4. Благородство

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

БЛАГОРОДСТВО

Роси діамантами сяяли на пелюстках квітів у сонячному промінні. Щебетало птаство, пурхаючи на вітті дерев і кущів, чаруючи слух мелодійною красою живої природи. Ранкової пори біля оранжереї з квітниками довкола, кущами троянд, неподалік яких виднілися калинові деревця, поряд зі скромно вишуканою садибою, прикрашеною кількома мармуровими імітаціями античних статуй та вуличними ліхтарями, походжали Олександр Миколайович та його онук Арсен. 

Дід полюбляв проводити дозвілля з дитиною. Він був переконаний, що існує потреба передати певний досвід поколінь. Удвох вони обговорювали абстраговані теми, щоби збагнути загальний смисл тих чи інших явищ буденності. Олександр Миколайович також намагався іноді створювати вишукані миттєвості думки, щоби у такий спосіб виникало чарування плинного моменту. Прагнув залишити про себе хлопцеві добру пам´ять, аби внук виріс гідною та благородною людиною, міг сприймати висоту та окриленість натхненних духовних устремлінь людини. Сьогодні вони теж про щось розмовляли.

— Отже, Ви, дідусю, вирішили віддати мене в науку під своїм проводом? А чим Вам не до душі наша школа? — спитав онук.

— Як тобі сказати, хлопче, — задумався на мить його дід, — можливо, твій батько назвав би це якимось ідеалізмом. Розмовляв із ним вже про це. Розумієш, колись, як доростеш, все те, що нам вдалося нажити, належатиме, ймовірно, тобі. Але мені хотілося би, щоб ти був гарною людиною із доброю традицією поводження. Ваша приватна школа мені не дуже до душі. Тебе там не зможуть навчити якогось добра серця… Ось послухай оце… Написав отець Лаврентій, храмом якого опікується наш фонд. Це передав мені Андрій Володимирович… — літній чоловік дістав із кишені сорочки папірець, розгорнувши його, аби прочитати текст:

Кола червоної калини,

Мов сонця древо, також неба,

Пророслі зорі з тіні днини

Родам людей та їх потребам.

Зросли вони в троянд саду,

Де птаство потай надвечір´ям

Віщало щастя вість, біду

На потойбічності подвір´ї.

Живі й покійні постають

Визнанням доль із гіркоти. 

Як місяць в ніч, знаходять путь,

Щоб сяйвом душ світами йти.

Неначе кров, цей плід болючий,

Надчасовий народний дух,

Який у прірвах та на кручах

Вершить історії свій рух.

Так, ніби дівчина і мати,

Вінець весільний короваю:

Традицій світ щоб відчувати,

Його з тобою теж пізнаю… 

— А хіба цьому, тим хорошим традиціям когось можливо навчити у наш час? — дещо здивувався Арсен.

— Певна річ, ні. Але на рівні інтелекту ти міг би засвоїти якісь уроки своїх викладачів, а ще спілкування з однолітками... Це чудові люди, які погодилися присвятити себе певному ідеалу. А потім згодом і сам би, можливо, якось глибше поставився би до того, що було лише поверхневим надбанням свідомості у певний час, — промовив дідусь.

— Ти знову про ідеали? А хіба в твоєму житті їх багато? Для чого вони? Хіба не простіше жити, як усі? — спитав онук.

— Оце якраз і велика хиба свідомості. «Як усі»… Ти колись бачив «усіх»? «Усіх і всього» не існує. Це велике узагальнення чорного і білого та всього на світі, його не буває у житті людини окремої. Кожен із нас — унікальність. Поглянь-но хоча б на квіти в оранжереї. На кожному кущі, хоча би і троянд, ростуть лише певного сорту бутони. Але і вони між собою різняться. В різні роки навіть інтенсивність їхнього аромату змінюється, що залежить від багатьох чинників. А що вже говорити про людей. Для того, щоби зрости у цьому світі саме як особистість, потрібно мати не абияку внутрішню силу, щоби долати всі труднощі. Розумієш, дитино моя, немає в житті на важливе питання лише однієї відповіді. Цих відповідей багато. Кожний знаходить їх в залежності від того, яку має потужність внутрішню. І мені би хотілося, щоби ти у своєму житті завжди мав здатність осяювати проблематичні темноти закутків своєї і чужих душ. А для цього потрібно вірити у найкраще, що є. Навіть якщо поряд із тобою чи в тобі цього немає — треба вірити і тягтися до цього всіма своїми силами. І тоді, як той квітковий паросток тягнеться до неба, у вись, людина теж отримує здатність преображатися внутрішньо, а ще собою самою преображати інших, — проказав Олександр Миколайович, роздивляючись ошатні клумби на алейці, де він зупинився з онуком. 

— Діду, невже я не можу, як ти кажеш, преображатися там, де зараз навчаюся? Для чого мені щось міняти, коли мене все влаштовує? — поцікавився хлопець.

— Тебе, можливо, і влаштовує. Але я знаю певні інші явища і правила. І мені хотілося би, щоби ти їх теж сприйняв, і якщо матимеш силу духу, засвоїв. Ось дивися, як іноді буває у житті з правилами. Іде твій одноліток доріжкою і наминає цукерку. А фантик собі під ноги кидає, хоч урна знаходиться зовсім недалеко. Просто, треба пройти далі трохи, тримаючи в руці блискуче пакування, і потім викинути його на сміття. Отож, хтось кидає собі фантики під ноги, бо не може засвоїти кращого правила. А хтось, усупереч маленькій незручності, таки підходить до тієї урни і викидає ту річ, куди слід. А тепер уяви собі, що було би, аби всі люди керувалися у житті не хорошими правилами, а поганими, хоч наче і зручними у чомусь. Вулиця щоденно перетворювалася би на смітник. Адже є і приказка: чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. Так і в житті буває — щоби уникати проблем, треба не створювати для них умов. А для цього існують відповідні правила світогляду, поводження, розуміння себе і світу, інших людей, — розмірковував дід.

— А хіба ми не однаково розмірковуємо про себе й інших людей? — здивувався внук.

— Звичайно, дитино, не однаково. Колись, у давні часи, трапилася війна. Боротьба точилася між двома тоталітарними режимами. Один вважав, що душі в людини не існує, а є лише «рефлекси високоорганізованої істоти». Інший режим вважав, що тільки представники їхньої раси мають привілеї, а інші люди — це майже ніщо. Відтак, обидва режими були безпринципними у своїй діяльності. І це призводило до тисяч і тисяч загублених життів. Тобто люди дозволяли собі щось таке, що є неприпустимим з позицій духовного світогляду. Є різні способи розуміння світу, процесів у ньому і самого себе, інших. Відтак, від того розуміння залежить і доля людини, яку вона обирає собі та іншим, адже впливає також і на них, — зауважив дід.

— Зачекай. Ти говориш про недобрий світогляд і духовний. А хіба колись не було інквізиції? Катувань за неправильну віру? Це ж робили так звані духовні люди? Або і тепер іноді трапляється, що хтось із, як ти сказав, духовних, поводить себе дуже ницо. Хіба не буває такого? — промовив Арсен.

— Чого тільки не буває у житті, онучку. Ти думаєш про те, що «духовний» означає «досконалий»? Зовсім ні. Люди з виродливим світоглядом трапляються скрізь. Пристосовуються якось до виживання шляхом обману чи якихось маніпуляцій. Благородство душі — це, певною мірою, ще й безпорадність стосовно безпринципності. Плющ, коли підбирається до благородної рослини, виснажує її та наче живе за її рахунок. Але від того благородство понівеченої рослини не втрачається. А плющ… Буває так, що дбайливі, хазяйновиті руки видирають його і викидають геть, щоби він більше не заважав доброму зростанню. На цьому ґрунтуються основні закони цивілізації. Те, що її руйнує, намагаються пригнічувати люди і спільності, які розуміють сенс такої небезпеки. 

Це стосується також і духовності… Кожна людина знаходить саме те середовище, яке їй найбільш притаманне у відповідності з внутрішнім світом її. Тому коли мова заходить чи про світських людей, чи про церковників — і там, і там є і тьма невігластва поведінки, і добрі взірці звитяги та культури світогляду. Просто, є ті, хто ламається під впливом несприятливих обставин. А є ті, хто їм з усіх своїх можливих і неможливих сил протистоїть, загартовується. А потім, коли це благородне дерево пускає коріння, то дає тінь ще й іншим рослинкам від згубної спеки. Вітри лише загартовують. Хоч іноді буває і ламають... — роздумував дід. 

— То Ви хочете відкрити переді мною світ якихось інших правил? — спитав Арсен.

— Так. Саме тому ми вирішили з твоїми батьками, що цього навчального року ти підеш вчитися у новостворений ліцей і спробуєш там не посоромити наш рід. Зрозумів мене? — спитав, усміхнувшись, Олександр Миколайович.

— Зрозумів, — кивнув онук.

Вони ще довго походжали, тепер майже мовчки, алейками. Було приємно відчувати цей ледь прохолодний ранок, доки ще не пришла денна спекотна пора. Арсен думав про те, що в нього чудовий дід, зовсім не такий, як усі. А Олександр Миколайович просто насолоджувався моментом зустрічі поколінь.