5. Пташка

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ПТАШКА

Двоповерховий будиночок на кілька квартир знаходився біля узгір´я майже за містом поряд із лісистою місцевістю. Стара дорога звідти вела у хащі, посеред яких відкривався вид на покинутий піщаний кар´єр, порослий невеличкими сосновими деревцями. Неподалік розташовувалася приватна стайня. Тож доволі часто можна було побачити біля будинку вершників на конях. Дехто з містян мав захоплення верховою їздою, серед них були також заможні люди, що давало змогу підприємцеві, який організував таку дивну справу, утримувати своє господарство. 

Сутеніло. Із квартири дівчини Ані на прочиненому балконі можна було вже помітити деінде зорі, що визирали з-за легких сизуватих баранців хмаринок на небесному, ледь похмурому, тлі. 

Стіна будинку, до якої кріпилося численне арматурне фарбоване зелене пруття, була схована за виноградним листом та його неспілими гронами. Сюди зліталися вранці птахи, які щебетанням своїм будили небагатьох мешканців цієї оселі. 

Мати Ані, клірошанки-школярки, яка співала у храмі, де служив отець Лаврентій, щойно прийшла з роботи. Вона виховувала дитину сама, оскільки чоловік помер, коли малій було лише кілька рочків. А далі доля так і не склалася. Не змогла вона знайти собі гідну пару. А може не хотіла образити доньку стосунками, яким сама не довіряла до кінця. Жінка намагалася з усіх сил турбуватися про дитину, щоби для неї була непомітною їхня неповна родина. Тож у свій час, коли Аня відкрила для себе дорогу до храму, мати не заперечувала такому її незвичайному вибору, оскільки прагнула, аби донька була вихована завдяки добрим взірцям поводження та світогляду. А де ж іще їх шукати, як не серед віруючих людей? Мати і сама відвідувала іноді церкву, дослухалася до хорового співу, намагаючись впізнати рідний голос донечки. Працювала на кількох роботах, щоби забезпечити якомога більший достаток, як це було можливо для її ситуації.  

Коли жінка прочинила двері помешкання, Аня поспішила до матері, поцілувала її в щоку. Після вечері вони трохи дивилися телевізор, але мати все якось дуже замислено поглядала на доньку. 

— Щось, напевно, сталося? Ви сьогодні якісь дивні, — спитала дівчина.

— Зі мною сьогодні зустрічався отець Лаврентій. Запрошує в якийсь ліцей. Там буде навчатися віруюча молодь. Не знаю, що подумати. Це не дуже далеко звідси, можна буде провідувати тебе, якщо погодишся. Хоч мені не хотілося би тебе полишати, — відповіла жінка.

— Отець Лаврентій дуже добрий. Просто так не запропонує щось. Напевно, він все зважив. Але мені теж не хотілося би кудись їхати. Доведеться залишити Антона, — промовила донька.

— Це ти про свого хлопця? — перепитала мати.

— Так, про нього. Ми вже домовилися з ним прийти якось до храму. Він погодився навіть причаститися, — зауважила Аня.

— Ти постійно говориш про церкву. В кімнаті теж не як у всіх дівчат — іконочки, книжки, свічі. Це дуже незвичайно, як для дівчини твого віку, — ледь помітно усміхнулася кутиками вуст зі зморшками жінка.

— Не знаю. Для мене все нормально. Та і Антон мене дуже поважає. Може і не помітив би мене, аби я не ходила до церкви. Ми з ним часто розмовляємо про все це… Наприклад, є Бог, чи нема, — промовила школярка.

— І що ви вирішили вдвох? — поцікавилися мати.

— Ми? Ми вирішили, що Бог є, якщо Його називають в Євангелії любов'ю, — відповіла Аня.

— Тоді, напевно, Він є не для всіх, — проказала мати.

— Не всі можуть вмістить. А кому дано, з того більше й спитають. Ось Ви, матусю, присвятили все життя своє моєму вихованню. Зрештою, я все розумію, як важко бути самотній. Але Ваша материнська любов — думаю, вона перевершила все. Та і отець Лаврентій казав на проповіді, що людина, найперше, відкриває для себе світ в родинних відносинах. Це наче книга життя, з якої вичитуєш для себе всю суть, — роздумувала дівчина.

— І яку ж суть ти змогла вичитати? Ти ж навіть батька свого, мабуть, не пам'ятаєш. А тобі, прийде час, треба буде теж створювати сім'ю. Але ж ти не змогла вичитати у тій книзі життя про те, як поводитися зі своїм майбутнім чоловіком, — промовила жінка.

— Господь все влаштує. Головне, щоб ми жили по Божому. А Він, який є Любов'ю досконалою, все підкаже. Може, звісно, ми не все зможемо зрозуміти через… через свою гріховність. Але треба стукати до Його дверей, щоб Він допоміг все влаштувати, як слід, — відповіла школярка.

— «Влаштувати, як слід», — повторила замислено мати, — але ж є приказка, — «на Бога надійся, але й сам не плошай». Тобто, доню, ще треба і самій багато чого розуміти, як повести себе в тій чи іншій ситуації. 

— Матусю, бувають іноді такі ситуації, коли не знаєш точно, що і як обернеться, до якого результату. Та і розум в людини — пекар думає про пекарню, столяр про столярню, і коли вони сходяться, то їм важко зрозуміти одне одного, як це повинно бути. Мабуть, ми так влаштовані, — відповіла Аня. 

— Може і так, дитино, може і так, — знов усміхнулася кутиками вуст жінка, — мені доводилося розмовляти з отцем Лаврентієм. Він сказав, що життя — це долина плачу. Так написано в Псалтирі. Щастя — це лише погляд у небо, на птаха, який летить високо-високо. І ми щось думаємо про нього… Але птах лишається птахом, а людина — лише людиною… Так і щастя… Іноді думаю, що я — щаслива людина. Хоч майже ніхто би мені не повірив. Але з того, що в мене є, і чого нема, я усвідомлюю, що так чомусь все склалося. І моя «формула щастя» для мене влаштована долею саме такою. Чи може Богом.

— Звичайно, це Бог так влаштував, мамо, — проказала донька. 

— Чому ти так говориш? — спитала жінка.

— Бо Він живе у «неприступному світлі». Але навіть коли ми так говоримо, то слід розуміти, що наші слова — лише кволі натяки. І взагалі, все життя людини, і моє, і твоє, — це натяки на якусь правду. Вищу правду. Так отець Лаврентій каже. З мене подружки іноді сміються. Говорять: «заморочена». А я згадую тоді слова з «Апостола». Там написано, наприклад, що жінка має прикрашати себе не красивими речами та плетінням волосся, а доброю, тихою, лагідною вдачею та іншими чеснотами. І тоді я тільки усміхаюся їм у відповідь. Мовчу. Адже Антон теж полюбив мене за скромність в поводженні. Ми з ним розмовляємо. То він якось так зневажливо говорить про інших дівчат. Каже, вони дуже розпутні, здебільшого. Хлопцям і чоловікам такі подобаються для гульні. Але для сім'ї, щоби любити не тільки тіло, але щоб і душа подобалася, потрібна скромність і ціломудрість, — промовила дитина. 

— Хто з тебе виросте, доню? Диву дивуюся. Ти наче не в цьому світі живеш, — замилувано із сумом глянула на школярку мати.

— У кожної людини свій маленький світ. А може і великий. Він у душі. І що там всередині, те і на зовні людина виносить. Про це теж пишуть у Євангелії, — зауважила донька.

— Отже, нам треба ретельно обміркувати, чи варто тобі приставати на пропозицію отця Лаврентія щодо того ліцею. Він чомусь дуже наполегливо про це говорить. І як твій Антон… Адже це твоя перша любов, — проказала мати.

— Так, нам із ним треба поговорити про це, — задумливо відповіла Аня.

Наступного дня в парку біля пам'ятника Шевченку, прикрашеного довкола квітниками, похнюплено сидів друг Ані, а вона біля нього. В руках тримала троянду із домашнього садка свого кавалера.

— Ти хочеш мене проміняти на той «повний пансіон» і можливу успішну кар'єру у випадку доброго навчання? — спитав хлопець.

— Ні, звичайно. Ми будемо зустрічатися по неділях. Буду приїздити. Обіцяють виплачувати стипендію. За той кошт можна буде приїздити щотижня, — взяла за руку Антона Аня. 

— А якщо тобі там сподобається інший? Адже я не такий, як ти хотіла би. Не ходжу до церкви і якось не дуже сприймаю твоє життя віруючої. Хоч мені дуже до душі твоя… душа і ти сама. Ти мене швидко забудеш там, — засмучено роздумував хлопець. 

— Ну як я тебе забуду? Звичайно ж, не забуду, обіцяю тобі, — торкнулася ледь рукою до волосся кавалера дівчина.

— Це все той піп. Аби не він, ти би про це і не думала. Ми би відучилися в школі, як і всі, а потім побралися би, закінчили би ще якийсь коледж, влаштувалися хоч на якусь роботу. А цей піп… — роздратовано стиха промовив Антон.

— Прошу, не кажи так про батюшку. Він дуже хороший. Просто він щось розуміє інакше про нас, — заспокійливо мовила Аня.

— Знаєш, як він міркує? Він міркує, що я тобі не пара. От і все. Він хоче, щоб ти водилася з такими, як і сама… — сердився хлопець.

— Якими, «такими»? Що ти хочеш цим сказати? — перепитала здивовано дівчина. 

— Вибач… Вибач, я не хотів. Але в мене складається таке враження, що Бог хоче забрати тебе у мене через того свого слугу Лаврентія. Наче я непотріб якийсь, — почервонів юнак. 

— Ти дуже хороша людина, яку я… до кого в мене пристало серце. Не кажи так про Бога. Аби не Господь, я би не була такою, як є, і ми би, певно, не зустрілися, бо ти не звернув би на мене увагу, — роздумувала Аня. 

— Може і так, — трохи із хвилюванням і спертим диханням зауважив хлопець, ледь стиснувши у долоні руку своєї обраниці.

— То ти відпустиш мене? — притулилася до плеча Антона дівчина. 

— Звичайно… Що мені залишається… Лети, пташко. Але не втрап до золотої клітки, яку тобі, можливо, хтось там запропонує. Може я і занадто простий і грішний, якщо в порівнянні з дуже віруючими, але в моїй душі теж є Бог, про якого ти розказувала, що Він любов, — промовив, зітхнувши та глянувши на мить і опустивши очі, обранець Ані.

— Спасибі тобі. Ми будемо щодня розмовляти по телефону. Будемо думати одне про одного, і час пролетить дуже швидко. А потім зустрічатимемося щонеділі. Ліцей недалеко, зрештою. Будемо бачитися, — проказала школярка і поцілувала в щоку свого хлопця.

Одначе, збентеження Антона не проминуло. Він про щось роздумував, був дуже неуважний та намагався неначе зазирнути в очі дівчині, коли та переповідала кумедні історії про своїх подруг. 

Зрештою, попрощавшись, Антон похнюплено поплівся алейкою, іноді озираючись у слід своєї подруги, неначе побоюючись втратити її із виду. Ці миттєвості зустрічей викарбовувалися в його пам´яті. Він перебирав їх потім у спогадах на самоті, намагаючись вкотре пережити відчуття щастя причетності до життя близької його серцю людини.