17. Протиріччя

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ПРОТИРІЧЧЯ

Денної пори було досить спекотно. Квітники зі штучним орошуванням біля будинку сповнювали повітря приємним ароматом, який розносив легкий вітерець. На небі деінде виднілися білі, кучеряві, пухнасті хмаринки, які осяювало сонячне проміння.

Софійка завітала до Арсена у гості. Вони разом трохи слухали музику. Зрештою, вирішили прогулятися дідовим садом, а також відвідати трояндову оранжерею. Олександр Миколайович саме був у від'їзді, тож молоді люди почувалися у якості господарів ситуації. 

Проходжуючись алейкою, Арсен роздумував у голос:

— Не люблю цих усіх «правильних». Нудить від них. Кого не послухай, таке враження, наче з неба прийшли на грішну землю зі своєю високою місією змінити світ.

— Але ж світ комусь треба і змінювати, перетворювати на краще. Інакше був би повний занепад, — відповіла Софійка на репліку хлопця.

— А ти вважаєш, ймовірно, що ті, хто постійно галасують та за щось борються, його змінюють? — міркував юнак. — На мою думку, справді перетворюють світ люди, які при якомусь ділі. Навіть не обов'язково з якоюсь гучною метою. А просто працюють, заробляють за свій труд. Адже багато є таких галузей, що змінюють все на краще. 

— Знаєш, — розмислювала Софійка, — «на краще» — це ще треба визначитися, що і для кого «краще». Мені якось розказували анекдот про те, як грабіжник молився перед тим, як вийти на справу, щоби бог допоміг йому благополучно повернутися. Кожна людина чомусь вважає, що те, чим займається, і є тим «найкращим». Хіба ні? 

— Може і так, — на мить замислився Арсен. — Ймовірно, тоді мій дід правий, коли каже, що все треба міряти рамками церковників? 

— Не знаю. Може не так «церковників», як Божими якимись нормами керуватися. Наприклад, аби люди одне одному не прощали безперестанку то те, то інше, то вже, певно, нікого не було би на світі. Всі би посварилися і понищили одне одного. А так, Бог казав, що треба одне одному прощати. І не тільки це, звісно, — промовила дівчина.

— Але ж саме церковники виступають від імені Бога? — не здавався Арсен. — Якби вийшов на вулиця якийсь злидар і сказав, що треба жити так і так, то з нього посміялися би лишень. А коли з амвону виходить в ошатному вбранні батюшка, всі вже налаштовані, що будуть говорити про щось дуже повчальне і корисне, сказав би, «святе». І всі слухають дуже уважно. Тобто, все так продумано вже століттями. Люди навіть обожнюють своїх улюблених церковників, називають їх «отцями», цілують руки, дарують подарунки, гроші, просять помолитися. А хіба якась бабця у храмі менше молиться, чим обряджений у шати батюшка? Одначе звертають увагу на нього, а не на справжню молитвеницю, яка може і набагато благочестивіша за того священника. Таке часто буває. Хіба ні? 

— Мабуть. Однак, це теж якось пояснюють. Чимось. Так вже заведено, що всі помічають видимість. Це легше брати до уваги. Люди так влаштовані. Зрештою, священник присвячує своїй справі все своє життя. Можливо і світ якось інакше сприймає через ту службу свою. Не так, як всі ми. Таке буває, якщо людина занурюється в повній мірі в свою професійну царину, — роздумувала подруга хлопця.

— Знову, знову, «професійна царина»… Ми ж вже говорили про це, — обурився Арсен.

— А я подумала недавно, що навіть Спаситель зі своїми учнями ходив зі скарбничкою для збору пожертв, із чого, очевидно, вони мали на прожиток. Так був влаштований цей світ ще задовго до нас, — відповіла Софійка. 

— Не знаю, може ти і права, — відповів Арсен. — Але однаково це не означає, що хтось із тих церковників стане для мене авторитетом. Кожна людина має свободу. Ми живемо у вільній країні, і ніхто нікому не має права диктувати, як жити.

— Але ж однаково ми нікуди не подінемося від явища авторитетності, — зауважила Софійка повчальним тоном. — Це те, що називають іноді «кумиром». Є всілякі течії, рухи, у тім числі молодіжні. Візьми тих же панків. Там теж свій світогляд, свої авторитети, на які рівняються. Або ж взяти популярних виконавців естради. Якось мені довелося навіть бачити, як жінка зробила на тілі імітацію тату відомого співака. А хто такий співак? Він відтворює у своїх піснях смисли, світогляд. Людина ним зачаровується, вірить у те все, нарешті, проєктує на своє життя. Хіба ні? Отже, теж кумир, теж авторитет. Без них нікуди, — знизала плечима дівчина.

— Тоді, мабуть, мій дід є для мене авторитетом, — зауважив Арсен. — Але я не можу зрозуміти дечого… І мені не хотілося би сліпо коритися його вибору. Мені хотілося би збагнути ту всю його філософію, той світогляд… Раніше, кажуть мої батьки, він був зовсім іншим. А тепер вже, на старість, зайнявся благодійністю, багато читає про релігію. 

— Може це і не погано, — заспокійливим тоном промовила Софійка. — Все ж, це куди краще, аніж ганяти цілий день м'ячика у гольфі, чи сидіти із кимось за шаховою партією, марнуючи час. А так, він переосмислює світ. І хоче з тобою поділитися своїми відкриттями.

— А може, краще було би, — відповів юнак, — аби я сам вирішив, що саме і як мені відкривати для себе? Хіба ні? Хіба я не людина? Хіба я комп, щоби в мене закладали якусь програму на майбутнє? 

— Чому відразу «комп»? — не погодилася дівчина. — Існує таке поняття, як «виховання». Без відточування граней діамант ніколи не буде зачаровувати своєю вишуканістю. Так і в житті. Треба відточувати все найкраще. Цим тоді замиловуються люди. І тоді вони визнають когось, або щось… за взірець наслідування. І так твориться кругообіг в традиції, в цивілізації, в культурі. 

— А хіба не буває такого, коли найкращим нехтують, бо не розуміють цінності? — не здавався хлопець. — Ось поглянь, в мене в кишені є флешка з цінними для мене речами, інформацією. Але якийсь насельник племені «тумба-юмба» ніколи не оцінить цього, бо в нього зовсім інша система вартостей, інше життя. Та що говорити? Пригадую історію про Івана Хрестителя. Його цар Ірод віддав на страту, зачарувавшись гармонією танцю, який перед ним виконували. Тобто, люди дуже часто, якщо не здебільшого, нехтують усім тим, що може бути дуже цінним десь для когось.

— О! Мій тато любить про це розповідати, — усміхнулася Софійка. — Він каже, що є певні закони деградації якихось там критеріїв… Якось дуже складно розказував про це все. Каже, є якісь парадокси, коли римську цивілізацію трощили загарбники-варвари, для прикладу. І він говорив, що висока культура і цивілізація на якомусь етапі стають дуже слабкими через свою наче якусь надто хворобливу витонченість… Із цього навіть сміються, малюють різні дотепи. Все, що завгодно, можна вульгаризувати. Ось подумай-но лишень, аби якийсь школяр побачив, як Ейнштейн виводить на піску свою формулу, мугикаючи собі щось під ніс. Напевно, він подумає про старичка, що той пише якісь дурниці, бо школяру це не зрозуміло. І не потрібно зовсім у житті. 

Люди так влаштовані, що те, що їм не збагнути, вони вважають чимось зайвим і непотрібним. А для того, щоби «зрозуміти», іноді на те здатні лише якісь одиниці, обдаровані люди. Натомість, коли варвар приходить у Рим, йому видається дуже багато чого зайвим і непотрібним. Тож він трощить це без розбору.

— Це точно. Добре, що твій батько колекціонує різні унікальності, — зауважив Арсен. — Хоч щось може залишиться. Щоправда, це для багатьох видається зайвими розкошами і марнуванням коштів. 

— Так, справді, — погодилася Софійка, — багато хто з батькових друзів не розуміють його. Кажуть: якщо колекціонувати якісь тарілки-старожитності, то краще вже купити собі новенький бентлі… Підсміюються з нього. 

— Мабуть, так завжди у житті буває, — промовив хлопець. — Якщо не засвоїш однієї «операційної системи» для свого «компа», тобто світогляду для свідомості, то буде якась альтернатива. І що краще? Варварство і сила? Чи слабка, але висока римська культура? 

— Скажу тобі так, — відповіла дівчина. — Про римлян до цього часу складають легенди, а їхня культура запліднила в подальшому цивілізацію. А варвари? Не знаю, що про них сказати. Принаймні, така моя думка і думка мого тата. Тому ж самому Леонардо да Вінчі покровительствувала правляча еліта у свій час. Одначе, тепер про останніх згадують лише тому, що був їхній Леонардо…  

— Шкода, що дуже багато хто не поділяє таких поглядів, — зауважив Арсен, прочинивши дівчині скляні двері трояндової оранжереї… Підлітки довго походжали нею, милуючись квітами та насолоджуючись їхнім ароматом. У цьому полягав нині сенс переживання вишуканих миттєвостей життя, прикрашених спогляданням дивовижних, чаруючих рослин із колючками.