Хроніки

ТАЇНА ЛЮДИНИ

Подих за подихом являє знов буття,

Сердець лампади вітер смислів овіває.

І всюди схоже має здатність вороття,

Хоч обрій таїни життя без краю…

Вітрила дум стерничий направляє:

Штурвал воління, компас, де світи…

Терпіння щогли корабель той має,

Аби у гавань тиху доплести. 

Сонце висот і зорі мрії та надії

Ведуть кудись, там сам ще не бував.

У тьмі нічній ліхтарик пломеніє,

Щоби побачити того, хто як постав…

А в зустрічах із натяків душі,

Словах, речах, де здогади й питання,

Господь величний задум Свій вершить,

Бо Він є Перший, також і Останній…

Людська ява у пам'яті знаменнях,

Уквітчаній безмовності могил,

Доки триває, свідчить Одкровенням

Про вічність із чудес та дії сил.

ТАЇНА П'ЯТИДЕСЯТНИЦІ

Земні зустріли світло Неба,

Душа неначе храмом стала

Бажанням інших та потребі

Розкрити більше, де так мало…

І пломінь Духу спочиває

В серцях, там всесвіти святині,

Він тайни Божі промовляє

З часів далеких, завжди й нині.

З Отцем є Спаса Тройці Чудо,

Яке живить вогнем любові,

Воскреслим покликом повсюди

Людей Причастям Тіла й Крові…

Прибудьмо вірними Завіту,

Преображаючи наш світ

У вчинках, думах, щоб одвітом

На те зростав духовний плід.

ТВОРІННЯ

Творіння значень, мислі дива і душі

В безмежжі змістів, також всіх світів:

Благим знаменням хай Господь вершить

Добра привітність їхню, що узрів.

Окраса плинності, помітність чарування,

Омана миті руху сенсів у турбот,

І сприйняття, мов світло сонця раннє,

Веде осягнення засвідченням темнот…

Ніч таїни у відблисках зірниць, —

Всьому свій час над чудом небокраю,

Бо ликами постануть сенси лиць, —

Про них відомо, також і не знаю…

Ікона прози буднів серця днів

Знову являється великою в малому:

Таке життя, якщо лишень зумів

Побачити привітність рідну дому. 

Лампади тінь, зворушливий вогонь

Від вражень вітру почуттів тремтячих

У спільних пошуках, віднайденні свого,

Яке укотре новим зміг побачить…

ТЕЗИ

Найважче перо із тієї пір'їни,

Якою описують сльози дитини.

Радість найбільша та щира буває,

Якщо добро десь про зло не згадає.

Квітка зів'яла живою буяла,

Тоді ту красу й аромат помічали…

Людина своє буття-існування,

Мов правду, оцінить зітханням останнім…

Смисли безмежні усім струменіють, —

Неначе сніги, рукою терті, зігріють…

З колодязя впіймані вип'ємо зорі, 

Бо небо й земля є в обійсті, надворі. 

У книгах мандруємо диво-світами,

Хоч ті лиш папером здаються віками.

Воскресла світлиною пам'ять явиться,

І не збагнути, чи є те, що лиш сниться… 

ТИХЕ ШЕПТАННЯ

У тьмяності світла лампад,

Ароматі простім фіміаму,

Знову Зустрічі цій щиро рад,

Увійшовши до теплого храму. 

Із шепотом тихо молитви

Від стомлених уст і сердець

Ми знову виходим на битву,

Бо це ще не все, не кінець.

В окладах фольги золотої,

Древній скромності із облачень

Згадаємо Божі устої,

Адже Він дарував нам цей день.

Пітьма тут розвидниться світлом

Від віри та правди, любові.

Сад серця раптово розквітне

У Таїнстві Тіла і Крові. 

ТРЕБА

Скільки людині на світі треба?

Землі шматочок і клаптик неба.

Надію мати, що щастя буде,

Повагу щиру в хорошого люду.

З чекання часу біля віконця,

Хмаринку білу та трохи сонця.

Дитячий сміх, щасливі сльози,

Краплин дощу й весняні грози.

Молитву серця з благодарінням,

Робочі руки, їм гарне вміння,

Ноги, що ходять на своїм полі,

Душі відкритої та доброї волі…

Зірок на небі, ліхтарів світла,

Щоб сади неодмінно розквітли.

Смутку пучку для дум самотою,

За правду стояти разом із боєм…

Затишні клопоти постійні,

Прощення у своїй провині…

І жити, доки душам та плоті

Бути приречення в турботі.

ТРОЯНДОВЕ ВИНО

Грайлива та прозора тінь,

Де скатертини світ-розлогість,

Відлуння мови скла полинь

В знесилення крихку убогість…

Блаженний спомин, дивина

Років, їх лет у поколінь,

І схрону хустки сивина

Чекання доброти умінь…

Душа, мов аромат, буває,

Бо забуттям хмільним стрічає,

Осіннім плодом прикрашає

Всю пам'ять роду, як те знає…

Від скромності ошатна вись,

Де мудрість непримітна тону:

Тут все уже було колись

Із правд, свободи та полону…

Натяк, троянди таїна, її вина…

Чудовість ще для нас присутня

У думах, почуттях сповна,

Мов келих з чарами, могутня. 

ТРОЯНДОВИЙ ЧАЙ

Всохлого квіту таїна особлива

Постає в брамою скритім покої,

Мов минущого згадка журлива

З незмінних церемоній устоїв.

Пелюстки' у во'дах човна'ми

Буднів плинності, гармонії ладом,

Прохолодними чахли руками,

Чар духм'яних провістя, розради.

Мить вершиться, на дні полишає

Мертві здогади, що у дрібницях.

Троянда світ, живе прикрашає,

Хоч за північ уже на дзвінниці.

Чай допито та не все пережито, —

В мандрах те, що бувало повсюди:

Двері ранку й надвечір відкриті, —

Згадка доль, так помічена людом.

ТЯГАРІ СМИСЛІВ

Провалля слів — спустошене життя.

І смисли їхні — змісти виправдання. 

Сумління вигнане у спробі викриття,

Допоки мить за миттю не останні…

Ткань для землі постала Небу протиріч.

Місто із мурами то й слабкості визнання.

День свідчить, — станеться теж ніч.

Її освітлить птахи пісня-диво раннє…

Глухий тягар у злата повних скринь,

Коли моління чує злиднів тихе.

Сердечна вись, куди лише поринь, —

Вже непримітним буде завше лихо…

Душа вичерпна, бо занедбаний струмок…

Бездушний камінь свідчить на дорогах

Про зручність, певне свідчення спромог

Здолати шлях, який веде розлого…

Метал з вогню, що ковалем побитий,

Примножить холод сенсу, в брані міць.

А доля вмісту, глеком десь розлита,

Промовить горем від буття дрібниць.

УРОК

Багато значень філософії життя,

Де непомітно іншим сяє златом

У магії тотальній забуття

Ціна, що десь вартує чи не варта…

Просторі сенси з безвісності причин,

Мовчання митей, невідоме вічне…

І всюди плинного наявності почин,

Де вміст зі скрині мовить потойбічним…

Комусь безглузде люду, їх речей

Сновидами буденної сваволі

Існує, наче «той», «такий», «оцей»,

Поставши раптом викликами долі…

Личини, що бувають для личинок,

Диво крилате із історією хробів…

Продовження низин, бо є вершини:

Пізнати лик Творця в його подобі…

Відкриті безліч книг листків з доріг,

Які мете двірник у обраних світах…

Вони неначе є, якщо їх знову зміг

Уроками буття засвоїти в роках…

УСПІННЯ МАМИ СПАСИТЕЛЯ

У храмі — поховання Пресвятої

Серед лампад, в курінні фіміаму.

Такі для вірних древні є устої, —

Любити й шанувати Божу Маму.

Вона скрізь милість серця подає,

Бо зранена була давно душею.

Тож біль, мов хрест Голгофський постає

Над небом Неньки й над Її землею.

Ті сльози і великий дуже сум,

Також молитва, пошук правди Бога,

Коли Його ж таки вели на глум, —

Страшна була у Неї та дорога.

І засіяло світло знов ясне

Уранці, при події Воскресіння…

...Сина, — зраділо личечко сумне…

Таким воно було й під час Успіння. 

ХРОНІКИ ДУШІ

На згарищі лишилося каміння,

Фортечна брама зяє в порожнечу.

У битві стяги та мечів уміння

Оповідали свої істини, про нечисть…

Відьмацька тьма, є світло смолоскипів,

Роздерті рани, звук тривог набату…

Відлуння щелеп кістяного скрипу, —

Тут ворог прагне нищення і страти…

Блискучі леза, гасла перемоги,

Безглуздя зради, туга від полону.

Кайданами герой не має змоги

Засвідчити порушення законів…

Близько підмога, корогви тріпотять,

В тумані списи та гарцюють коні:

Знамена з бруду прагнення здійснять

Здійняти волею Володаря на троні...

То притча про війну добра і зла,

Бо кожний з нас на серця полі воїн.

Душа зі Спасом світ свій вберегла

Для того, щоби був його достоїн.