2. Підходи

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ПІДХОДИ

Листя шепотіло легким вітерцем на деревах у дворі поряд із храмом, оповідаючи трохи меланхолійний мотив скороминущості та плинності всього. Тут велично височіли кілька могутніх кленів та міцних, дуже давніх, дубів, а трохи поодаль опустила віття ніжна берізка. Біля церкви, увінчаної трьома куполами, пофарбованими у синій колір та оздобленими золотавими зірками, що завершувалися якірними хрестами, розташувалися доглянуті клумби з насадженими чорнобривцями, хризантемами і ліліями. Тут ще збереглася довкола стара бруківка, обсаджена калиновими кущами, хранителями слідів історії поколінь. 

Біля паперті чоловік із сивиною на скронях, скромно, але охайно вбраний, збирав милостиню, поставивши біля себе невеличкий глиняний горщечок. Іноді жебрущий промовляв завиваючим, тонким і жалібним голосом:

Подайте, хто може!

Бережи вас, Боже.

Най добром дороги стелить

Ангел затишку оселі…

На лавці вже тривалий час когось чекав, одягнений у легкий сірий плащ, Андрій Володимирович. Іноді він бував тут, спостерігав за прихожанами, як ті заходили та виходили із храму. Атмосфера довкола давала змогу мандрувати неначе у пошуках правдивої глибини своєї душі, її своєрідної серцевини. Якою вона була? Гнилою? Можливо, з певних позицій, і так. Адже перед величчю осяйності життя тих чи інших святих власні цінності тьмяніли, втрачали свою суттєвість і значимість, виглядали жалюгідними підробками дуже часто всілякого пристосуванства до людей, обставин, подій, всього-всього… Одначе, а як інакше? Він був звичайним працівником, хоч і наближеним до представника місцевої еліти. Треба було відповідати певним узвичаєним уявленням. Без цього ніяк… Але тут, на цьому місці, а ще коли іноді подорожував до визначних духовних пам´яток, або будучи по-особливому на самоті, вдавалося зазирнути кудись глибше, де ще не бував у самому собі… 

Приходило розуміння іншого смислу, інших вартостей життєвих та устремлінь своїх. Виникало бажання мати оті славнозвісні духовні крила, які допомагають зрікатися житейської земної прози буденності. А втім, раптом таке бажання було лише поверхневою афектацією? Можливо, це тільки данина зовнішньому антуражу релігійної оздоби? Адже, зрештою, путь правдиво духу не має залежати від місця натхнення чи зовнішніх чинників спонукання до відповідного стану сприйняття… Це було дещо складне питання, адже зрештою, варто визнати, що світ влаштований у такий спосіб, коли зовнішнє залежить від внутрішнього і навпаки. Одне з одним пов´язане. А тому нехтувати цим законом не варто на своїх початкових ступенях сприйняття власної душі, її вищих проявів існування, які десь були занурені в якісь невідомі тайники містичних одкровень та озарінь, певних блідих натяків на них. Одначе на поверхні все виглядає саме так. Існує якась видимість-вказівка на те, що назавжди приховане і від інших, і від себе самого. 

Андрій Володимирович розумів це. І тому в нього не було зневаги до досвіду так званих «звичайних духовних провідників», які далеко не відрізнялися надзвичайним аскетизмом. Звісно, десь існували раніше й нині є великі світильники духу, від молитов і життя яких Всесвіт, людські життя набувають виміру преображення, коли невідомими путями вершаться чудеса зміни самого себе, свого хворого відношення сприйняття світу, інших… Це теж було зрозуміло. Але про такі речі варто, ймовірно, думати із благоговінням та трепетом. Вони не досяжні, не мають бути доступні звичайному обивателю, щоби серафимське полум´я величі духу тих світильників світу не занурило у морок мерехтливі каганці простої людської вдачі, буденності та узвичаєності розуміння всього довкола. Було і таке сприйняття зазначених підходів. 

Кожному на своєму місці дається те, що він здатен понести. І в духовному сенсі теж. Адже можна дуже нашкодити собі, якщо спробувати підняти тягар, до чого немає відповідних сил, вмінь, навичок, відповідних сприятливих умов для цього. Тому ті духовні провідники, які були поряд із Андрієм Володимировичем теж, напевно, існували саме для цих умов і обставин. Тож саме в них варто було шукати неначе живі відповіді на ті питання, що бентежили саме тепер… А які бувають іще питання? Звісно ж, існувало усвідомлення того, що є дуже багато таємниць, дуже багато своєрідних затворів усвідомлення, дуже багато незвіданого, що можливо не завжди і корисно буває розуміти, щоби мати відповідне смирення, носіям якого Бог дає благодать. А намагання сягнути величного без відповідного відношення здатне сповнити душу гординею, що стає причиною спотворень і неймовірної духовної катастрофи…

Нарешті вийшов на вулицю дещо згорблений паламар середніх літ і, перехрестившись із легким поклоном, вдарив у три дзвони та кілька балоноподібних пристосованих витворів, що залунали ледь приглушеним пустотним, дещо прозаїчним тоном у невеличкій дзвінниці, що мала вигляд оздобленого металічними гратками з квітковим орнаментом навісу спорудженого узвишшя-місточка. 

Андрій Володимирович піднявся з лавки і теж перехрестився. Тепер він був куратором і довіреною особою свого керівника та відомого у вузьких колах мецената. Завдяки багатьом зусиллям будинок для ліцею в заміському покинутому парку було майже відреставровано за місяць. Дуже довго підбирали персонал, організовували співбесіди, спільні виїзди у нетривалі мандрівки для кращого знайомства. Здавалося, що колектив підібрали хороший. Тепер треба було переговорити зі священником у невеличкому містечку, отцем Лаврентієм, ченцем, який був у літах. Андрій Володимирович трохи нервувався, не знав, з чого почати призначену бесіду. 

Через кілька хвилин з порогу храму по східцях зійшов сивий чоловік з невеличкою борідкою, вдягнений у светр з накинутою на плечі курткою. 

— Благословіть, Ваше Високопреподобіє, — склав руки для привітання гість. Священник перехрестив його і торкнувся рукою до волосся.

— Що Вас привело? Ви призначили мені зустріч біля храму, Андріє Володимировичу. Та я хотів би відразу ж подякувати Вам за благодійну підтримку. Самі знаєте, людей до церкви мало тепер ходить. Важко все утримувати. А так і свічки в нас безкоштовні, кожний бере собі, скільки бажає та жертвує по спромозі. Завдяки Вам. Тобто, якось вдається зводити кінці з кінцями. Алтар розписали недавно. Спасибі Вам і Вашому керівництву, — ледь схилив у поклоні голову отець. 

— Ну що Ви. То все так. Можемо — щось робимо. Мені дуже до душі велеліпність християнської служби. Відпочиваю душею в храмі. Гармонія і затишок. Ніхто не відміняв їхнього законного впливу на душу людини. Спасибі Вам за проповіді. Вони дуже життєві, укріпляють віру, коли буваєш у стані слабкості. Та і взагалі, молитва дає силу долати день за днем усі випробування, — проказав, ідучи алейкою повз храм, гість. Більше для годиться, щоби підтримати священника у розмові.

— То що ж Вас привело? Говоріть. Чим зможу, допоможу, — поцікавився отець Лаврентій.

— Розумієте, ми з керівником взялися за один проєкт. Він дуже витратний і певною мірою експериментальний. Хотіли би заснувати приватний ліцей, але на засадах гарних взірців світогляду. Тому і персонал підібрали за дуже особливими критеріями. Тепер нам потрібен викладач Закону Божого та духівник. У приміщенні ліцею запланована кімната, навіть цілий зал, сказав би, для домового храму, так би мовити. Роботи вже майже завершені. Лишається тільки запросити потрібну людину. І я подумав, що це могли би бути Ви, отче. Ви надійна людина, і навіть молитвеник. Так про Вас кажуть, тож вибачте, — зауважив Андрій Володимирович.

— Дякую за добре слово. Сподіваюся, що це буде Богоугодне діло. Але навіть якщо би я погодився, потрібне благословення священноначалля. 

— Воно вже є. В мене була зустріч з Вашим архієреєм. Він поставився дуже прихильно до ініціативи створення ліцею, де враховували би релігійно-світоглядне становлення молодих людей. Ми чудово порозумілися з ним. Тож на наш вибір він запропонував спробувати відшукати потрібну людину в його єпархії, де знаходиться навчальний заклад. Тобто, має знаходитися, бо ми ще не приступили до роботи, — усміхнувся Андрій Володимирович.

— А Ви вже визначилися із учнями-ліцеїстами? Хто саме буде навчатися? І які умови? — спитав священник.

— Умови — повний пансіон, все нашим коштом, аж до уніформи. Навіть кашкети будуть із кокардами для хлопців, як це було у старовину. Дівчата навчатимуться в іншому крилі, без особливих контактів з протилежною статтю. І крім того, сувора дисципліна. Ми досліджували зразки навчального процесу в дореволюційної інтелігенції, і прийшли до висновку, що молода людина має засвоювати певні важливі світоглядні поняття. Зокрема, це стосується і формату табу-заборон. Вважаємо, нам не потрібні люди, які сприймають вседозволеність нормою суспільної поведінки. Адже, зрештою, навіть етика, красиві взірці її, та і класичні еталони культури, мистецтва, високих досягнень у будь-якій галузі — все це тримається на різного роду прогнозованих обмеженнях з відповідною специфікою. Та і вихована гарно людина — це теж феномен дотримання обмежень. Ми ж не кладемо ноги на стіл, коли приходимо до когось у гості. Без табу не може бути високоорганізованої культурної, цивілізованої людини, — міркував гість.

— Можливо… Навіть певно, що так. Ваші підходи дуже цікаві та слушні з моїх позицій. Зрештою, я розумію, що людина культивує свій світогляд, звертаючись до авторитетів. А авторитетність — це завжди критерії. А ті, в свою чергу, засновуються на уявленнях припустимого і неприпустимого з тих чи інших позицій. Тому я вповні Вас розумію. Ви хочете відродити чи то пак, спробувати закласти високу культуру традицій. Це дуже похвально. Одначе, чи зможемо це все підняти, дати раду, вірно збагнути підходи? — опустивши голову, міркував чернець. 

— Учнів ми набираємо, переважно, з віруючої молоді. Щоби вже був певний фундамент розуміння отих самих критеріїв, як Ви зауважили. Та і віра — її не навчиш, зрештою. Має бути якесь покликання. Не кожен здатен перевершити у своїх мотиваціях життєво-рутинну прагматику. Віруюча людина — це живий філософ завжди. Та ще й крім того, це душа з потужністю сказати «ні» там, де всі говорять собі «так». І навпаки. Тож я би запропонував також Вам розглянути мою пропозицію, щоби відправити на навчання в ліцеї кількох Ваших воцерковлених хлопців і дівчат, — промовив Андрій Володимирович.

— Добре. Про себе — скажу Вам, що я залюбки підтримаю Вашу ініціативу. Хоч це і не так просто — все починати з «нуля». Адже я не маю якоїсь підготовки особливої. А про моїх юних помічників, — певна річ. Переговорю з їхніми батьками. Якщо вони будуть не проти, — відповів священник. 

— Чудово. Тож я повідомлю своє керівництво, що вже з осені група в нас майже укомплектована, і штат співробітників теж. Спробуємо почати цю справу, — проказав Андрій Володимирович.

— Добре, добре. А я буду молитися. Тепер буду молитися, щоби Господь направив нас, як Йому угодно буде, — зауважив отець Лаврентій…

Попрощавшись із ченцем-священником, Андрій Володимирович трохи ще постояв біля храму, про щось роздумуючи… Вітерець куйовдив йому волосся, а він знову спробував проникнути у цей час, неначе помандрувати прихистками свідомості, викарбувати у пам´яті лик сивочолого панотця, намагаючись для себе зрозуміти, що було промовчано у цій нетривалій бесіді. Який досвід чернець приховав, розмовляючи про цей проєкт… 

Склалося враження, що отець Лаврентій лишень поверхнево оцінив зазначену ініціативу. А що він думав глибинно? Не зміг, можливо, відмовити меценатам? Намагався відповідати певним уявленням мирянина? Ці питання, зрештою, Андрій Володимирович лишив без відповідей, щоби уникнути власних призм сприйняття цієї зустрічі. 

Зрештою, його відволік голос чоловіка-жебрака із глиняним горщечком біля ніг, який знову і знову примовляв жалібним голосом:

Подайте, хто може!

Бережи вас, Боже.

Най добром дороги стелить

Ангел затишку оселі…