27. Святий

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

СВЯТИЙ

Біля річки у міському парку вечірньої пори присіла гарна пара на лавку. Це був Антон із Анею. Вони були замріяно закохані одне в одного, переконані, що завжди будуть разом, аж доки смерть не розлучить їх. Іноді оповідали одне одному, як уявляють своє подружнє життя, що призводило часто до суперечок. Але потім знову мирилися, вдаючи, що жодних проблемних моментів не видять у своєму майбутньому. 

Антон дуже хотів догодити Ані, стати хорошим, цікавим для неї співрозмовником, як той самий Ярослав, храмовий алтарник. Тож він взявся за читання серйозної духовної літератури, хоч багато з тих проблем, про які йшлося у книгах, він зовсім не вважав актуальними у своєму житті.

— Знаєш, я до цього часу не можу збагнути для себе, для чого так багато написано про духовність, і скрізь по-різному. Таке враження, наче це якась наука, якої треба вчитися ледь чи не зі шкільної парти. А хіба саме життя — це не та сама наука? — спитав юнак у своєї обраниці.

— Мабуть, життя — найкраща наука, отець Лаврентій теж так говорить, — відповіла дівчина і зробила паузу, міркуючи над чимось. — У кожної людини, напевно, є свій унікальний досвід. Не все можна прочитати в книгах. Є люди, які добре знають щось по книгах, а в житті своєму духовному зовсім не можуть застосувати щось із того, про що знають, через ті чи інші перепони. Часто — особисті, внутрішні перепони. 

— Це ти вірно говориш, — посміхнувся хлопець. — Таке враження, наче потрапив у якийсь клуб по інтересах. Люди грають у релігію, у її смисл, в духовність, а в житті якими були, такими і залишилися. Тільки й того, що слова. Від невіруючих тим і різняться, що засвоїли якісь фрази… наче гра з примірянням всіляких масок на себе, а потім зняттям їх, коли знову доводиться поринати у звичайний побут. 

— Чому ти такий категоричний? — не погодилася Аня. — На мою думку, багато хто, просто, боїться занурюватися у якісь глибини. Зрештою, не треба забувати, що духовна культура і духовна традиція колишня були загублені свого часу. Тому зараз немає провідників, які могли би допомогти людині пройти складними місцями, своєрідною трясовиною, щоби вийти на чисті, прозорі й життєдайні води чистоти, миру душі, благодатного відчуття світу й людей, самих себе. 

— Про мир душі, — це дуже цікава тема, — зауважив Антон. — Десь я чув, що релігію атеїсти називали опіумом, наркотиком. Так і до нині часто ведеться — людина отримує знеболення від життя, від своїх ран душі, які отримує в житті. Адже християнство закликає не звертати увагу на цінності цього віку скороминущого. Зорієнтовує на внутрішні скарби, надбання їхнє. Тож не дивно, що так багато людей втрачають суспільно активну позицію… Мені навіть доводилося чути таке, що треба спастися самому, і навколо спасуться тисячі. Це хтось зі святих так говорив.

— А хіба ти з цим не згоден? З потребою надбання внутрішніх скарбів благочестя і спасіння себе? — спитала Аня.

— Хіба частково згоден. Іноді треба мати силу, звичайну силу, щоби відстояти свої інтереси. А про те, духовні вони, чи ні, про це дуже складно вести мову. Бо кожна людина, здебільшого, вважає себе істиною в останній інстанції. Часто навіть буває так, що люди свою банальну слабкість і безхребетність у житті видають за смирення і заглиблення внутрішнє. А насправді за тим усім криється звичайна байдужість до всього і безпорадність, навіть іноді безпринципність. Мовляв, моя хата з краю, — роздумував Антон.

— Але ж однаково, мають бути якісь маячки, — не погодилася дівчина, — має бути щось таке, що дає змогу збагнути підробку світла і саме світло. Звичайно, можна було би привести для прикладу Христа, який навіть був дещо бунтарем. Хоча багато в чому він виявляв смирення. 

— Так, читав Євангеліє, — відповів хлопець, — дуже багато людей вважають, що це надзвичайної глибини книга. Але я сприймаю Спасителя більше, як людину. Йому були властиві звичайні почуття людяності. Він жалів безпорадних, допомагав тим, хто страждав у цьому житті. Водночас, викривав звичаї, які нехтували прагненням вияву добрих людських якостей… Він, справді, дуже вплинув своїм вченням на сприйняття наше одне одного. Можливо, саме від Христа походить ера гуманності. Хоч люди, здебільшого, витлумачували протягом історії його вчення у своїх корисливих інтересах… Сказав би так, — він був героєм, на могилі якого тепер існує ціла індустрія надприбутків. Ось про що я веду мову. 

— Розумію, про що ти, — опустила на мить голову Аня. — Отець Лаврентій розповідав якось про графа Льва Толстого. Він теж шанував Христа, як видатну людину, а не як Бога. А для того, щоби підтвердити для себе недієвість впливу таїнств Церкви, він влаштував експеримент, дотримавши постів та обрядів, молитов, а потім причастившись у храмі. Звичайно, він особливо нічого не відчув, і тому не визнав існування чуда, існування Божества. Звісно, ніхто не знає, про що він думав на смертному одрі. Але я веду до того, що ставити експерименти не те що над Богом, але і над людьми — це дуже бридко, неправильно. Хіба можна експериментувати з людською довірою чи світлими, гарними почуттями? Хіба можна у них гратися, препарувати-досліджувати їх, наче мова йде про якихось піддослідних? Думаю, що такого робити не можна, бо в таких підходах втрачається сам чинник людяності з великої літери.

— Тут я з тобою згідний. Над людьми не можна ставити експерименти. Хоча в нинішньому світі це вповні нормальним виглядає. Психологи досліджують високі рефлекси, а соціологи займаються суспільними мотиваціями. А є ще й науки, які тільки тим і займаються, щоби досягнути ефекту управління суспільством, — міркував Антон. — Тому в цьому сенсі ми далеко не пішли від того графа Толстого. Є навіть такі, хто вважає, що вже все дослідили і зрозуміли про людину, неначе вичерпали її, це питання людяності. Одначе, мені хотілося би подивитися в очі цим своєрідним надлюдям і спробувати збагнути, яким є їхній внутрішній світ. Мабуть, мені довелося би побачити дуже сумну картину. 

— Напевно, що так, — відповіла Аня. — Якщо кохання, або щастя — це лише формули-набір якихось складових для когось, то це лише свідчить про тих людей, а зовсім не про саму суть любові чи щастя… Іноді люди навіть ніколи не називають те, що у них є одне між одним такими словами. Хоча живуть, сваряться, миряться. А зрештою, коли половинка залишає цей земний світ, інша половинка разом із коханим втрачає сам сенс життя. Ніщо не радує із того, що до того приносило радість… Хіба ж смисл у якомусь подарункові, коштах? Зовсім ні. Смисл у коханій людині, яка докладає свою душу до скромного скарбу придбаних десь в'янучих квітів… Потім проходить час, і не приведи Господь, любляче серце залишає цей земний світ. А згадка про ту миттєвість вишукану залишається у пам'яті, зігріває. А буває і таке, коли люди укладають між собою неначе угоду про взаємовигідне співіснування, все прораховують, живуть роками разом, але в них не народжується відчуття любові й христової жертви одне заради одного. І тоді таке життя стає порожнім. Хоч вони дарують одне одному навіть коштовні подарунки, вишукано проводять час. 

Тобто, очевидно, що ті, хто вірить у формулу щастя і кохання — це нещасні й незакохані люди, які намагаються в такий спосіб втішити себе. Мовляв, птахів не існує, бо в них самих немає крил. Але ж птахи існують…

— Звичайно ж, існують, — усміхнувся Антон, торкнувшись ніжно до руки дівчини. — Аби не ти, я би ніколи не прочитав Євангелія. Воно має для мене смисл, тому що ти це дуже ціниш і живеш цим… Пробач, можливо, я ще не все розумію, але мені хотілося би збагнути це для себе без підмін. Хотілося би розібратися. Не хочу кривити душею і називати себе віруючим, коли насправді віри, як такої, немає. А є тільки якась теорія, якісь високопарні фрази, за які легко ховатися. Адже так буває, коли звичайний боягуз називає себе смиренним, не бажаючи боротися за свої права. А те, що треба спастися самому, а тоді вже спасуться тисячі навколо… От я не можу збагнути для себе, яка ознака того «спасіння», якщо навіть найвизначніші святі часто оповідали про себе, як про останніх грішників… Тому я вважаю, що треба діяти за совістю, спершу гарно проаналізувавши ситуацію. Можливо навіть, за Євангелієм все перевірити… І ось, коли я починаю так вчиняти, дуже багато для мене з'являється перепон у вірі в ті авторитети, перед якими схиляється багато-хто. Та навіть і ті самі священники в якості авторитетів…

— Розумію тебе, — промовила, зітхнувши, дівчина. — Не дивися на священників. Вони лише люди. І ніхто не знає, які спокуси їм доводиться долати… Краще дивися на святих. Зрештою, Церква нікого не закликає брати за взірець того чи іншого служителя. Натомість, закликає до святості життя, до чистоти, до благородства, до боротьби із внутрішніми звірами. Про це йде мова. Авторитетами для Церкви є святі. А між іншим, зауваж, про них ми дізнаємося вже після смерті. А допоки на землі ми, триває боротьба.

— Що ж, — усміхнувся хлопець, — тоді я хочу бути для тебе твоїм святим. Хоч трішки. Щоб ти любила мене не тільки, як свого хлопця, але і як святиню свого серця. 

— Добре, — відповіла Аня, — я спробую тебе так любити. Але ти маєш бути… дуже-дуже хорошим.

— А хіба я не хороший? — засмутився юнак.

— Хороший, — поцілувала в щоку свого обранця дівчина.