Натяки

БЕНТЕЖНІ СМИСЛИ

Збентежена покійна тихість вод

Історії із правд буттєвих плину.

Помітну певність помислів нагод

Суттєвість прорікає без упину.

А треба йти, меті прибути всюди,

Хоч знову зустріч знаних протиріч.

Одначе, ми лишень, як завше люди,

Не відаєм, що вісь життя, де ніч…

Аж у пітьмі грунтовності вершиться

Всесмислу змістів, дій неповнота.

А те, як є чи сталося, здійсниться,

Для світу духу то постійна суєта…

Зректися впливу сенсів, що усюди

При світлі храму свіч святкових днів

Грошем сліпим приховані, де груди,

Живе душа, того не зміг, і не зумів... 

БЕНТЕЖНІСТЬ

Збентеження озер прозорих вод…

Неначе справді вже була причина

Із багатьох тривань мети  нагод

У човнику буттєвого полинуть…

А тиха вдача мірно болотами

Бреде туди, де світ життя стихій,

Що свідчать всюди митями, літами

Про чарами позначене для мрій…

І пошуком зірок далеких Неба

Земна душа мандрує десь у вись.

Така одвічна є свята потреба,

Примічена свідомістю колись. 

Хатинка знову сповнена гостями:

Ті помисли спочинку не дають.

Отож неспокій у людей віками

Про думи річ веде та їхню суть.

ВИДИМІСТЬ

Дощі укрили землю пеленою,

Подібно смутку спомину життя,

Де вічна путь, позначена ходою,

Грядуща мить, яка без вороття.

Небесні є краплини сліз блакиті,

Мов спокій суму видимості днів,

Вони помітні, свідомістю відкриті,

Душею їхню суть відчув, узрів…

Холодна далина про обрій мріє,

У незавершеній одвічно стороні

Лиш здогадно здійснитися зуміє

Стежинкою мандрівки босих ніг.

Велике знову із присвятою малому

Вершить незвідані мінливості світи,

Які повсюди тут, у сховках дому,

Розмисленнях буттєвості мети…

ВИМІРИ БУТТЄВОСТІ

Повсюди всім якісь випробування…

Аби ж уникнути бентежної сваволі,

Що потім є заручниця бажання

Позбутися гіркої примхи долі.

Нездатна свідчить всюди повнотою,

Душа у натяку буденності триває.

Тож змісти дум поверхонь з глибиною

Нехай Небесне світло скрізь осяє.

Складне завдання зречення марноти,

Якщо із Богом, здатне поставати,

Сприйматися у вимірах чесноти,

Щоби для блага світу пробувати.

А втім, існують сенси протиріч.

І їх не в змозі мислення вмістити.

Тож день буває іноді, мов ніч, —

Молитви зорі здатні там світити…

Одначе, знов є прагнення збагнуть

Всесмислів грані перемін буття,

Понять помітну вдаваності суть,

Яка для тверджень діє викриттям.

ВІДСТАНІ ТІНЕЙ

Грайлива тінь строкатості душі,

Понурість, ливні зречення природи

Тих правд, які яву мари межі

Посвідчили переступом нагоди…

Свідомість мороком охоплює буття.

Існує ключ зі сховку змістів дум,

Що теж веде в кімнати викриття,

Де віття сенс для вітру, наче шум…

Удалині, на відстанях суттєвих,

Які осяяні привітно каганцями,

Відрада істин видима миттєва,

Що мовить всюди іспитом роками…

Збагненний здогад відданий зіниці,

Одначе поглядом є мірка лиш стіни.

Але прекрасний спогад чудо-птиці

Підносить ум до веж та їх бійниць…

Там грамота чесноти виправдання

Лежить на таці визнаних взірців, —

Тайнопис для людей усіх, зібрання,

Який читати знову хтось не вмів…

ДИВНЕ

Дрімає стиха суєта буттєва,

Безвісністю віконниці снує,

Скасовує яву світів миттєву

Та іншим дивом знову постає.

Наукою про образи та слово

Нагадує тривалий плин у дум,

Адже старе пригадане, як нове,

Тим смислом невідомим теж іду. 

Прокинеться містерія світила,

Яка пробудить пошукові суть.

Її питання для життя зростили,

Які так важко глибоко збагнуть.

Отож, скрізь ніч, а також є і зорі.

Панує сон, проснулась лиш свіча.

Вона всі сподівання мислі зору

Вихоплює, із тайн завжди стріча. 

ДОЛАННЯ ЗБАГНЕННОГО

Скорбота душ усіх за сховком небокраю.

Летять літа і смисли кудись одвічно сутні.

Щось вже збагнув собі, чогось іще не знаю,

Нагадує про змісти одвіку певна бутність.

Долання привидів у споминах тривання,

Мрійливий затінок для сенсу прохолоди,

Нагоди почуттів зі смислів поставання

Душі привітної в затишності госпо´ди…

Є прірви небезпечного у духу поривання.

Уникнути його можливо враз крильми,

Здійнявши до небес величного визнанням

Прекрасного сягання з осяяння пітьми…

Хай каганець горить і жевріють лампади,

Іконні лики стиха шепочуть мислі тайни.

А світло Сонця правди утіхою розрадить,

Святинею молитви прибуде життєдайним.

МОВА НЕЗБАГНЕННОГО

Заручник слів бурхливої сваволі…

Безмежжя руху для віщання світу

Вітрами на душі безкрайнім полі,

Яке постійно свідчить у одвітах… 

Та мова незбагненно своєчасна,

Із пасток для тлумачень тайників.

Тож доки каганці всіх дум не згаснуть,

У тьмі буття хтось щось немовби взрів.

Залежні смисли спонукають всюди

Сприймати значення, висновувати їх

Без осягання змісту вчинків люду,

Що створюють суттєву певність віх. 

Тому давно вже є життя питання:

Про міри для відносних величин…

Початок дії стане чим востаннє?

Які ті правди із усунення провин…

Отож, пізнавши явні світу тайни,

Свідомого щезає слід в густій імлі:

Вона приховує і чудо надзвичайне, —

Видіння Неба, де тільки обрії землі.  

МОЖЛИВЕ

Вже сприйняте доречно утрачати,

Усе засвоєне темнотами ночей,

Що хоче у душі завжди бувати,

Вітри нести пронизливих вістей…

Можливе всюди зречення марноти.

Прибуде сяйво світлом ліхтарів,

І доброта чуттів, немов спільнота,

Відвідає, якщо сліпець прозрів…

Помічені прекрасним благом днини,

Як темрява мине жадань сплетіння,

Зі звинувачень зникнуть враз провини,

Чеснота з´явиться, неначе то святиня…

Свідомість квола Бога молить знову,

Преображення прагне долі, також духу.

Уникнути бажає пасток власних влову,

Щоби дива пізнати світу, його руху.

НАТЯК ЧУДА

Повсюди в круговерті суєти,

Зрікаючись моментів її сутей,

Істини натяки є змога віднайти,

Світло снаги буттєвої збагнути.

Одначе в миготінні прагнень світу,

Де сенс вершити всюди завше слід,

З питаннями замовчують одвіти,

Прозорістю крихкі, неначе лід.

Сніжинки, як пустунки то лапаті,

Ховають на землі свій неба зміст.

Бажання знань у втомі хоче спати,

Щоби малюк свідомістю ще зріс. 

Доросла вдаваність, ота лиха негода,

Пройшла осіннім золотом із листу,

І срібну ковдру снігу, лісу вроду

Примітила чудес містичним хистом.

Душа, узрівши тіні сяйва чарів Раю,

Сльозами крапель сумувала у дощів,

Знов Царство Боже святості згадає,

Мов щастя, що сприйняти хтось умів. 

НЕПЕВНІСТЬ

Невігластво зіпсованих умінь,

Понівечене змістами тривання,

Помітний рух постав, неначе тінь,

Невизначено свідченням визнання…

І знов непевність відстаней з’єднання,

Скорбота прикра із плотської думи,

Яка для миті слабкості в питаннях

Прийнятної наруги, серця глуму…

Зрікатися тих чарів тління й млості…

Де прохолода гір святих висот, —

Іти туди, там ангели, мов гості,

Нагадують одвічний світ красот.

Є темний дух, що жаром пломеніє,

Він полум’ям живе марнот буття…

Лиш Благодать утішить світлом вміє,

Премудро мовити цілющим викриттям…

НЕПОМІТНЕ ЧУДО

Як велемовна чуда громовиця,

Бо неважливе змісти теж снує,

І до висот прямує навіть ницість,

А тче для доль світами лиш своє…

Незмінна вбогість у свідомім краї,

Адже сліпець душі не помічає

Все те, що тільки згодом пригадає:

Ті златосмисли, що життям бувають.

Прогулянка самотньою ходою

Іще зігріта вкотре домом всюди,

Бо ждуть в оселях вірою простою

Близькі та рідні, світлі думи й люди.

Холодні миті спогаду розлуки

Вгашають буднів сяйво каганцями.

І прилітають чорні, хижі круки,

Щоби співати схожу, темну драму…

Тож запаливши знову всі лампади,

Сховавши їх долонями від вітру,

Шукаймо у Воскреслого розради, —

Утішить Він та сльози тихо витре...