22. Перешкода

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ПЕРЕШКОДА

У саду біля садиби старенького Олександра Миколайовича ранкової пори, коли ще стелився килимком туман і роса виблискувала у траві в перших променях сонця, походжало двоє закоханих юних створіння. Це був Арсен і Софійка. 

— Добре, що ти прийшла сьогодні так рано, а то я би кудись вже поїхав, — промовив юнак. — А чому ти не телефонуєш? Раптом справді, мене не було би вдома. 

— Чому? Не знаю. Може забула. Просто забула, — відповіла дівчина. — В мене таке відчуття, наче ти завжди десь поряд.

— В мене теж таке… — взяв Софійку за руку хлопець. — Є новина.

— Яка? — спитала співрозмовниця, глянувши грайливим поглядом на Арсена.

— Чув розмову. Дід говорив по телефону про якогось Юрія Петровича, а ще трохи обмовився Андрій Володимирович. Виявляється, ліцею може і не бути, — повернув голову і трохи зажмурився від сяйва сонячного проміння юнак. 

— Трохи детальніше, якщо можна, — попросила дівчина. — Адже я теж… хотіла бути з тобою там, поряд.

— Ми в будь-якому випадку будемо поряд. Якщо не в тому ліцеї, то в школі… В діда є один давній бізнес-конкурент. Він йому вже не раз переходив дорогу. То якийсь тендер, то конкурс проєктів… У дев'яності в них ще й не таке було. Доходило до сутичок… А тепер, виявляється, з місцевою владою намагаються досягнути домовленості про скасування довгострокової оренди приміщення, прилеглих споруд і площ, аби передати все це майно для облаштування розважального центру. Дід ходить сумний. Звісно, йому виплатять компенсації. Але це, очевидно, справа не так бізнесу, скільки принципів. Конкурент хоче просто йому насолити, — зауважив Арсен. — Принаймні, це те, що я зрозумів з цієї історії. Може, там є щось іще. Вони тепер мають намір якось протистояти цьому. Шукають засоби впливу. 

— Сумно, — промовила Софійка. — Ліцей — це наче добра справа. А розважальний центр? Навіть не знаю, що сказати. Принаймні, мій тато підтримав би твого діда у цьому ділі. Ти тільки скажи, — він теж впливова людина в певних колах. Може, ми всі разом щось таки зможемо?

— Дякую тобі, — ніжно усміхнувся Арсен. — Але вони, напевно, самі спробують все це з'ясувати, вирішити. 

— Ось тобі й цінності… — зітхнула дівчина.

— Конкурент вважає, що шкіл і так вистачає, де вчать доброму, вічному і прекрасному. Тому це марнування ресурсів і примха, — щось таке, — знизав плечима хлопець.

— Ти вже вибач. Але дійсно, всюди вчать чомусь хорошому, а виходить нехороше. Чому так? — глянула на юнака Софійка. 

— Тому що бур'ян в душі й так росте. За ним не треба наглядати. А за квітником, — озирнув клумби троянд Арсен, — тут постійний догляд потрібний. Не будеш доглядати хоч якийсь час, все пропаде. Тільки деінде щось залишиться. Це така «трояндова філософія» у діда. Та і не тільки в нього, а ще й в деяких його приятелів.

— Дійсно, краса має свою ціну, — замилувано подивилася на хлопця подруга і взяла його під руку. — Надіюся, вони зможуть вирішити проблему… А що би ти сказав там… тим людям, від яких залежить рішення… Що би ти сказав на захист дідового ліцею, аби міг? 

— Не знаю… Не знаю, чи я би і підтримував таку ініціативу. Але якщо це вже родинна справа… — задумався хлопець. — Можливо, я би сказав їм, що віруюча людина зовсім інакше ставиться до всього на світі. Тому ліцей для віруючих, або ж тих, що до цього питання небайдужі, — це наче віддушина в цьому світі. Хай хоч десь, хоч якось буде в ціні хоч на певний час те, що маловартісне деінде… А цей досвід ціни… досвід цінного, що для інших мало чого варте, людина винесе на все життя своє. І десь цей паросток неодмінно проросте… А потім… Потім… Одна китайська приказка… вже не пригадую її, але суть в тім, що якщо на мертвому стебельці є хоч одна жива вітка, вона неодмінно зацвіте, тільки-но прийде весна.

— Дуже гарно, — стиха проказала дівчина. — Ти достойний спадкоємець свого діда.

— Який там достойний, — з досадою промовив юнак. — Мені ще рости і рости. Ще дуже багато чого не розумію і не сприймаю. Не можу. Дід хоче мені щось пояснити, на щось натякнути, але я не розумію, як він до цього прийшов. А в мене… в мене ще не той кілометраж. 

— Нічого, — заспокійливо мовила Софійка. — В чомусь треба просто довіритися. Повірити. Адже він тобі не чужий і не бажає тобі зла. Отже, те, про що він думає, це якось пов'язано з усім вашим родом. 

— Але його вважають диваком багато-хто, — зауважив хлопець.

— Спасителя вважали дехто навіть злочинцем і безумцем. Чому тут дивуватися? — відповіла дівчина.

— Як сумно знати, що люди, через те, що десь не поділили якийсь шматочок матеріального колись, починають ставити потім одне одному палиці в колеса. Який цей дорослий світ… — не міг добрати слова Арсен.

— Розумію тебе, — зітхнула Софійка. — Але нічого не вдієш. В тебе має бути така родова місія, чи якось так. Ти маєш стати деревом-затінком у спеку для менших, але хороших рослин, образно кажучи… Звісно, це не така вишукана і зовсім не китайська приказка. Ти ж якось говорив про це. Мабуть, десь почув? 

— Поки що я лише росток, а не дерево. І хто з мене виросте, ще не зрозуміло, — відповів хлопець.

— Будемо надіятися і вірити в усе саме найкраще. Навіть якщо темно надворі, будемо намагатися жити в ім'я ранку. Навіть якщо самі його на цій землі так і не побачимо, — усміхнулася панна.

— Для цього справді треба вірити, — схилив голову юнак. — І напевно, треба ще й силу мати неабияку, щоби вірити саме так, в той ранок, який тут, можливо, а то і напевно, ніколи не настане. Але це було би дуже красиво і незвично… Прожити таке життя, — це дорівнювало би чуду. 

— Саме так, — задоволено відповіла Софійка. — Ти казав, що священник, з яким спілкується твій дід, має якось навідати вас. Це правда? 

— Так, має навідати, — кивнув хлопець. — А що?

— Якщо тобі не важко, попроси діда, щоби і мені його побачити. Напевно, це якась незвичайна людина, — промовила дівчина.

— Добре. Домовилися, — усміхнувся юнак. — Навіть якщо цього ліцею не буде, ми вже стільки говорили на різні цікаві теми, і стільки всього для себе збагнули… Тому, можливо відкриття для себе того батюшки, може це теж буде чимось… чимось важливим, що колись якось ми зможемо збагнути, згадати.

— Надіюся на це, — прихилила голову до плеча свого кавалера панна.