30. Роздоріжжя

РОЗДОРІЖЖЯ

Спекотної літньої пори завершилася у храмі служба. Ярослав Гордієнко, алтарник-школяр, трохи поспішав, був дуже незібраний. Це помітив отець Лаврентій. Одначе на його запитання хлопець так нічого достеменно і не відповів. 

Коли Аня зійшла з кліросу, юнак вже був поряд. На його щоках палав хворобливий рум'янець і він увесь час м'яв у руках кепку. 

— Ти… ти сьогодні… могла би знайти для мене час? — поцікавився. — Може, підемо кудись разом? Наприклад, тут у кафе неподалік. Дуже смачне морозиво… А заразом про щось поговоримо. Ти читала «Аскетичні досліди» Ігнатія Брянчанинова? 

— Ні, здається, не читала, — відповіла дівчина. — Загалом то, мене має чекати Антон після служби. Ми з ним домовилися.

— А чому не заходить у храм? Тут і прохолодніше, і затишніше. Гарний спів. До речі, ви сьогодні чудово провели службу з дівчатами, — усміхнувся хлопець.

— Антон дуже особливий, — спробувала пояснити ситуацію співрозмовниця. — Він все хоче ретельно дослідити, щоби… щоби його ніхто не обманув. Тому що багато є шахраїв повсюди.

— Це у нас шахраї? — посміхнувся Ярослав. — Хіба може бути у нас хтось із шахраїв? Це було би дуже дивно. Цей хлопець думає, що всі сплять і бачать, щоб його перехитрити.

— Та ні, він так не думає, — трохи засмутилася Аня. — Просто, мова йде про його душу, його почуття, свідомість. Не хоче, щоби хтось корисливо маніпулював ним… Втім, ти не зрозумієш, мабуть.

— Чому не зрозумію? — трохи зніяковів юнак. — Треба мати віру. Без подвигу віри людина буде блукати у страху позбутися своєї недоторканої гордині. Втім, не будемо про нього говорити, адже його тут немає. А про тих, кого немає поряд — або добре, або ніяк.

— Це ти вірно сказав, — погодилася дівчина, — «або добре, або ніяк».

— То ми не зможемо сьогодні погуляти? — зморщив лоба із жалісливим видом хлопець.

— Вибач мене. Не зможемо… мене вже чекає, напевно, Антон… І взагалі, Ярославе, хотіла тобі сказати, — осіклася юна клірошанка.

— Ти хочеш, мабуть, сказати, що ми… одне одному… не пара? — понурив голову Ярослав.

— Пробач мене, але я хотіла сказати… саме таке, — теж опустила сумно личко Аня.

— Ми підходимо одне одному. І я люблю тебе більше... І в нас все могло би бути… — схвильовано дихаючи, випалив юнак.

— Мені треба йти, — сумно усміхнулася дівчина і ледь торкнулася руки хлопця.

— Дозволь, я проведу тебе, — спохватився Ярослав, — хоча б до сходів.

— Якщо ти так хочеш, — знизала плечима Аня. 

Антон вже тривалий час очікуючи свою подругу стояв під кленом у невеличкому скверику біля храму. Аж раптом він побачив, як його дівчина вийшла разом з Ярославом. Потім сталося щось дуже несподіване, що обпекло душу хлопця нестерпним вогнем. Алтарник, було видно здаля, щось усміхнено прошепотів і поцілував панну в кутик вуст…

— Однаково я буду боротися за тебе, — промовив Ярослав. Аня нічого не відповіла йому, спантеличена. Лишень з докором глянула хлопцеві в очі. 

— Пробач, — стиха видавив з хрипотою він і, почервонівши до кінчиків тонких вух, зайшов у храм. 

Антон, тим часом, побачивши таку несподіванку, гнівно спалахнув поглядом і, обернувшись, пішов геть, не дочекавшись своєї подруги. 

Аня постояла трохи, роззираючись довкола на храмових сходах. Зрештою, пішла самотньо поволі додому… 

***

Вечоріло, майже поночі. Запалали вуличні ліхтарі, від чого зорі на небі стали майже зовсім непримітними. На невеличкому містку зупинилося кілька автівок, на узбіччі. Спершу із них на тротуар вийшли кремезні чоловіки. Це була охорона двох відомих у певних колах бізнесменів, Олександра Миколайовича, старенького мецената, і його давнього комерційного конкурента Юрія Петровича. 

Обидва чоловіки повагом зійшлися на містку і зупинилися біля перил. Трохи постояли, дивлячись одне на одного, про щось розмірковуючи. Зрештою, потиснули руки.

— Ти хотів мене бачити, — першим розпочав розмову Юрій Петрович.

— Так, хотів, давно хотів бачити тебе, — відповів Олександр Миколайович. — Давно бажав заглянути тобі в очі, в твою душу.

— А я в твою, — криво посміхнувся Юрій Петрович, обпершись на перила. — Говори. Адже це ти мене сюди витяг. 

— Я буду лаконічним, з твого дозволу, — зауважив літній меценат.

— Добре. Зрештою, про що нам теревенити після всього… Ти мені перейшов дорогу не один раз. І тепер теж, аби не ця твоя благодійність, аби не перешкода з мого боку, ти би і не глянув би, напевно, на мене, — промовив чоловік. 

— Та я знав, що це все ти навмисне… А колись ми були друзями. Хорошими друзями. Доки не закрутилося все з бізнесом. Хіба ні? — зауважив Олександр Миколайович.

— Не будемо про це, — зітхнув співрозмовник. — Ліпше ближче до діла.

— Скільки ти хочеш від мене у вигляді компенсації своїх збитків, щоби усунути перешкоди для відкриття ліцею? — спитав літній меценат.

— Ось як! Не чекав від тебе такого… Це твоя совість заговорила? Чи просто дуже вигідний комерційний проєкт під виглядом благодійної ініціативи? Хочеш кадри кувати для себе, для бізнесу? — посміхнувся Юрій Петрович.

— Ти цього не зрозумієш, напевно, — зітхнув Олександр Миколайович.

— А ти спробуй пояснити. Ми все ще люди… Не забувай про це… з-поміж всього іншого, — відповів бізнес-конкурент.   

— Добре… Спробую пояснити тобі. Але це тоді займе трохи часу, — зауважив літній меценат. 

— Нічого. Хай так, я давно вже особливо нікуди не поспішаю, — промовив стиха, вдивляючись у темінь вод, Юрій Петрович.

— Ніколи не думав, що доведеться розповідати таке. Тож вже вибач… Мені цю історію розказав один Божий слуга… Так вже склалося в моєму житті на старості…

— Говори, — промовив Юрій Петрович…

— Жив собі дуже давно хлопець, який любив людей. Та прийшов до нього якось диявол у вигляді поважного старця, постукав увечері в двері його оселі. Юнак прочинив і запросив гостинно мандрівника. Перепочити. 

Розділив із ним трапезу та зігрів у своєму помешканні. Адже любив людей.

Тоді спитав у нього старець: 

— Чим я можу віддячити тобі за виявлене добре ставлення до мене і співчуття?

Зашарівся хлопець і відповів, подумавши: 

— Нічого мені від тебе не треба. Мені стало тебе шкода залишати, добрий чоловіче, на вулиці холодної ночі. Тож і запросив. 

Старець був так зворушений відповіддю, що не знав навіть, що сказати. Тож так і розстався із хлопцем у мовчанні.

Коли він скинув із себе облуду людської подоби і повернувся у величезний палац своєї горделивої самотності, до глибин преісподньої, то покликав інших темних ангелів-мешканців її, сказавши їм:

— Серед багатьох людей на землі знайшов я одного, хто мене пожалів і обігрів холодної нічної пори. Тож хотів би я віддячити йому. Та він відмовився від вияву моєї доброзичливості. Напевно, подумав, що я — жебрак, і нічого не маю за душею. Тож візьміть із моїх скарбів хто що може із вас, і хто над чим владний, і покажіть йому мою велику потужність, силу та велеліпність, а також багатство. 

Відтоді до оселі хлопця часто приходили добрі люди. Хтось приносив скарби, розкриваючи скрині та показуючи коштовності. А хтось інший приводив людей відданих у подарунок. Бувало, заходили і мудреці та чаклуни, які залюбки бажали поділилися своїм досвідом, навчити хлопця усілякій премудрості. 

Але він відмовлявся…

І тоді з глибин преісподньої заволав диявол, вопрошаючи у своїх порожніх стінах, так що чулося відлуння у всіх залах: 

— Чому?..

Тож вмить знову він обернувся на старця і прийшов, постукавши знову до оселі хлопця темної, безпросвітної ночі.  

І прочинив йому доброзичливо двері юнак. І зайшов диявол у старечій подобі до нього в оселю. 

— Ти впізнаєш мене? — гордовито вопросив він у юного господаря помешкання.

— Вибач. Не впізнаю, — засмутився власник дому, — багато людей приходило у мою оселю. Приносили дивні речі, говорили чудні слова. Тож вибач, якщо забув, що знав тебе колись.

— Що ж, — задумливо промовив старець, — і ти нічого не взяв із того, що тобі пропонували?

— Ні. Нічого. Хіба тільки слухав, дивився і дивувався. 

— Так для чого ж ти живеш? Що би ти хотів найбільше? — поцікавився диявол у людській подобі зі щирою доброзичливістю і приязністю. 

— Хотів?.. Ніколи не думав про це… Можливо, хотів би зустріти свою любов…

І тоді диявол засмутився… Залишив хлопця, повернувшись у свій велеліпний палац у глибинах пекла, міркуючи: 

— Як я можу дати йому те, чого у мене немає? Міг би подарувати йому найкрасивіше тіло. Але тоді він стане хтивою потворою. Міг би подарувати йому найкрасивіші слова, але тоді він перестане їх чути, зрештою, бо це тільки слова... Міг би поселити його у своєму палаці, але доведеться зробити його одним із пекельних ангелів для цього. А я хочу йому добра... 

Тож підняв голову диявол із глибин аду і заволав несамовито: 

— Боже, дай, прошу тебе, йому Свою любов.

І відповів йому небесний ангел: 

— У нього вона є. 

— Але ж чому тоді він просить її у мене? — здивувався диявол.

— Він просить її не тільки у тебе, але і в мене теж, — проказав ангел. 

— Отже, ти до нього приходив? — так само із подивом вопросив диявол.

— Я приводив до нього тебе, — відповів ангел…

Запанувала тиша…

Зрештою, Юрій Петрович промовив:

— Для чого ти так?

— Я тобі все заплачу, що ти втратив. Дай тільки дітям змогу вчитися, — попросив Олександр Миколайович.

— А ми колись були найкращими друзями… А потім пробігла ця чорна кішка, чи гроші, бізнес… А тепер ти кажеш таке… — опустив задумливо голову Юрій Петрович.

— Та я ж два віки не житиму тут. А так, хоч віруюча душа якась добрим словом згадає, чи в молитві, — промовив стиха літній меценат.

— Що ж… Так тому бути… — проказав, зробивши паузу, співрозмовник. — Але в мене теж є прохання до тебе.

— Яке? — спитав Олександр Миколайович.

— Візьмеш мене в компаньйони цього проєкту. Буду співпрацювати з твоїм фондом. А компенсувати мені нічого не треба, я програв тобі в бізнесі чесно. Ти порядна людина, зрештою. Принаймні, для мене, — сумно усміхнувся Юрій Петрович. 

Обидва чоловіки потиснули руки.

— Ти не проти, якщо я запрошу тебе на відкриття ліцею? — поцікавився літній меценат.

— Які не які, але ми старі друзі. Буду радий, — проказав, доброзичливо примруживши очі, старий приятель.