3. Престиж

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ПРЕСТИЖ

Родина гордієнків мешкала у скромному приватному будинку на околиці міста. Вони недавно перекрили дах червоною черепицею та жовтаво пофарбували будинок. Поряд була невеличка присадибна ділянка, городина, біля самісінької хати причаївся садок із яблуневими і грушевими деревами. Неподалік від помешкання розташувався квітник. Вечоріло. Під стріхою у гнізді стрекотали ластівки. Будинок був огороджений цементовим стилізованим візерунчатим забором. Біля ганку кішка з кошеням пили молоко з блюдця. 

Сонце надсилало свої останні промені над обрієм. Рожеві хмаринки, скупчені десь вдалині, сповнювали ніжним сяйвом небесну блакить. 

За кухонним столом біля прочиненого вікна сиділи батько і син-школяр Ярослав, який паламарював у святкові дні при храмі, де правив отець Лаврентій. Вперше для себе він відкрив сприйняття церкви лише рік тому. Переглядаючи художні стрічки про містику, а також прочитавши «Дракулу» Брема Стокера, хлопець під враженням зайшов якось вперше усвідомлено у храм. Тоді був саме великий піст. Люди стояли навколішках, а літній священик, обкутаний клубками фіміаму, походжав із кадилом біля іконостасу. Цей момент запав у душу юнакові, адже у звичайному житті важко було побачити когось, хто би молився з таким яскравим проявом благоговіння. Оскільки було не зручно стояти, Ярослав теж опустився на коліна. Хор на кліросі протяжно виводив якусь мелодію. Імітовані свічі на панікадилі палали, освітлюючи димову пелену, неначе якусь містичну павутину, що оточувала священника. Саме тоді хлопець відчув щось особливе. Неначе узвичаєний світ раптом зник і постала дійсність якогось чуда, ніби древньої світлої магії, перед якою всі ці люди схилилися у пошані. 

Чорне облачення ченця, фелонь-плащ та блискуча, оздоблена скляними камінцями та іконочками митра на голові — все довкола мовило своїми натяками про те, що тут відбувалося щось надзвичайне із часом і простором, який набув своєї урочистої значущості. Ярослав уперше пережив тут відчуття власної душі, яка відгукнулася містичною співзвучністю мрійливого юнацького серця, яке прагнуло поринути в особливий, легендарний світ, сповнений тайни і чарів. Згодом, познайомившись із отцем Лаврентієм та користуючись його порадами збагачення світогляду церковним розумінням світу і самого себе, людей, дуже багато прояснилося. Тепер для хлопця стало зрозумілим, що кожна людина має певну глибоку провину своєї недосконалості. А відтак, вона потребувала допомоги Творця, щоби спробувати здолати свою недовершеність, преобразитися, стати іншою, щасливішою і світлішою. 

Головне ж, було зрозумілим, що важливим є внутрішнє, а не зовнішнє. Саме життя душі набуло тепер для юнака дуже важливого значення. Відтак, він вже не звертав особливої уваги на всілякі умовності власного побутування, поринувши в спроби справитися із бурхливою природою власних поривань, намагаючись їх стримувати-приборкувати численними молитвами та іншими духовними вправами. 

Мати Ярослава саме прибирала тарілки після вечері. 

— Хотів поговорити з тобою, Ярославчику, — проказав господар дому. Батько хлопця не завжди розумів його життя і прагнення. Йому здавалося, що юнак надто скував найкращі роки вільного розквіту власного життя. Було шкода сина. Адже він рідко спілкувався зі своїми ровесниками, відійшовши від спільних інтересів. Одначе, таким був особливий життєвий вибір його дитини. І слід було якось це зрозуміти, пояснити для себе, сприйняти. 

Натомість, мати Ярослава намагалася переконати свого чоловіка у тому, що захоплення їхнього чада — це данина вихованню хороших звичаїв і поведінки. Ненька і сама трохи прониклася атмосферою духовного життя дитини. Вона почала іноді зазирати крадькома у церковні книги, де описували світогляд сприйняття явищ душі з позицій церковного розуміння. Все частіше відкривала також і молитовник, подарований на іменини Ярославом. Заходила і до церкви. Дуже хотіла, щоби син став священником. Хоча чоловік був категорично проти таких бажань своєї жінки.  

— До мене телефонував отець Лаврентій, — промовив батько. 

— І що він сказав? — поцікавився хлопець.

— Та розумієш… ми з матір'ю хотіли тебе віддати на навчання. Ти пам'ятаєш нашу розмову. Можна було би в якийсь коледж, а потім, якщо вдасться, можливо, університет. Хоч не знаю, як ми потягнемо з нашим бюджетом. Ще твоя сестра є. Добре, що зараз вона у бабусі. Можемо поговорити. Вона, все ж, дівчина… А тобі поки що так, думали… в коледж. Однак, отець Лаврентій розповів, що якийсь меценат набирає групу учнів у ліцей. Повний пансіон і можливо навіть, якщо будуть хороші результати навчання — якась путівка в життя. Тобто, продовження навчання коштом благодійника. У нас достатки скромні, тому це який не який, шанс. Або, у крайньому разі, побудеш там певний час, якщо захочеш, повчишся. А далі поміркуємо. Хоч я, чесно скажу тобі, більше за те, щоби ти вже здобував собі спеціальність. Бо всі ці експерименти в мене не викликають жодної довіри. То я хотів послухати тебе, що ти думаєш. Отець Лаврентій каже, що там буде вчитися віруюча молодь. Що скажеш? — спитав батько, взявши печиво до чаю. 

— Не знаю, — знизав плечима син, — це мене застало зненацька. Ніколи не думав про таке. Звісно, в школі мене погано розуміють. Там я, наче біла ворона. Іноді сміються з мене. Постійно треба це терпіти… А якщо віруючі вирішили об'єднатися, то можливо, мені теж варто спробувати? В отця Лаврентія, будучи алтарником, я багато чого для себе засвоїв. Не хотілося би конфліктувати своїми принципами… А там якось розвидниться, що до чого. Треба надіятися на Бога, — роздумував хлопець.

— Так то воно так. Ти вже мене вибач, я погано іноді тебе розумію. Ти ж бачиш, як і що у світі робиться? Без грошей і зв'язків дуже важко пробитися десь. А ти ходиш до церкви, читаєш молитви. Ніколи не думав, що в мене може бути такий син. До цього часу не розумію, як ти для себе це все… осмислив, — міркував старший. 

— Просто я вірю в чудо. На світі дуже багато є чудес, яких людина не помічає. Отець Лаврентій каже, що найбільше чудо — це коли людина бореться із чимось, що могло би стати її «Я», чимось нехорошим. І коли людина противиться цьому, вона обирає собі наче іншу долю. Стає іншою, іншим «Я». В мене багато гріхів. Але мені хотілося би стати іншим. Відчуваю силу молитви. А те, що я біла ворона — що ж. Видно, білі ворони теж існують на світі для чогось, — відповів Ярослав, знизавши плечима. 

— Які в тебе гріхи, дитино… Які там гріхи… — зітхнув батько. — Може ти і правий. Нам всього цього не розказували, що ти тепер знаєш. І що ти думаєш про це все? — обернувся до своєї дружини чоловік. 

— Не можу щось конкретно сказати, — відповіла жінка, миючи посуд, раз по раз озираючись, — теж не все розумію. Пропозиція батюшки цікава. Але ж ми не знаємо, що то за люди. Хіба довіримося отцю Лаврентію, покладемося на його авторитет. Може він щось про них знає. З іншого боку, Ярославчику буде краще серед однолітків, які мають спільне в поглядах. А раптом стане «людиною»? Чула, що іноді якісь компанії навмисне створюють навчальні заклади, щоби потім готувати для себе фахівців. З «пелюшок», так би мовити. Щоправда, це мабуть закордоном так. А в нас… Не знаю… 

— Мамо, не турбуйтеся. Особисто для мене батюшка — це авторитет. Він спілкується з різними людьми, то може й розбирається в них трохи, — проказав син.

— Що ж. Тоді мені треба ще переговорити з отцем, якщо ти маєш намір погодитися на це все, — міркував господар дому. Жінка схвально кивнула головою на його репліку… 

Наступного дня до помешкання отця Лаврентія завітав батько Ярослава, попередивши заздалегідь про свій візит. Будиночок монаха був зовсім невеличкий, кухонька і дві кімнати з коридором. Священник запросив його присісти і пішов готувати каву для гостя. Той хотів спершу відмовитися, але отець наполягав на своєму. В кімнаті біля численних ікон в кутку теплилася лампада. Трохи відчувався тонкий аромат фіміаму. Священник навмисне воскурив його в очікуванні відвідин. Принісши філіжанку на блюдці  з ароматним напоєм, отець присів навпроти батька Ярослава у старому крісельці. 

— Здогадуюся про мету Вашого візиту, Миколай, — проказав до гостя.

— Все вірно, — усміхнувся батько Ярослава, — мені хотілося би дізнатися більше про ту задумку ліцею, і що за люди ті, хто цим займається.

— Розумію Вас, — відповів священник, — чесно кажучи, я теж багато чого не знаю про цей задум, бо це щось нове для нас, для мене… Але знаю чоловіка, який курирує цей проєкт. Це віруюча людина і він розповідав, що його керівник теж замислюється над багатьма питаннями духовності людини.

Господар помешкання зробив паузу, саме пригадуючи кілька змістовних бесід з Андрієм Володимировичем, під час яких вони обговорювали всілякі світоглядні проблеми, що бентежили не лише їх, але і Олександра Миколайовича, відомого в багатьох ділових колах мецената. 

— Але ж хіба немає для духовних людей семінарії якоїсь, чи що? — підняв здивовано брови Миколай. 

— Звісно, є, — відповів отець, — але мова йде про освіту, яка би наче була вкутана в духовний світогляд. Мета не в тому, щоби виховати священника, так би мовити «фахівця» (хоч це зовсім і некоректно, так про це казати). Мова йде про підтримку і формування світогляду людини, яка би в своєму житті знаходила місце усвідомленому сповіданню віри. Бо знаєте, як у нас, — питаєш: «Чому Ви до церкви ходите?» А відповідь: «Бо так робили мої батьки чи діди». Але це зовсім неусвідомлене сповідання. «Так робив хтось, і я так роблю», — то лише наслідування. А ми би хотіли підготувати ґрунтовно світогляд людини, яка би в миру на будь-якому місці була наче світильником у тьмі.

— А Ви не боїтеся, що той «світильничок» дуже швидко задмухають інші, переважний загал, який живе своїми, чи то краще сказати, нашими, мирськими, як у Вас кажуть, принципами? — спитав батько.

— Розумієте, для всього потрібна певна сила. Але є сила ворожа, а є сила Божа. І там, і там — сила. І там, і там — своя життєва, як би це сказати «мудрість-філософія» світогляду, яка впливає на діяльність… От мені доводилося розмовляти з дітьми, коли був якось у школі. Тож кажу їм, що мораль — це людський звичай. Традиція моралі ґрунтується на звичаї, який в обґрунтуваннях передається з покоління в покоління. І от є люди, які, для прикладу, організовують якусь пивничку. Називають її «кафе «Престиж», крутять день і ніч відповідну музику тематичну, пісні. А по телебаченню в цей час різні режисери показують багатих, респектабельних пані та панів, які відвідують ресторани і там вишукано марнують час. І от далі демонструють рекламу, в якій технологи ототожнюють статус людини з якоюсь випивкою. 

Тож бідний селянин чи містянин, проходячи повз ту пивничку, яка в них відкрита, заходить в неї і в передчутті отого «престижу» замовляє собі… та ж не чашку запашного чаю, певна річ. Отой дурман. А в сполученні з вишуканим, як для такого смаку і вподобань, антуражем, «тротуарною героїкою» пісень і смислів, людина починає вірити у це все. Себто у свій «престиж», який отак подають. Хоч це лише вивіска-обман. Це ілюзія, яка доступна тому бідолашному селянину чи містянину. Тобто, у цьому світі є дуже багато обману, тьми, світогляду тьми, які руйнують потенціал хорошої людини. Як я можу донести тому, хто слухає якусь «Мурку» філософію гармонії творів Моцарта чи Вівальді? Або як я можу мотивувати читати Гоголя чи Булгакова, або тим паче щось ще більш складне, але вишукано-гармонійно-кришталеве тому, хто вже не має сили на це все? Кого світогляд і філософія деградації поглинули у повній мірі? 

— Але ж не можуть всі на світі бути такими, як Ви хочете? — трохи обурився батько. — Якщо я, наприклад, не розумію Ваших «моцартів», то невже я теж якийсь «виродок»? Бо в мене склалася така думка од Вашої репліки.

— Ні, звісно. Мова йде про інше, — відповів отець Лаврентій, — це лише такі яскраві образи. Є різні ніші культурні й світоглядні. У них є свої стелі та плінтуси. Себто, якщо для охотників буває важливо, хто скільки вполює здобичі, і це є критерієм їхнього професіоналізму і поваги в цій ніші, то в іншій ніші їхнє ремесло називають «звірством» і «знущанням над беззахисними тваринами». Ви знаєте, наприклад, що є багато рибалок-бізнесменів, які ловлять рибу, а потім відпускають її знову в річку? Цікаво, чи не так? Але це — ієрархічна еволюція ніш суспільства, з іншою філософією життя, іншими підходами, іншою метою діяльності. І скрізь у світі є ця еволюціонована ієрархія ніш. Людина з іншої ніші автоматично не має допуску до іншої. Не тому, що хтось поставив знак заборони проїзду. Ні. А лише тому, що вона не зрозуміла тим, хто практикує зовсім інші підходи до власного життя. Іноді ми це називаємо феноменом еліт. Справжніх еліт, з відповідним світоглядом, а не тих, які є самозванцями, створюючи грандіозний обман із усілякої індустрії умовно «пивничок «Престиж» для суспільства, щоби те не розумілося, в чому суть певних, тих чи інших справ. Тоді суспільство стає дуже керованим. Але його еволюція зовсім не відбувається. Навіть навпаки — еліти своїми підходами приводять все суспільство ще до більшого занепаду. 

— А до чого тут церква? Ви зараз говорите, як політик, отче. Вибачте на слові, — зауважив Миколай.

— В тім то і справа, що в церкву, як суспільний інститут, закладено дуже багато запобіжних механізмів від впливу деградації людського потенціалу. Тому справді віруюча людина має набагато більше ресурсів для запобігання чинникам особистого руйнування її свідомості та і свідомості інших людей. Тобто, знаєте, іноді кажуть «людина з принципами». Але не в смислі якихось амбіцій чи претензій, а просто — особистість, яка розуміє, що можна, а що ні. Бо ж є такі, що «покажи мідний гріш — і вони зроблять, що найгірш». Такі теж є. Зрештою, хтось таки ж наживається на цих «пивничках «Престиж», розтліваючи свідомість обивателів? Бо так простіше, аніж виховати, для прикладу, таку суспільну нішу, яка би розумілася в китайській медитативній філософії чаювання, — усміхнувся отець Лаврентій. 

— Цікаві Ваші підходи, отче, — схилив задумливо голову батько Ярослава. — Не знаю, що сказати. Можливо і справді, цей ліцей для мого «світлячка» малого щось дасть… Але я відчуваю, що вихованцям такого закладу, якщо Вам все вдасться, буде дуже не просто жити у цьому світі.

— Це я теж розумію, — відповів священник. — Треба молитися… А Вам дуже вдячний, що відвідали мене. Було приємно познайомитися з Вами…

Після розмови з отцем Лаврентієм батько Ярослава вночі довго не міг заснути. Його дещо обурював приклад священника із «пивничкою «Престиж». У таких підходах відчувався якийсь пафос винятковості з-поміж інших. А про рибу… Апостоли теж були звичайними рибалками, і Христос їх не цурався. Натомість, їхня просторічна проповідь полонила своїми сутями увесь людський світ. Звісно, напевно, цей священник намагався піднести його сина в батьківських очах, адже він розумів, що бути алтарником при храмі й терпіти насмішки однолітків — це складне психологічне випробування для дитини та батьків теж. Принаймні, так пояснив для себе Миколай те яскраве протиставлення отця Лаврентія церковних і світських людей. Було зрозумілим, що священник-монах живе неначе в іншому світі. Дуже багато чого не сприймає саме внаслідок специфіки власного життя, яке надто контрастувало зі звичайними буднями мирян. 

Піднявшись тихо з ліжка, щоби не розбудити дружину, чоловік пішов на кухню і випив склянку води. Відкрив холодильник і помітивши пляшку пива, що стояла у його дверцятах, вирішив неодмінно ознайомитися з китайською філософією споживання чаю. Принаймні, так думалося цієї ночі.