9. Вітри душі

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ВІТРИ ДУШІ

Служба у храмі добігла кінця. Про неї тепер нагадував легкий аромат ладану. Розписані іконами стіни були трохи закіптюжені. Ще кілька прихожан затрималося у церкві, звершуючи молитви власних потреб. Тут було затишно. У віконному склі виднілося буяння зеленості віття дерев та блискіт сонячного проміння. Палали деінде свічі. Сяяла позолота іконостасу, поглинута світло-тінями старовинної споруди. Зображені лики святих дихали потойбічним покоєм і споглядальністю, сповнюючи душу відчуттям та роздумами про небесний, неосяжний для земних, світ прагнень довершеності, духовних устремлінь. 

Школяр Ярослав Гордієнко, вдягнений в стихар, прикрашений візерунками із хрестів, гасив лампади на семисвічнику у вівтарі після служби. Отець Лаврентій саме знімав облачення. Коли вже залишився у сірому підряснику, юний алтарник підійшов до нього. 

— Спасибі Вам, Ярославе, за поміч, — промовив священник. 

— Дякую також і Вам, отче, за службу. В мене є до Вас… розмова, — промовив юнак, трохи зніяковівши.

— Звичайно. Буду радий. Щось особливе? — трохи занепокоївся священник.

— А чому Ви так питаєте? Обов'язково має щось відбутися? — поцікавився хлопець.

— У юному віці завжди щось особливе відбувається, адже людина пізнає світ. Багато є одкровень для неї, — усміхнувся отець.

— Як Вам сказати… Це дуже особисте. Давно хотів розпитати про Вашу думку… Один віруючий хлопець… йому припала до душі дівчина, але в неї є інший. І в них все дуже ладно. Що би Ви порадили йому? Як із цим бути? — спитав юнак. Священник трохи помовчав, задумливо опустивши голову.

— Треба сказати, Ви мене, Ярославе, застали зненацька таким питанням. Скажу відверто, я — чернець. Не знаю навіть, чи зможу бути якимось авторитетним порадником, — задумливо мовив отець Лаврентій.

— Для мене Ви дуже авторитетний. Мені хотілося би знати, як поводитися, на що сподіватися, — проказав хлопець.

— Як Вам сказати, Ярославе… Людина після гріхопадіння сповнена розмаїтих устремлінь і переживань, з якими їй буває важко впоратися, — роздумував чернець. — Це все наслідок впливу пошкодженої природи. У юному віці людина стикається із пристрасною натурою власною, яку важко приборкувати свідомістю. Ці весняні вітри ще дуже довго не зможуть влягтися-заспокоїтися. Але юність робиться бентежною в кожного від того. І якогось рецепту… навряд чи такий існує. 

— Але мені потрібен рецепт, — вихопилося у Ярослава. — Мене це все палить із середини. А коли бачу її з ним, обдає наче крижаним холодом серце. Не можу на них дивитися, на неї із ним… 

— Це сумне становище, — відповів священник співчутливо. — Випробування. Справжнє випробування для духу. Якщо Ви, Ярославе, хочете бути добрим християнином і навіть неначе трохи лицарем, то маєте перемогти самого себе. Стосунки у юності ще зовсім не зрілі. Це як недостиглий виноград. Його не можна зривати. Має прийти певний затишок і умиротворіння. Тоді це буде ознакою доречної, дорослої сталості. А без цього той вогонь пристрасті іноді буває навіть руйнівним, якщо його не побороти. Скільки такого є, коли молода людина через ревнощі відважується на гіркі вчинки, про які потім шкодує.

— Розумію, — схилив голову хлопець. — Читаю молитви, а думка з нею, з Анею.

— То це наша клірошанка? — перепитав чернець.

— Так, Аня з хору. Ми з нею давно знайомі. А я навіть не думав, що це може бути так серйозно, — міркував юнак. — Звичайно, Ви — монах. Вам важко зрозуміти мене.

— Чому важко? Падша природа людини однакова у всіх. В цьому є спільність між людьми. Відтак, що стосується розуміння тьмяних закутків душі — це все дуже схоже в людей у ключових моментах сприйняття цих станів, — відповів отець Лаврентій. 

— То Вас теж бентежать подібні спокуси? — здивувався Ярослав.

— Звичайно, іноді щось приходить... Але вже є розуміння того, що певні стани для свідомості, для душі є руйнівними. До того ж, існує молитва, піст і таїнства Церкви. Вони дають силу благодатну долати посушливі вітри земель, які слід зберегти плодючими… Пристрасть — це наче спрага у спекотну годину. Її не можливо втамувати, задовольняючи її. Спробуймо випити, коли хочеться води, цукровий сироп. Від нього стане ще гірше тільки. Так і тут слід бути воїном духу, в цій борні внутрішній, — зауважив священник.

— Але кохання… любов… Хіба не про це написано в Євангелії? — бентежився юнак.

— Світ сповнений підмін. І не завжди ті самі слова означають, свідчать про однакове внутрішнє, сутнісне наповнення, — відповів отець. — З часом приходить розуміння того, що станів у людини є дуже багато різноманітних, одначе слова, які їх позначають, бувають дуже схожими, а то і однаковими. Те, що ятрить, бентежить душу, не може бути євангельською любов'ю. Це вогонь пристрасті, яку іноді важко буває контролювати. Щоправда, світська цивілізація вигадала розмаїтий антураж і цілу індустрію маскування пристрасті у вишукані шати смислів. І ворог спасіння людини теж може поставати ангелом світла, — промовив отець Лаврентій. 

— А якщо це все дуже серйозно? Якщо я справді впевнений у тому, що міг би прийняти у свою душу її? А крім того, вважаю, що з нецерковним хлопцем вона не стане щасливою, — не здавався Ярослав.

— Що можу сказати? Сам колись був молодим… Розумію Вас, юначе. Буду про Вас молитися, і Ви моліться, щоби Господь вивів на Свою безпечну дорогу. Святий Макарій Єгипетський уподібнював наші пристрасні поневіряння до бродіння людини чагарниками, біля дерев із гіллям, яке роздирає шати душі… Так і тут буває. Людина нівечить і виснажує свій потенціал тими почуваннями, які викликають якусь дивну насолоду. Це наче отрута із гарним смаком — чим більше вживаєш її, тим більше хочеться, але від того руйнується здоров'я. А яким є здоров'я душі? Це переживання відчуття затишку, світлого осяяння миттєвостей миром і спокоєм. До цього спрямована вся наша аскеза. Хоч як можна приборкати те, що є наслідком глибинної пошкодженості людини? Розумом наче сприймаєш, а природа бунтує. Це дуже важко, — роздумував священник, сумно дивлячись на алтарника. 

— Так, це дуже важко. Бачити їх разом… Ви все вірно сказали, — промовив юнак. — Все розумію, але нічого не можу вдіяти. Так, наче мій світ відкривається через кохання до неї. Все навколо стає таким… таким яскравим і неперевершеним, досить лишень згадати її. А в серці наче солодка гіркота… Такого зі мною ніколи не було.

— Що вдієш, Ярославе. Напевно, таку спокусу теж треба якось пережити. Знати, що таке теж із людиною буває, — промовив отець.

— Але ж я можу боротися за неї? За своє кохання? — спитав юнак.

— Можливо і можете, — відповів чернець. — Але не кулаками та негідними вчинками, а добрими почуттями і ділами. Серцю не накажеш. І якщо вже Ви хотіли би бути поряд з Анею, то слід брати до уваги, що вона сама має довіряти Вам і ставитися до Вас по-особливому. Людина — це великий світ свободи. І ця свобода повинна осяюватися дороговказами добра і чистоти, гармонії і краси людської душі... 

Після завершення розмови зі священником Ярослав довго намагався у своїй свідомості спробувати сприймати Аню безвідносно, неначе витіснити спомини про неї якимись іншими враженнями та думками. Але це йому не вдавалося. Він знову, вкотре повертався до уривків спогадів присутності дівчини на службі. Йому здавалося, що вона теж розуміє його почуття. Принаймні, цього дуже хотілося. Одначе, була присутня також у душі велика нерішучість. Він боявся натякнути Ані про своє відношення до неї, щоби не викликати цим спротив чи нехтування ним. Ярослав дуже переживав через це. Одначе, водночас і не міг справитися із собою, дати раду своїм почуттям, від чого дуже страждав. Треба було витерпіти самого себе.