Явлення
ЗАСВІДЧЕННЯ СМИСЛІВ
Твердиня обраних духовних заповітів
Думки провадить крізь протоки суєти.
Є сподівання смислу світла й квіту,
Аби душа могла плоди благі знайти.
Переспіви птахів і чари буднів днини
Ведуть пізнання до світів краси яви.
Повсюди сенс чуттям триває плинно,
Яке рече немов: о диво, будь, живи!
Відтак, є прагнення до звершення мети,
Священної і обраної миті визна´ння
Прегарної від вічності основи, куди іти
Існує праведне та щире намагання…
Вершин сягати здогадом привітним,
Зростати силою, що має завше благо,
Щоб Слово Боже прибуло помітним,
Засвідчене, неначе мислі спрага.
ЗНОВУ
Знов каламутні потоки ріки,
Є невблаганна душі протирічність,
Минає доба, місяць, строки, роки,
Неначе у світлі та темряві вічність…
Не знає затишшя свідомість буттєва, —
Зворушений вітром нічний листопад,
Проваллям загрожує зрада миттєва
Тим ангелам днини, що їм щиро рад.
Розгледіти шлях небезпек на порозі
З часів сподівання, як далями йдуть,
Свідомість безсила, тепер вже не в змозі,
Бо сховані мапи доріг, їхня суть…
Помічені смисли поверхонь безодні,
Де човник на веслах у морі бурхливім.
Його майбуття берегами сьогодні
Віднайдене виглядом обріїв лживім.
НАГОДА
Проміннями затишних сподівань
Живе душа на вічнії віки,
Бо є чекання від благих надбань
У течії часу думок ріки.
Минуле спомином вертається основ,
Де квітне вкотре мислення завіт.
Не треба вже гучних усім промов,
Бо тиша відкриває дива світ.
У спогляданні древньої святині
Сердець незмінної, величної краси
Вершаться таїнства збагненного донині.
Про них мольбою треба знов просить.
А дні минають і зміняються ночами.
Тож доки подвиг духу є в людей, —
Нагода віднайти наріжний Камінь,
Оселю укріпить добром вістей.
ОСЯЖНІСТЬ
Утрата смислів доброти надбання…
Віднайдення благого визнання
Святині визначного пробування
Душі життя, ясній окрасі дня…
Потреба зречення темнот у суєти
Премудрості засвідченням уваги, —
Аби ж духовним звершенням рости
Та осягнути благодать наснаги...
І зоряну збагнуть далеку долей путь,
Що їй немає перешкоди ночі.
Сонцем осяйним свідчити про суть,
Яке не сліпить вже духовні очі.
Голгофу знати чудом Воскресіння,
Відкинути примари бруду дум,
Щоби промінням чистого сумління
Покійна радість освітила сум…
ПИШУ
Усе пишу листи сумні й веселі, —
Там свідчення мої буденній прозі:
Так запрошу тебе знов до оселі
Душі живої, як те відаю, в спромозі.
Тож ігнорую пафос диво-слова,
Бо прорікаю про високе-неважливе…
Життя простець, хоч наче мудра мова,
Та блазень світу нашого, що лживий.
Десь плачу тихо, а лицем сміюся,
Веселим заповзяттям сповню думи…
Бо ж не помітно, мов німий, молюся,
І сліз не видно, битви, болю, суму...
Тебе й мене неначе вже немає…
Невидимо ми звикли жити, бути:
У збуреннях чуттів своїх безкраїх,
Що плоттю неможливо осягнути.
ПЛИННЕ
Спливає час, буттєвого основа.
Можливо, десь існують ще світи,
Що тишею всі тайни люду мовлять.
До них потрібно нам життям зрости.
Допоки плоть на думці має цілі,
Де відлік знов існує поставань,
Слова у свідченнях усюди зрозумілі,
Хоч з невідомих зіткані рівнянь...
Полинем здогадно, бо є така потреба,
Відкриєм скрині, що з безодень днів.
Помітим хмари, дощ і сонце, небо,
Поринем в спокій мрії дійства снів…
Забудемо прадавню смислу втому,
Одвічний спосіб творення питань,
Якщо вже зберемось у Отчім домі,
Де віра переможе сенси знань.
ПОЛОН СТРАХУ
Страшно жити, іти та не спіткнутися,
Зупиняти потяг перед прірвою руками,
Швендяти кудись, щоб не вернутися,
Крізь терен продиратися стежками.
Страшно приклика'ти Бога до своєї стайні,
Палити смолоскипи в солом'яній хатині,
Казати істину, схожу на неправду давню,
Вдавати дорослого у битві — дитині.
Страшно бродити потемки з примарами,
Навпомацки свідчити про красу лику,
Який заворожує древніми чарами,
Безсило мовчати від зусилля крику.
Страшно доживати до крижаної зими,
Вкинути останні дрова для тепла оселі,
Вмивати обличчя від бруду серця слізьми,
На хиткім ослінчику торкатися до стелі…
Страшно зазирати у морок своєї кімнати, —
Мотлох там повсюди з непомітними скарбами.
Страшно самого себе перевершувати, долати,
Прочиняти невідомості довіри власної брами.
СУТТЄВЕ ПРАГНЕННЯ
У суєті, бурхливій круговерті
Народжується відданість покою
Відродженням буттєвості зі смерті
Природи нерушимості устоїв.
Є прагнення високі, спростування
Причин величного покликання людини
Та ницості приреченість визна´ння, —
Примхливих зваблень тіней смислу днини…
А потім знову злет в небесний вирій,
Віднайдення під храмовим склепінням
Всіх мір із доблесті засвідченої віри,
Що перевершує звичайне розуміння…
Навколішки знесилене благання,
Підтверджене добром душі окраси,
На поміч Божу щире сподівання,
Бо світ сердець тут вічності, мов часу…
ПРИХИСТОК
Забуті істини бурхливої природи.
А треба знов брести у височінь,
Шукати чистої та світлої нагоди
Закони Господа пізнати й поколінь.
А воля наче вітром всюди лине:
Дорога марень, звичка суєти
Укотре напрям визначений кине,
Утративши первинну суть мети.
Аби ж піймати перекотиполе…
Та як направити його за небокрай?
Про затишок уму із мурів молим,
Де сховок думам є від вовчих зграй…
Най буде прихисток у Спасовій хатині,
Хліб-сіль, вода та кухоль молока,
Бо колискову Божа Мати для Дитини
Співає тихо там для вічності в роках.
ПРОБУВАННЯ
Занедбані дороги до чесноти...
Вершити завше їхнє торування,
Зрікаючись гріха буття марноти:
У тому чисте, світле поривання.
Душі святині вірне пробування
Примножує прекрасне диво днів,
Яке благим світів усіх визна´нням
Осяє розум чудом істини, що взрів.
Тож неосяжні змісти, їх сягання
На грані обрію діяльності добра
Утверджує величне сподівання
Богоподібності, яку життям обрав…
Дотримання Завіту Декалогу, —
Це шлях для досконалості людини.
Господь там допоможе зі спромоги
Здійснити путь, покаятись в провинах.
СПОДІВАННЯ
Спомини блукають у саду,
Відрадні миті плину чарування.
Тож чи покій буття собі знайду,
Акорди сенсу блага не останні…
Знов чарівний пізнаю світ,
У думах творення світанок, —
Ночей невідання одвіт,
Бо серце буде світлом знане…
Зійду до гір свобод ходою,
Якщо на поміч Бог постане.
Щоб не було гріха з бідою,
Збагну святині добру пам´ять.
А доки все це не звершилось,
Мольбою каяття й прозріння
Проситиму Господню милість
Духовним жити воскресінням.
УТАЄМНИЧЕННЯ
Постали роси, хоч вітрів посуха,
Які летять кудись над небокрай.
Пісні їх у степах збагни, послухай,
Відчуй політ у вись пташиних зграй…
А втім, душа заручини справляє
У прихистках таємних самоти,
Адже Господь молитвою являє
Бажання чистоту святу знайти...
В зізнанні прикрої миттєвості зневаги,
Що зі страждань, також сум´яття дум,
Здійсненна знову мова сенсу спраги,
Бо ворог серце виставив на глум…
І лиш в глибинних закутах зі скелі,
Освітлених журливо каганцями,
На непорочнім ложі вічнім стелять
У терні квіти, сплетені вінками…
Там охорона грізна, стражі брами,
Неначе ангели в свідомім поставанні,
Де затінок, склепіння древнє храму,
Прихована твердиня днів останніх…