29. Слова

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

СЛОВА

Рано вранці Олександр Миколайович, літній меценат, походжав дещо стурбовано у кімнаті, поряд з їдальнею. Все позирав на сервірований стіл. Він очікував приїзду отця Лаврентія. Дуже хотів справити на нього хороше враження, особливо ж, своїм онуком Арсеном. Хлопець у цей час ще сидів у своїй кімнаті, порпаючись у смартфоні. Напередодні він запросив Софійку, як це і було домовлено, на цей знаковий сніданок.

Літній чоловік раз-по-раз виходив на терасу, оглядаючи двір, прислухаючись до звуків. Нарешті, з'явилося його авто. Спершу показався водій, Андрій Володимирович. За ним повагом прочинив дверцята старенький чернець. 

— Не звик я до таких розкошів, — проказав, підіймаючись на ґанку сходами, священник. — Вповні міг би своїм ходом добратися якось.

— Ні-ні. Це ми ініціатори зустрічі. Тож все має бути на відповідному рівні, — відповів співрозмовник.

Двері гостям залюбки прочинив господар помешкання.

— Дуже радий Вам, — промовив усміхнено. — Багато чув про Вас від Андрія Володимировича, і наша зустріч якось теж вже мала місце... Благословіть, отче.

— Бажаю Вам благословення Божого, — торкнувся рукою до волосся літнього пана священник. — А мені про Вас оповідав Андрій Володимирович теж дуже багато. Дай Боже йому здоров'я, і Вам теж. 

— Так, справді, без нього було би дуже скрутно. Він розуміє мене. Надіюся, Ви теж зрозумієте, — зауважив Олександр Миколайович, припросивши до сервірованого столу та вказавши отцю Лаврентію стриманим жестом на різьблений стілець, щоби він присів поряд із господарем помешкання. 

Почувши метушню, сходами спустився онук Арсен.

— Вітаю Вас, — промовив отець Лаврентій.

— Доброго ранку, — відповів хлопець, прямуючи до столу. — Через кілька хвилин має бути і Софійка.

— Це подруга мого онука, — пояснив господар помешкання, ледь нахилившись до плеча священника. Той схвально закивав головою.

— Дуже славно, що ми тут зібралися сьогодні, — вирішив задати тон розмові Олександр Миколайович. — Мені дуже приємно, що наше помешкання відвідав такий шановний чоловік, сказав би навіть, Божий угодник.

— Ні-ні, так не можна, — знітився, опустивши голову, монах.

— Не заперечуйте, отче, — зауважив літній пан, — я про це довго міркував, про це все… і вирішив сказати саме так… У кожної людини на цьому світі є свій подвиг. В кого який. Кожний з нас несе в собі добро і зло. Щось ми усвідомлюємо, чомусь протистоїмо. А є те, що несвідомо стає причиною наших прикрих зітхань. І тому в цій боротьбі, напевно, кожна людина догоджає Богу. Навіть і тоді, коли не чула про Нього особливо нічого. Навіть і тоді є світло, яке світить усупереч всьому хоч десь, хоч якось. Вже тому, що ми — люди, Божі творіння. Нас Творець покликав до буття. І живучи, ми маємо, хто як може, преображати цей світ. Хто як може, на своєму місці. Так можна сказати? — звернувся до старенького монаха промовець.

— Напевно, можна, — відповів чернець. Погляди присутніх звернулися до нього. Схоже, всі чекали його слова. 

— Спасибі Вам, добрі люди, Вам, Олександре Миколайовичу, Вам, Андріє Володимировичу, спасибі Вам, що допомагаєте іншим людям… Не знаю, що іще сказати. Можливо, якщо Господь нам допоможе, Арсен теж піде цією дорогою. Непростою дорогою… Слова… Слова, — вони дуже іноді бувають площинними, — на мить задумався чернець, — і водночас, вони теж є плодом нашої душі, її досвіду питань і відповідей… Часто повторюю це собі, іншим. Не знаю, як ви, чи це для вас теж є відкриттям своєрідним… Іноді буває так, що на одні й ті ж самі питання ми відповідаємо у своєму житті по-різному. Виростаємо із відповідей, які були раніше. А потім, згодом, приходять вже й інші питання на місце тих, які були… А буває так, що вже не потрібні питання і відповіді, бо вже є віра. Це великий скарб, який допомагає долати труднощі в житті. Не залежно від місця, обставин, складності проблем… Був час, коли за слово про Бога можна було потрапити до в'язниці. Тепер все помінялося. Дуже багато тепер є слів… І не буду заперечувати їхньої справжності. Хоч і не буду заперечувати поверхневості їхньої, за що хай простить нас Господь… Тобто, зараз багато є слів, святих слів. Добре було би, щоби за ними стояв ще й глибокий досвід їхнього сприйняття і переживання. Бо це, як фальшива монета, — і те, і те дзвенить в устах. А що справжнє, а що підробка, важко збагнути іноді навіть самому для себе…

— Дуже слушно. Про це я знаю дуже добре, — зауважив Олександр Миколайович. — Хочу сказати не про інших знаю, а про себе самого. Бо я вже в такому віці, що про інших, вгадувати написи-обриси «кавової гущі» їхньої вже немає снаги, жодного інтересу. А про себе знати б щось… Але і тут іноді Бог, кажуть, щось ховає від людини. По любові Своїй, щоб не травмувати якоюсь правдою. Адже так буває, отче? Буває, що Бог скасовує найправдивішу правду заради любові Своєї? Вибачте, звісно, що сказав таку високу фразу. Вибачте.

— Неодмінно так є, — відповів отець Лаврентій. — І спасибі Вам, що Ви перепросили за цю фразу… Бо я і сам іноді картаю себе, що мушу говорити на проповіді те, про що маю погане уявлення. Але мушу, бо десь щось читав, щось чув. Хто іще про це скаже? Хоч зараз девальвація гарних фраз, слів. Особливо, коли за ними стоять якісь конкретні інтереси. Але це ми всі знаємо, напевно… Проблема лишень у тому, щоби від того знання не стати циніком. Це недобре знання, не Боже. Воно веде людину до висновків розчарування, а потім і нехтування тим, що стоїть за добрими словами… Часто буває, немає сили і на добре слово. Особливо там, де видиться очевидність впливу зла, його потужність. Хоча, що та потужність? Що вона означає? Це лише прийняття людиною певного світогляду і пошук виправдання його з якихось позицій. Мовляв, «інші так чинять, і я теж нічим від них не гірший»… А зрештою, чи бачив хтось колись «інших»? Однак всі на тих «інших» посилаються чомусь… Та і «всіх» я теж не бачив, — посміхнувся літній священник. — Але ось такий існує сумний анекдот про пастки для свідомості, які розставив повсюди ворог нашого спасіння. 

— Спасибі Вам, — промовив, усміхнувшись, Андрій Володимирович. 

— Пастки… — на мить задумався Олександр Миколайович. — Можливо, Арсен хотів запитати про своє? Він теж зацікавиться багатьма питаннями… Мені це приємно...

— Справді, у мене є питання. Багато питань, — промовив хлопець, позираючи то на свого родича, то на старенького батюшку. — Найперше, хотів спитати, що таке ад? І що таке рай? Для початку, це…

— Очевидно, що це в душі, — промовив отець Лаврентій. — Навіть не знаю… Можна було би дати багато визначень, що таке ад, і всі вони були би так само правдивими, як і помилковими. Адже не варто забувати, що ад — це, умовно, вмістилище лукавих духів. Тому і знання про це має бути лукавим. І слово теж… Напевно, ад — це неначе виправдання якоїсь порожнечі. Грунтовне і послідовне, а іноді спонтанно-пристрасне. Багатомірне і багатогранне виправдання. Навіть іноді «святими фразами», якщо так можна сказати. Таке теж буває… А рай… якщо я про це сказав би тут, то це було би позірністю. Аби про це сказав на проповіді, — це було би службовою необхідністю… А сам від себе про таке говорити не беруся, бо насправді я нікчемна людина у чомусь, а може і у всьому… Моя правда — це сорочка, яка ближче до тіла… Тому якщо Господь прийде якось колись, як Він Сам зволить, і назве мою нікчемність чимось, якщо вона буде вартою Його уваги хоч якоїсь у всій багатомірності цього слова, значень, то це буде для мене рай. Напевно, що так, — усміхнувся чернець.

— А ось і Софійка! — озирнувся у бік новоприбулої Арсен. — Познайомтеся, отче, — це моя наречена… Майже наречена… — зробив уточнення хлопець, глянувши скоса на діда.  

— Софія-премудрість, прекрасне ім'я, — проказав отець Лаврентій.

— У нас є іще багато питань, отче, до Вас, — зауважив Арсен.

— О! То лише слова, слова… — замахав стримано руками усміхнений батюшка. — Справжні питання ставить саме життя і відповідати на них теж треба життям. Навіть якщо ніхто з людей тих відповідей ніколи не зрозуміє і не витлумачить так, як це може зробити лише Господь. 

— Прошу вибачити, отче, — втрутився, тихо мовлячи, господар помешкання. — Мені потрібна буде Ваша порада. Має бути зустріч стосовно… ліцею. Важлива зустріч… Хотів би попросити Ваших молитов і прошу підказати… адже одна голова добре, а дві краще…

— Звичайно, звичайно, — посерйознішав умить священник, — як зможу, допоможу. Як зможу, чим зможу…