Сподівання душі

СПОДІВАННЯ ДУШІ

Спустошені землі поневіряння дум. В закутках-сховках від руїн всіляке гаддя бере на глум людський добра почин. Колись тут величаві знаходились палаци та домівки затишку буття. Одначе зло всесвітнє зруйнувало все те, що у красі постало свого життя… Тут мова йде про душу. Вона вбирається у шати злата із чеснот. Зізнатись мушу, одна то зі значних турбот: у велеліпності посталі краєвиди прозрінь, миттєвості уміння вважати дивом та берегти його завжди із радістю, журливо од всіх лихих потвор та злих примар, од їхніх чаклувань і темних чар. Бо треба видіти завжди сумлінно на баштах та бійницях, у чому саме криється ворожа, духовна ницість…

Одначе, сталась така невтішна віха, що знову впали мури на дорозі чеснот. Поразка та із прірв, неначе лиха. Засліплення душі від нього у мороку своїм, бо на порозі узріла та лише сумнівні міражі. Тут втрата зору — то неспроможність утікати в гори-вершини, що недосяжні для ворогів, звірини, де пробувати має у твердинях і палатах, захищена і мурами, і в ґратах вікон, брам істинна суть у гідної, побожної людини…

Без плазування ницих пожадань, які через уплив духовної зміїної отрути так важко кволому забути, має завжди і всюди пробути окрилена висотами сумління птаха-душа, велична і смиренна: в покорі волі Господа, Його Закону вона хоч якось в натяку комусь добром збагненна… Бо істинна свобода — то постала у безмежжі серця врода. 

Одначе, дівчино, юначе, старче сивий, жінко милостива, для того, щоби вільним справді бути, потрібна боротьба, душі мольба у радості та скруті, у щасті та поневірянні, у перемогах та біді, поразці та вигнанні… Незламна та незборима є Божа Істина, яка лиш чистим сумлінням буває, мов дар великий, осяжна, неначе зрима. Так, ніби то вогонь, вона палає, освітлює усе завжди, щоби уникнути великої біди, і сяйвом тим повсюди мертвість, тління духу воскрешає. А вже тоді, коли немає зла того, посталого у скруті та нужді, Дух Святий, величний, що все і всюди наповняє, скарб істини та серця чистоти, дарує вітри зустрічні, які скрізь віють вічно, та силу душі із криллями рости. Мандрує тоді вона чудовними світами разом із іншими духовними птахами також і поміж нами, злидарями, що в брані з ворогом вже стали, неначе вояками. 

Не відає душа людини, якими стежками до неї приходить Спас. Тож в здогаді та спогаді добра, у звершенні прекрасних вражень дум, із милосердям, коли його пора, у мрії, помислі хорошому, який прийшов на ум, у світлі благодаті каганця, який не згас, являється пречудная нагода молитись щиро згодом і завжди до Бога про захист від біди та дарування миру словами: Господи, помилуй грішних, нас…