Сумління зануривши в стид…

А ти бачив, і відаєш та відчуваєш,

Як дихати смутком грудьми,

Бо лист у древ родів помирає,

Надбала їх осінь з дітьми…

Що ж, тепер слід на босії ноги

Вбути сіре взуття злидарів.

Для попелюшок лиш така змога, — 

Принців мало чудес дива днів.

СКАСУВАННЯ

Мова скасована смислами,

Їхніми тайниками мовчання,

Що величні помітно-стислому,

У відповіді відомім питанні…

Воно в пустці палаців руїни

Нащадкові маренням стало, —

Сучасне утвердження зміни

З аксіоми відносності сталих…

Забуте воскресло гадання

Про суєтні смертності ціни,

А митей палкі порівняння

Засвідчують вартість підміни…

Час-термін рікою стікає

У краплях так само клепсидри, —

Хоч інше й інакше, безкрає,

На щоглах упіймане вітром.