Життя і час

ЖИТТЯ І ЧАС

У дворику, біля невеличкого будиночка, коли сонце зійшло над обрієм, на подвір'ї, за яким виднілося невеличке кукурудзяне поле, а далі узгір'я лісисте, біля дитячої гойдалки присів навпочіпки чоловік, поряд із дитиною. Дівчинка на дерев'яному сидінні іграшкової розваги, коли монотонне розкачування туди-сюди мотузків припинилося, поглянула питально на батька. А він зітхнув, подивившись на її ніжки, закуті у металічне лікарське обладнання… Взяв її на руки, знявши із гойдалки, і дуже обережно, підтримуючи, поставив на землю.

— А тепер не бійся. Зроби крок! Не бійся… Коли що, я тримаю тебе, доню, — промовив до неї стиха, підбадьорююче.

— Татку, а якщо буде боляче, або я впаду… Не хочу… не треба, — похнюпилася маленька.

— А я з тобою… Якщо не вдасться — тебе підтримаю. Тримаю тебе, — батько зробив крок назад, піддержуючи дитину за обидві руки. — А не вдасться сьогодні — спробуємо завтра. Ти тільки не бійся…

Дитина довірливо глянула таткові в очі, поволі посунула ніжку. Батько усміхнувся ніжно, дивлячись на маленькі успіхи своєї дитини…

***

— От ми і зустрілися, — простягнув руку для привітання немолодий вже чоловік інтелігентної зовнішності, у білій касці на голові, працівникові бурової морської платформи.

— Здрастуйте! — промовив той, знявши рукавицю і привітавшись. — Не думав, що побачу Вас тут…

— Катером… прибув катером. Є тут кілька знайомих. Допомогли влаштувати нашу зустріч, — проказав гість.

— Не сподівався зовсім… Сказав би навіть — не готовий до… цієї несподіванки. Робота, знаєте, — відповів робітник.

— А мені до душі Ваші листи, невеличкі тексти, роздуми. До душі. Дуже безпосередні. Сказав би — природні, без позірності презентабельної… Дуже своєрідні. Дякую Вам…

— Та це я Вам… Адже Ваша допомога,.. хай там як, але Ви знаходите час, і… — не завершив репліку працівник.

— Так Ви теж. Ви теж знаходите! Тому це взаємно, взаємно. Даєте своєю безпосередністю та життєвістю поштовх до діяльності. Бо знаєте… та Ви знаєте… Іноді все так… безглуздо і… тотально зайво, чи що… Неспростовно-недоречно. І раптом стусаєте мене, і я пробуджуюся від своєї втоми од самого життя… Звісно, я — далеко не Гайдеггер і не Лоський. Та і не Панас Мирний. Але однаково скасування вартостей підкошує… Спасибі Вам за реанімацію, — зауважив гість, ледь помітно усміхнувшись.

— Яке там… Робота, гайки кручу. Втомлююся. Ледве добираюся, буває, у кімнату, щоби перепочити. І знову — робота. Те саме, те саме, те саме. Адже якось треба жити. Виживати. Тут не до фатальності смислів. А ще донька. Із ніжками… 

— Ви про це не розповідали. Що з нею? — поцікавився відвідувач платформи.

— Та це дуже особисте… Треба вчитися ходити якось по землі… Дуже важко даються кроки. Болісно. Іноді невдало і незграбно. Але треба. Адже інакше… біда… — відповів, поправивши каску і опустивши на мить голову, робітник. — У Вас багато часу?

— Ні. Зовсім обмаль. Катер… Але… але тепер я знаю, що Ви — це не натяки текстів, але і людина. Тепер подумки матиму змогу повертатися до адресата. Ми часто торкаємося у наших міркуваннях питань, так би мовити, релігійної філософії… тож важливо мати вимір причетності живої… У такий спосіб вдається наче оживляти час. Він так, наче іпостазується, набуває свого унікального, неспростовного лику, олюднюється, сказав би… Власне, Ви запитували…

— Так, пригадую… — промовив працівник платформи.

— Усе-все, що є, зрештою, так чи інакше, набуває розкриття свого унікального потенціалу сенсів у ликах. Світ гасне і набуває виміру осяяння у нашій буттєвій причетності одне до одного. І не так важливі статуси. Вони, на певному рівні розуміння себе й інших, вже не мають значення… навіть мовчазна присутність, вона промовиста за певних умов, — розмірковував дещо відсторонено, наче аутично, гість.

— Але час… він втікає. Не встигаю помічати.. навіть небо… ніколи вгору глянути, — банально, але… — зауважив робітник.

— А може нам і не треба? Може так для нас краще? Банально… Скільки є надутих та амбітних творців сенсів, які вважають, що спромоглися на осягнення вершин розуміння сутностей і вартостей… Насправді ж, вони лишають лише натяки на свою присутність для інших. Та і для самих себе — глибинно. Але внутрішньо, буває, сповнюються позірного відчуття власної значимості. Та це фікція. Адже лишається лише маленька світлина у свідомості, спогад, сполох, осяяння, фрагмент. І все… — роздумував співрозмовник.

— А хіба цього замало? Світ із маленьких вогників людських існувань освітлює темряву холодного Всесвіту… Вони, ті вогники — теплі… Скороминущі, можливо навіть грубі у диханні та побутовій приземленості, як би Ви сказали, напевно. Але може так і краще? Для чого дивитися на землю з ілюмінатора знелюдненого Абсолюту, якщо можна її відчувати під ногами… своїми, або рідної… людини? — міркував робітник.

— Пробачте… — глянув на циферблат кишенькового годинника гість, — Вже час. Катер… 

— Так… Час… — усміхнувся і зітхнув працівник платформи.