20. Підміни

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ПІДМІНИ

Вечоріло. Олександр Миколайович, літній меценат, разом зі своїм помічником стояли на уквітчаній терасі, споглядаючи осяяння заграви небесного світила, дивовижний краєвид, що відкривався взору. Щебетали птахи у саду. Було дуже затишно о цій порі, адже сонце вже не давало такої спеки.

— Чудовий день сьогодні був, — проказав Андрій Володимирович, діставши з нагрудної кишені сорочки складений папірець та розгорнувши його. — Якось на душі урочисто і спокійно… Отець Лаврентій написав дещо, дозвольте… 

Підміни значень з багатьох тлумачень.

Звичайні будні мають сенси слів,

Які постали «так», «немов», «неначе»

Збагнувши щось, вже інше не зумів…

Занурення в понять хиткі визнання,

Де вічних правд незнані береги,

Вичерпують у смислах споглядання

Бажання, розуміння їх снаги…

Тьмяніє злато від багатства скрині:

Оцінене зі сховку тайн блищить.

Найважливіше у воді й зернині

Дає можливість якось, та й прожить…

А дух бентежний істину шукає.

Помилками снує своє буття,

Удаваність несталих прорікає,

Свідомості полону викриття…

— Гарно, — зауважив господар помешкання. — Дуже добре, що Бог дає переживати хвилини, а то і дні затишку, а ще можливість, нагоду творити споглядальні смисли. 

— Ви якось торкалися питання буттєвих підмін, — спитав молодший співрозмовник. — Одначе, у Вас був лише якийсь натяк. Ми так і не змогли поговорити про це.

— Здається… здається, так, — почав пригадувати Олександр Миколайович. — Підміни… Знаєте, я подумав про те, що кожна людина має переконаність глибинну в своїй правді. Відтак, іноді трапляється конфлікт отих «справжніх правд».

— І які Ваші висновки щодо цього питання? Яке рішення Ви знайшли? — поцікавився помічник.

— Та навіть Спаситель сказав про себе, що Він є правдою… Одначе, серед людей трапляється навіть таке, коли і ті, й інші використовують, сказав би, благородну, християнську риторику, яка взаємно суперечить інтересам обох опонентів, а то і багатьох. Одначе, і там, і там мова йде ніби про все, що мало би вести до ґенези. Натомість, благородна риторика призводить до протиріч та протистояння, — міркував літній меценат.

— Людина спотворена гріхом, — вирішив спробувати розв'язати дилему Андрій Володимирович. — Відтак, увесь її потенціал, так чи інакше, має суттєві вади. Це неначе спроба завантажити стовідсотково програму для операційної системи. Усі намагання видаються невдалими, хоч і вантажиться щось, якісь відсотки, але немає всіх ста. Відтак, програма так і не спрацьовує, хоча є прагнення… Людина з усіх сил намагається вирішити проблему ту чи іншу, одначе увесь комплекс кризових зв'язків осягнути не вдається. Відтак, щось якось лише у фрагментах «вирішується». Одначе всі ці рішення глибинно хибні, бо цілісність пізнання чи вчинку, який би мав отой вимір досконалості — це лише прагнення, лише спроба, знову і знову… І завжди без остаточно значимого результату, бо потім виявляється, якась риторика, або теорія, або гіпотеза, або нова спроба бачення якихось критеріїв взірцевості, — знову скасовують те, що вже мало видимість досягнення.

— Ви дуже слушно зауважили, — оживився літній чоловік. — Це власне, ми називаємо «прогресом». Іноді навіть є люди, які порівнюють теперішнє із минулим, стверджуючи, що існує якесь «вдосконалення чогось». Одначе, це лише на перший погляд. Адже, зрештою, людина до цього часу здатна милуватися своїм минулим, захоплюватися ним. І навіть визнавати недосяжність і неспроможність імітації чогось, що було притаманне минувшині. Для прикладу, візьмімо нинішню розрізненість спеціалізацій. Кожний фахівець — то дуже вузькопрофільний спеціаліст, який може бути повним невігласом в суміжній галузі знання. Не говорю вже про спробу збагнути якийсь глибинний сенс власного буття. Дуже часто це зводиться до банального задоволення первинних життєвих потреб. Крім того, нинішні філософи взагалі доходять до висновку, що людина неначе «грає у життя», існує порожніми, фантомними мотиваціями. Якоюсь віртуальною реальністю. Цього, очевидно, не було в часи сивої давнини. Якщо мова йшла про звитягу, то це було звитягою. Якщо про ницість, то вона поставала саме такою. Згадаймо Макіавеллі та його тезу про імітацію чесноти у володаря. На той час це стало відкриттям! Багато хто не вважав так… Натомість, нині існують слова, які знікчемлюють справжність. Для прикладу, «самопрезентація». Нині це важливий елемент побудови іміджу. В давнину, з очевидністю, людина не мала справи з потребою «самопрезентації» хоча би тому, що означену роль майже автоматично виконувало класове суспільство. Тобто, з народження вже мала місце певна ніша, яка визначала долю людини. І вона презентувала її в суспільстві не залежно від наявності того чи іншого попиту чи пропозиції на статус. 

Тобто, нам важко збагнути оціночні критерії минувшини, оскільки багато понять вже померли, і на їхньому ґрунті постали інші. А відтак, це вже інші відносини, інший напрямок того, що ми умовно називаємо «розвитком». Вповні можливо, що люди минулого визнали би наш наявний стан справ повною деградацією суспільства. Візьмімо, для прикладу, статус банкіра. В давнину лихвареві, себто тому, кого нині іменують «банкіром» забороняли приступати до причастя. Нині ж майже будь-який священник вважатиме за честь мати справу з впливовим банкіром. Тиснутиме йому руку та запопадливо заграватиме з метою підтримати власне становище, чи то пак, громади, розгорнути якийсь благодійний проєкт. Тобто, з очевидністю, наші оціночні критерії та критерії минувшини дуже різняться за своєю природою та походженням, так би мовити. Чому і порівнювати щось, або іменувати те, що ми маємо «прогресом» — це зовсім безпідставно. 

— Можливо, можливо, що Ви праві… А що ж тоді про права і свободи? Що Ви про це думаєте? Хіба це не досягнення сьогодення? Адже класове суспільство мало також і майже кастову диктатуру? — міркував помічник.

— В тім то і справа, що тепер мертві поняття не передбачали такого способу сприйняття дійсності, — роздумував Олександр Миколайович. — Нині ми маємо ту ж саму «диктатуру», але вона іншої природи. Це диктатура фінансових корпорацій, які мають здатність капіталізовувати структуру світогляду суспільних ніш. Себто, простіше кажучи, існує та чи інша царина монополії брендів, які мають свою історію походження. Одначе, вони просувають на ринку власну світоглядну концепцію домінування шляхом використання маніпуляції, зокрема із залученням засобів інформації. Так, для прикладу, жоден обиватель не відрізнить справжній діамант від підробки. Для цього є фахівці-ювеліри. Це саме стосується інформації. Існують «рівні доступу». І не тільки до профанного фактажу, але і до сприйняття специфіки світогляду. Для того, щоби належати до еліти, іноді замало зробити членський внесок у той чи інший клуб, де збираються якісь «вершки суспільства». Іноді, а то і дуже часто, потрібно відповідати критеріям світогляду, поділяти цінності. Це тоді, коли мова йде про якісь доволі таки закриті спільноти, майданчики для комунікації. Це буває, коли люди вже мають «цінності» в якості капіталу. Натомість, в них з'являються запити щодо сенсів. І тоді домінує той, хто володіє найбільш досконалою формулою осягнення підходів до сприйняття актуального і значимого у відповідній ніші.

— Здається, я розумію, про що Ви говорите, — зауважив Андрій Володимирович. — Існують традиції… Дійсно, є сім'ї, у власності яких знаходиться дуже багато, і які контролюють всілякі процеси. І тут мова починає йти про традицію… Хоч для простолюду цього майже не існує. Наприклад, родовід… хто може із простих людей займатися дослідженням свого генеалогічного древа? Одначе, в закритих форматах існування еліт це вповні коректна постановка питання — традиції якості, цінностей комунікації, смислів і, водночас, програмного заперечення цих вартостей в інформуванні широкого загалу. Хочеш мати «статус»? Придбай коштовний позашляховик. Але це — цінності фальшивих діамантів, які розпізнають фахівці, але що не доступно власникам підробок… 

— Здається, ми з Вами приблизно порозумілися, — промовив, посміхнувшись, літній меценат. — Додам лишень: коли хтось починає говорити, що цінності — це не бізнес-формат, і на них не можливо збудувати прагматичного інтересу, то я лишень посміхаюся в глибині душі… Справа в тому, що лише ті ж таки цінності вберігають багатьох від застосування засобів безпринципного насильства у прагненні відстоювання своїх інтересів. Цінності форматують-розрізняють бандита з великої дороги зі своєю зграєю, яка має свій капітал, для прикладу, контролюючи певний економічний сегмент, — з одного боку, і корпорацію, яка заснована на засадах дотримання високих стандартів права, які також є критерієм оцінки діяльності для бізнесового клімату. Високі стандарти забезпечення людяності стають запорукою також і розквіту економічного потенціалу. Адже там, де людина знає, що її інтереси в будь-якому бізнесі будуть захищені, і що пресинг потужних конкурентів буде пригнічений вищими мотиваціями держави чи іншої корпорації, — така людина залюбки візьметься за розвиток свого бізнесу. Натомість, якщо загально відомо, що для підтримки власної справи потрібно порушувати норми людяності й моралі та йти на компроміси сумління, зневажати цінності, далеко не кожний захоче отримати свій шматок, зайшовши у такі джунглі, бо і сам теж може виглядати жертвою з позицій права сильнішого і безпринципного в цінностях. Тому я лише сміюся зі своїх опонентів, які твердять, що контролюють власний бізнес шляхом залучення сумнівного потенціалу та підходів… Хоча, я також розумію, що у відповідних умовах їхні «діаманти» видаються вартісними для когось, — посміхнуся знову старенький.

— То це справа загально корпоративної стратегії, а не тільки окремих представників бізнесу. Треба вкладати в цінності, — насправді, саме ця інвестиція ще тримає нас усіх на земній кулі. Бо інакше всі би вже передушили одне одного за правом сили, — погодився Андрій Володимирович.

— Як Вам сказати, — зітхнув літній меценат. — В тім то і справа, що упорядкування згідно ціннісних пріоритетів суспільного життя призводить до розквіту корпорації. Але це не так просто… Конкуренції ніш та еліт ніхто не відміняв. І тому для когось є нормою не знати свого коріння і жити у форматі «свобод інстинктів», які забезпечуються, між іншим, законодавчо, а для когось нормою є традиція, виховання, класика взірців. На жаль, є різні рівні доступу. Хоч наче ніхто нічого ні від кого не приховує. Це тонка гра і грані… Але ж Ви не сядете у смокінгу на місце водія і не ввімкнете в маршрутці Моцарта… Це треба розуміти… Адекватність і пропорційність впливу на ніші, на їхнє існування у відповідному форматі світогляду — це закони суспільства. Їх не можливо ігнорувати, інакше Вас просто усунуть, або знехтують Вами в певний спосіб. 

— Можливо, можливо Ви праві… Про це я чомусь… майже не думав ніколи, — зауважив помічник літнього чоловіка. 

Перебуваючи на терасі, вони ще обмірковували сенси і залежність культури та капіталу, моралі, духовності й мотивів різноманітної вигоди. Зрештою, так і не дійшли до визначення якоїсь формули взаємовпливів, хоча це видавалося майже очевидним.