30. Роздоріжжя

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

РОЗДОРІЖЖЯ

Спекотної літньої пори завершилася у храмі служба. Ярослав Гордієнко, алтарник-школяр, трохи поспішав, був дуже незібраний. Це помітив отець Лаврентій. Одначе на його запитання хлопець так нічого достеменно і не відповів. 

Коли Аня зійшла з кліросу, юнак вже був поряд. На його щоках палав хворобливий рум'янець і він увесь час м'яв у руках кепку. 

— Ти… ти сьогодні… могла би знайти для мене час? — поцікавився. — Може, підемо кудись разом? Наприклад, тут у кафе неподалік. Дуже смачне морозиво… А заразом про щось поговоримо. Ти читала «Аскетичні досліди» Ігнатія Брянчанинова? 

— Ні, здається, не читала, — відповіла дівчина. — Загалом то, мене має чекати Антон після служби. Ми з ним домовилися.

— А чому не заходить у храм? Тут і прохолодніше, і затишніше. Гарний спів. До речі, ви сьогодні чудово провели службу з дівчатами, — усміхнувся хлопець.

— Антон дуже особливий, — спробувала пояснити ситуацію співрозмовниця. — Він все хоче ретельно дослідити, щоби… щоби його ніхто не обманув. Тому що багато є шахраїв повсюди.

— Це у нас шахраї? — посміхнувся Ярослав. — Хіба може бути у нас хтось із шахраїв? Це було би дуже дивно. Цей хлопець думає, що всі сплять і бачать, щоб його перехитрити.

— Та ні, він так не думає, — трохи засмутилася Аня. — Просто, мова йде про його душу, його почуття, свідомість. Не хоче, щоби хтось корисливо маніпулював ним… Втім, ти не зрозумієш, мабуть.

— Чому не зрозумію? — трохи зніяковів юнак. — Треба мати віру. Без подвигу віри людина буде блукати у страху позбутися своєї недоторканої гордині. Втім, не будемо про нього говорити, адже його тут немає. А про тих, кого немає поряд — або добре, або ніяк.

— Це ти вірно сказав, — погодилася дівчина, — «або добре, або ніяк».

— То ми не зможемо сьогодні погуляти? — зморщив лоба із жалісливим видом хлопець.

— Вибач мене. Не зможемо… мене вже чекає, напевно, Антон… І взагалі, Ярославе, хотіла тобі сказати, — осіклася юна клірошанка.

— Ти хочеш, мабуть, сказати, що ми… одне одному… не пара? — понурив голову Ярослав.

— Пробач мене, але я хотіла сказати… саме таке, — теж опустила сумно личко Аня.

— Ми підходимо одне одному. І я люблю тебе більше... І в нас все могло би бути… — схвильовано дихаючи, випалив юнак.

— Мені треба йти, — сумно усміхнулася дівчина і ледь торкнулася руки хлопця.

— Дозволь, я проведу тебе, — спохватився Ярослав, — хоча б до сходів.

— Якщо ти так хочеш, — знизала плечима Аня. 

Антон вже тривалий час очікуючи свою подругу стояв під кленом у невеличкому скверику біля храму. Аж раптом він побачив, як його дівчина вийшла разом з Ярославом. Потім сталося щось дуже несподіване, що обпекло душу хлопця нестерпним вогнем. Алтарник, було видно здаля, щось усміхнено прошепотів і поцілував панну в кутик вуст…

— Однаково я буду боротися за тебе, — промовив Ярослав. Аня нічого не відповіла йому, спантеличена. Лишень з докором глянула хлопцеві в очі. 

— Пробач, — стиха видавив з хрипотою він і, почервонівши до кінчиків тонких вух, зайшов у храм. 

Антон, тим часом, побачивши таку несподіванку, гнівно спалахнув поглядом і, обернувшись, пішов геть, не дочекавшись своєї подруги. 

Аня постояла трохи, роззираючись довкола на храмових сходах. Зрештою, пішла самотньо поволі додому… 

***

Вечоріло, майже поночі. Запалали вуличні ліхтарі, від чого зорі на небі стали майже зовсім непримітними. На невеличкому містку зупинилося кілька автівок, на узбіччі. Спершу із них на тротуар вийшли кремезні чоловіки. Це була охорона двох відомих у певних колах бізнесменів, Олександра Миколайовича, старенького мецената, і його давнього комерційного конкурента Юрія Петровича. 

Обидва чоловіки повагом зійшлися на містку і зупинилися біля перил. Трохи постояли, дивлячись одне на одного, про щось розмірковуючи. Зрештою, потиснули руки.

— Ти хотів мене бачити, — першим розпочав розмову Юрій Петрович.

— Так, хотів, давно хотів бачити тебе, — відповів Олександр Миколайович. — Давно бажав заглянути тобі в очі, в твою душу.

— А я в твою, — криво посміхнувся Юрій Петрович, обпершись на перила. — Говори. Адже це ти мене сюди витяг. 

— Я буду лаконічним, з твого дозволу, — зауважив літній меценат.

— Добре. Зрештою, про що нам теревенити після всього… Ти мені перейшов дорогу не один раз. І тепер теж, аби не ця твоя благодійність, аби не перешкода з мого боку, ти би і не глянув би, напевно, на мене, — промовив чоловік. 

— Та я знав, що це все ти навмисне… А колись ми були друзями. Хорошими друзями. Доки не закрутилося все з бізнесом. Хіба ні? — зауважив Олександр Миколайович.

— Не будемо про це, — зітхнув співрозмовник. — Ліпше ближче до діла.

— Скільки ти хочеш від мене у вигляді компенсації своїх збитків, щоби усунути перешкоди для відкриття ліцею? — спитав літній меценат.

— Ось як! Не чекав від тебе такого… Це твоя совість заговорила? Чи просто дуже вигідний комерційний проєкт під виглядом благодійної ініціативи? Хочеш кадри кувати для себе, для бізнесу? — посміхнувся Юрій Петрович.

— Ти цього не зрозумієш, напевно, — зітхнув Олександр Миколайович.

— А ти спробуй пояснити. Ми все ще люди… Не забувай про це… з-поміж всього іншого, — відповів бізнес-конкурент.   

— Добре… Спробую пояснити тобі. Але це тоді займе трохи часу, — зауважив літній меценат. 

— Нічого. Хай так, я давно вже особливо нікуди не поспішаю, — промовив стиха, вдивляючись у темінь вод, Юрій Петрович.

— Ніколи не думав, що доведеться розповідати таке. Тож вже вибач… Мені цю байку розказав один Божий слуга… Так вже склалося в моєму житті на старості…

— Говори, — промовив Юрій Петрович…

— Жив собі дуже давно хлопець, який любив людей. Та прийшов до його духовного світу одного разу біс у світлій личині. І юнак вступив у мисленнєву розмову із ним.

Тоді сказав йому темний ангел: 

— Хочу щось для тебе зробити, але іще не знаю, що саме. Що я можу вчинити для тебе?

Зашарівся хлопець і відповів подумки: 

— Нічого мені від тебе не треба. Мені приємно та цікаво спілкуватися із тобою.  

Біс був так зворушений відповіддю, що не знав навіть, що сказати. Тож так і розстався із хлопцем у мовчанні.

Коли той дух повернувся у палац своєї горделивої самотності, то покликав інших темних ангелів, сказавши до них:

— Серед багатьох людей на землі знайшов я ще одного, хто мене здатен був прийняти. Тож хотів би я віддячити йому. Та він відмовився від вияву моєї доброзичливості. Напевно, подумав, що я нічого не маю, ні на що не здатен. Тож візьміть із наших надбань хто що може із вас, і хто над чим владний, і покажіть йому нашу велику потужність, силу та велеліпність, а також багатство. 

Відтоді до оселі хлопця часто приходили люди. Хтось приносив скарби, розкриваючи скрині та показуючи коштовності. А хтось інший приводив людей відданих у подарунок. Бувало, заходили і мудреці та чаклуни, які залюбки бажали поділилися своїм досвідом, навчити хлопця усілякій премудрості. 

Але він відмовлявся…

І тоді з преісподньої заволав біс, вопрошаючи у своїх стінах, так що чулося відлуння у всіх залах: 

— Чому?..

Тож вмить він постав у свідомості хлопця в осяйному вигляді безпросвітної ночі.  

І юнак знову доброзичливо поставився до нього, вступив із ним у розмову. 

— Ти впізнаєш мене? — спитав у хлопця він.

— Вибач. Не впізнаю, — засмутився юнак, — розмаїття думок поставало, багато людей приходило у мою оселю. Приносили дивні речі, говорили чудні слова. Тож вибач, якщо забув, що знав тебе колись.

— Що ж, — задумливо промовив до його свідомості незнайомець, — і ти нічого не взяв із того, що тобі пропонували?

— Ні. Нічого. Хіба тільки слухав, дивився і дивувався. 

— Так для чого ж ти живеш? Що б ти хотів найбільше? — поцікавився біс у світлій подобі неначе зі щирою доброзичливістю і приязністю. 

— Хотів?.. Ніколи не думав про це… Можливо, хотів би зустріти свою любов…

І тоді засмутився біс… Тож залишив хлопця, повернувшись до свого палацу в пеклі, міркуючи: 

— Як я можу дати йому те, чого у мене немає? Міг би подарувати йому найкрасивіше тіло. Але тоді він стане хтивою потворою. Міг би подарувати йому найкрасивіші слова, але тоді він перестане їх чути, зрештою, бо це тільки слова... Міг би поселити його у своєму палаці, але доведеться зробити його одним із пекельних ангелів для цього. А я хочу йому добра... 

Тому підняв голову біс і заволав несамовито: 

— Боже, дай, прошу тебе, йому Свою любов.

І відповів йому небесний ангел: 

— У нього вона є. 

— Але ж чому тоді він просить її у мене? — здивувався біс.

— Він духовно зовсім недосвідчений, тому і просить її у тебе, — проказав ангел. 

— Одже, ти теж до нього приходив? — так само із подивом вопросив темний дух.

— Звичайно, але йому ліпше не знати певних особливих тайн, щоби це не нашкодило, — відповів святий ангел Божий…

Запанувала тиша…

Зрештою промовив Юрій Петрович:

— Для чого ти так?

— Я тобі все заплачу, що ти втратив. Дай тільки дітям змогу вчитися, — попросив Олександр Миколайович.

— А ми колись були найкращими друзями… А потім пробігла ця чорна кішка, чи гроші, бізнес… А тепер ти кажеш таке… — опустив задумливо голову Юрій Петрович.

— Та я ж два віки не житиму тут. А так, хоч віруюча душа якась добрим словом згадає, чи в молитві, — промовив стиха літній меценат.

— Що ж… Так тому бути… — проказав, зробивши паузу, співрозмовник. — Але в мене теж є прохання до тебе.

— Яке? — спитав Олександр Миколайович.

— Візьмеш мене в компаньйони цього проєкту. Буду співпрацювати з твоїм фондом. А компенсувати мені нічого не треба, я програв тобі в бізнесі чесно. Ти порядна людина, зрештою. Принаймні, для мене, — сумно усміхнувся Юрій Петрович. 

Обидва чоловіки потиснули руки.

— Ти не проти, якщо я запрошу тебе на відкриття ліцею? — поцікавився літній меценат.

— Які не які, але ми старі друзі. Буду радий, — доброзичливо проказав, примруживши очі, давній приятель.