31. Зустріч

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ЗУСТРІЧ

На початку вересня, як і належить у цей час, відбувся збір ліцеїстів біля колишнього дворянського особняка. Про це писали у місцевій провінційній пресі, підготували кілька відеорепортажів. Зі вступним словом виступив мер міста, на околицях якого знаходився парк із цим новоствореним закладом. Слово взяв також і Олександр Миколайович, меценат. Юрій Петрович, його теперішній компаньйон, утримався від промови.

Молоді люди, які вступили до ліцею, виглядали дуже піднесеними. Авжеж! Наче століття тому, хлопці були вбрані в чорні кітелі, у кашкетах з кокардами гербу ліцею. Дівчата у вишуканих спідницях скромного крою. Поводитися хотілося також належно своєму вбранню, але ніхто достеменно не знав, які саме панували у давнину звичаї серед тодішньої молоді. 

Родинам ліцеїстів за кілька тижнів до цього були надіслані офіційні запрошення прибути на повний пансіон заздалегідь, від адміністрації навчального закладу за підписом директора, Андрія Володимировича, колишнього військового, який, власне, і курував цей проєкт свого часу. 

Олександр Миколайович тепер вирішив, що його помічник має поєднувати різні посади…

Старенький чернець, отець Лаврентій, теж був на урочистому заході відкриття ліцею, але тримався якось в тіні. Трохи бідкався, що тепер не матиме алтарника, адже колишній школяр Ярослав красувався у невеличкій шерензі своїх однолітків. Серед них була також і Аня, юна хористка храму, яка дуже небайдужа хлопцеві. Треба сказати, він тішився тим, що тепер вони вчитимуться разом. Покладав на це серйозні надії. 

Зрештою, після того поцілунку Ярослава на сходах храму Аня так і не бачилася більше з Антоном. Вона багато разів телефонувала до нього, але той не брав слухавку. Приходила до його помешкання, одначе він просив своїх батьків знаходити відмовки, щоби не зустрічатися із нею. 

Що він думав? Очевидно, юнак так і не зміг у своїй душі знайти місце для храму, а також того факту, що Аня і Ярослав дуже близькі за світоглядом люди. Його точили сумніви і ревність, а ще відчуття меншовартості через те, що він був не такий, як його віруюча, церковна подруга і клятий заучка і, як тепер вважав Антон, — фарисей і лицемір, негідна людина без принципів, Ярослав, адже той відібрав, украв у нього дівчину.

Звісно ж, можна боротися за своє кохання. Одначе Антон був переконаний, що отець Лаврентій теж покровительствує стосункам хористки і алтарника, відтак, шансів майже не було. Зрештою, він здогадувався, що чернець є духівником не тільки Ані, але і Ярослава. Отже, в них тепер ідилія майже церковної сім'ї у якійсь перспективі, де скептику-Антону навряд чи є місце. Принаймні, він відчував і глибоко переживав полишеність і гіркоту, а ще несправедливість. Звинувачував бога, що той все так несправедливо влаштував. Не спав ночами і трохи змарнів, не мав апетиту. Батьки Антона знали чи то щось здогадувалися про ситуацію, але нічим не могли зарадити…

Після урочистостей відкриття ліцею організатори влаштували скромний бал для вихованців. Попередньо Олександр Миколайович і тепер вже директор закладу Андрій Володимирович потурбувалися запросити дуже хороших фахівців зі столиці для викладання ліцеїстам та ліцеїсткам уроків старовинного вишуканого танцю. То було дуже красиве дійство з живою класичною музикою. Принаймні, деякі з батьків, які мали нагоду бути присутніми під час урочистостей, розчулились до сліз і ледь чи не цілували руки старенькому меценату, який теж почувався дуже схвильованим такою дивовижею, адже стіни дворянської садиби неначе ожили під вишукані акорди і старовинні па юнаків і дівчат.

Юрій Петрович теж перебував у захваті від цього проєкту. Іноді тиснув старечу тремтячу руку своєму приятелю-теперішньому компаньйону, який вклав стільки трудів і ресурсів у це чарівне дійство. Представники місцевих і провінціних ЗМІ також виглядали дуже задоволеними чудовими ракурсами і прекрасними кадрами. Дехто з присутніх висловлював думку, що таке трапляється лише раз у житті, і ці молоді люди, які знайшли собі прихисток під крилом свого покровителя-мецената, ще навіть не усвідомлюють до кінця значимості моменту…

Після відкритих урочистостей молоді люди пішли на спільну святкову трапезу, а гості, фундатори й адміністрація ліцею, а також присутні батьки, хто мав змогу приїхати, були запрошені на фуршет. 

Старенький меценат Олександр Миколайович знову виголосив промову. Трохи запинався, розповідав про якісь троянди і їхню красу, а також мистецтво їхнього вирощування, а ще про їхню ціну… Присутні, здебільшого, лише переглядалися, бо достеменно ніхто так і не міг второпати, про що ж саме говорить літній чоловік. Зрештою, йому зробилося трохи зле, і він так і не добув до кінця заходів. Убраний у вишуканий чорний одіж, при краватці з рубіновою шпилькою, Олександр Миколайович походив трохи на старого дворянина. Всі помітили, що він виглядав сумним. Хтось навіть казав, що старенький неначе плакав. Але чому? Про що він думав, спостерігаючи за цим, майже фантасмагоричним, дійством воскресіння звичаїв минувшини… 

Звісно ж, директор ліцею, Андрій Володимирович, очевидно, все знав, або ж здогадувався про причини смутку мецената. Злі язики-заздрісники оповідали, що його сльози — то сльози розкаяння, адже він усвідомив, нарешті, задавши такий тон своїй благодійній ініціативі, приреченість своєї ідилії, і наче передчував-пережив зламані долі тих, кого вирішив запросити до своєї трояндової оранжереї… Хоча… Так говорили тільки злі язики…    

Не добувши до завершення фуршету, Олександр Миколайович покинув приміщення дворянського особняка у супроводі спалахів фотокамер провінційних репортерів та оплесків присутніх.

Старенький отець Лаврентій відмовився від транспорту, щоби його доправили додому, пославшись на те, що це дуже витратно і нескромно. 

Зібравши разом з Ярославом і Анею кілька невеликих оберемків надарованих квітів, утрьох вони вирушили занедбаним парком до зупинки маршрутного авто. Чернець вирішив доправити ту красу до місцевого храму, де його чекав старий приятель-священник. Про місце для ночівлі перед вранішньою поїздкою додому, в сусіднє містечко, теж домовився зі своїм товаришем. 

Так вже трапилося, що на занедбаній алеї, біля лавки зі сталевим старовинним візерунчатим кріпленням старенького у супроводі Ярослава й Ані зустріла компанія з кількох підлітків, серед яких знаходився чомусь і їхній приятель Антон. Молоді люди, школярі, почали висловлювати різні претензії до священника з ліцеїстами. Вони називали їх фарисеями і лицемірами, а також дармоїдами, які марнують кошти, замість того, щоби допомогти на ті гроші нужденним. Зайшла мова і про ціну троянд. Підлітки допитувалися у літнього священника, на які кошти він придбав собі стільки вишуканих квітів. 

Отець Лаврентій був дуже збентежений таким зухвалим поводженням молодих людей. Зрештою, заплакав, дивлячись на них, і почав просити прощення, що не зміг зробити для когось хоч щось хороше.

Ввійшовши у кураж, молоді люди почали вимагати у Ярослава-ліцеїста віддати оберемок квітів та стусали його, називаючи «злодюжкою» та дорікаючи, що той відбив дівчину в їхнього друга Антона. Отець Лаврентій заступався за хлопця, вмовляючи не чіпати його. Одначе підлітки були невмолимі. 

Зрештою, священник схилився на коліна, просячи хлопців «бути благорозумними». Це викликало сміх і глузування зі старого. Одначе, як це не дивно, до нього раптом чомусь підійшов Антон, ображений кавалер Ані, і майже прошепотів, теж ставши на коліна перед ним: «Невже це я зробив… Христу»… Потім, сказавши «пробач…», він почав наполягати і вимагати від компанії, щоби ті попросили вибачення у літнього чоловіка. Звісно, це викликало нерозуміння і роздратування. Хтось із підлітків, приятелів, підійшов до Антона і вдарив його. Інший почав трохи стусати, зрештою, промовивши слова «раніше треба було думати…», раптово штовхнув з такою несподіванкою і силою, що той не втримався на ногах і впав, ударившись головою об асфальт, втративши свідомість. 

Дуже налякавшись, злодійкуваті підлітки-приятелі розбіглися. Кинувши на землю оберемки квітів, Ярослав і Аня підбігли до непритомного юнака. Викликали «швидку»…

Антона доправили до лікарні зі струсом мозку. Він певний час був під наглядом лікарів. Крім того від нього не відходила Аня і Ярослав, який попросив вибачення і все пояснив із тим злощасним поцілунком на східцях біля храму. 

Антон хотів допитатися у Ані, чи був хоч трохи схожим на святого, коли вступився за них перед хлопцями, одначе вона не відповідала, а тільки витирала сльози на очах…

Отця Лаврентія з інсультом доправили до реанімації. 

Як везли Антона до лікарні, він ще супроводжав хлопця, чомусь плакав і просив у всіх прощення, що «не зміг зробити хоч якесь добро людям». Увечері він втратив свідомість, більше так і не прийшов до тями…

Олександр Миколайович був надзвичайно вражений аж до глибин душі цією подією. Андрій Володимирович, у свою чергу, зробив усе можливе, щоби про це ніде не було ніякого розголосу. 

Літній меценат у супроводі охорони і своїх кількох наближених людей згодом відвідав школу, в якій навчався Антон. Про що вони говорили з ним, нікому не відомо. Одначе хлопець після цієї розмови залишив там навчання, ставши ліцеїстом… 

Часто можна було бачити його біля могилки отця Лаврентія. Іноді приходив туди з Анею і Ярославом. Вони розмовляли про щось там зі старим, наче той був живий. 

Антон також сказав дивні слова на похороні священника. Дехто звернув на те увагу, бо це дуже незвично... Він поклав троянду зі свого саду, поцілував хрест на покровці, яким було прикрите обличчя покійника і промовив: «Спасибі за твою проповідь, бо збагнув, дякуючи тобі, Христа». Хтось із тих, що стояли поряд, поправив юнака: «Таїнство Христа не можливо пізнати». Одначе той твердо викарбував: «У де-чому він був так, наче Христос...», і пішов геть. Зрештою, вирішили, що юнак на мить втратив здоровий глузд. Не звернули увагу на блюзнірство. 

Олександр Миколайович із Юрієм Петровичем надали кошти на поховання священника-ченця. Виявилося, майже ніяких статків після себе той не залишив. Також вони спорудили пам'ятник на місці поховання отця Лаврентія. Злі язики знову заговорили, звісно, про марнування коштів, які можна було роздати бідним… 

На гранітній плиті, яка назавжди покрила тіло «грішного Лаврентія», як іноді казав про себе отець, викарбували дивний вірш. Його знайшов у записах старенького Андрій Володимирович, колишній офіцер і тепер директор ліцею… Це були такі слова:

«Дуже давно, як іще зорі не щезали

З туманом вранішнім і росяним світанком,

Троянди розцвіли, їх продавали

Душі людей збентежені, у ранках.

І так було, допоки смеркло всюди,

Тому красу вже неможливо розрізнити.

Отож палити свічі в темінь будуть,

Продовжуючи натяк світлих митей.

А ніч тутешня мандрувала світом,

Ховаючи собою квіту диво

Та позбавляючи питань, також одвітів,

Сном оповивши думи знов журливо…»

Смисл цих дивних фраз теж залишився загадкою для обивателів. Звісно, лише для тих, які звернули увагу на ту історію … 

Описуючи зазначені події, змінив дуже багато чого в них, в тім числі й імена, певні знакові обставини, подробиці. Приховав також і місце, де вони, очевидно чи можливо, могли неначе відбутися… Принаймні, є припущення, що все було саме так із позицій символьних інтуїцій творчості… Звісно, це все я зробив з етичних міркувань. 

Якщо хтось із допитливих дослідників цієї історії знайде якісь ті чи інші збіги, певна річ, хочу зазначити, що вони випадкові… 

Історію «Продавець троянд» написав я під враженням спілкування з донькою літнього, провінційного священника, мого знайомого, яка має свій невеличкий бізнес. Вона продає квіти, троянди теж, і знає їхню справжню ціну…

P. S.

Про потойбічне у вимірі легенди-припущення:

— Це Ви? Амері? Легіонер? Що Ви тут робите? — здивувався отець Лаврентій, сидячи на лавці з металічними візерунками, поставши у миготливому світлі зірок, що осяювали занедбану алею. 

— Чекаю тебе, — усміхнувся воїн. — Сьогодні колишній центуріон, сотник Лонгін влаштовує для нас усіх вечерю. Він розкаже нам також і про свою таємницю, як прозрів після того, коли, пробивши списом тіло Христа, кров Бога потрапила йому в очі… 

— А може… Може про це треба розказати… усім? — спохватився отець Лаврентій, піднявшись із лавки, де на доріжці були розсипані троянди.

— Ні. Це наша таємниця, — промовив, роззираючись довкола, римський легіонер Амері, притуливши вказівний палець до своїх вуст… 

***

Оприлюдненню також підлягають своєрідні «філософські нотатки», які знайшов Андрій Володимирович у схронах отця Лаврентія. Достеменно про їхнє авторство, призначення, а також мету написання нічого не відомо.