Трояндовий сад

ТРОЯНДОВИЙ САД

У прекраснім трояндовім саду, де багато різноголосих птахів спочивають у затінку віття дерев, теж прагну віднайти блаженний спокій, затишок, та лише у надвечір’я приходить прохолода жадана, а допоки її немає, варто доглядати землю, що нині зрощує терня. Світлі почування тут не дають лагідного тепла. Натомість неймовірна спека дня змушує шукати прохолоди, але де її знайти, коли повсюди, куди не полинеш у мислі та почутті, знаходиш лишень прикрі очікування від недосяжності у пориванні осягнути неспростовні відповіді на життєві питання драми смислів…

Спершу видається, неначе вже є те, чого прагнув, аж раптом з’являється розуміння крихкості ґрунту, на якому намагаєшся збудувати своє затишне життя.

І вітер гарячий бентежить квіт у трояндовім саду, обриває пелюстки, які від спеки пожовкли та змарніли. І раптом починаю усвідомлювати, що я тут — вигнанець. І немає винуватця іншого, крім самого себе, адже прийшов на це місце поневірянь, замилувавшись кущами запашного квіту чуттєвості душі. І хоч іноді вдається віднайти затишок тут, але потім одвічна, неспростовна самотність вкотре змушує дослухатися до себе самого у помислах, які мандрують поряд, неначе перехожі, озираючись на сад, сплутаний терням…

У ньому виджу неспроможність подолати зухвалість власної самості, яка прагне вдоволення навіть найдосконалішим крамом чеснот, у які хотілося би вкутати своє змарніле тіло, аби не так боляче було від ран, заподіяних колючками свого саду.

Хотів би запросити у нього доброго Господаря, але для цього так багато треба, а може, нічого не треба, лише вийти назустріч, відволіктися від замилування тим, що скороминуще й оманливе, зректися удаваної краси та затишку цієї занедбаної сторони?

Потім з’являється острах: раптом справжній Господар позбавить володіння самозванця, який вважає, що цей сад належить йому…

Прилітають птахи і оповідають мені вкотре, що разом із ними летить і час, і скоро неодмінно прийде Той Невідомий, про якого так багато чув, але ніколи не бачив. Тоді я бентежуся, бо не знаю, на що сподіватися, адже звик вже до цієї спеки та одвічної втоми у прагненні неспростовної правдивої життєдайної прохолоди, яка, знаю, вкутає все навколо на заході сонця, коли з’явиться Незнайомець.

Чи залишить Він мене, самозванця, у занедбаному трояндовому саду? Чи промине його у Своїй великій мандрівці до душ, змучених втомою спекотної пори дня цього світу, чи таки завітає? І пізнаю Його, як Того, що давно вже мені відомий у Таїні проживання свого одвічно останнього дня, який триває аж дотепер?

А поки що спека не дає затишного спочинку, чекаю вечірньої прохолоди на заході сонця… Чи дочекаюся разом із нею свого Невідомого Господаря, який залишив мені на згадку про себе цей занедбаний мною, трояндовий сад…