Плинність

ОДВІЧНІ ПИТАННЯ

Якою є причина всіх причин

Та виправдання звинувачень в світі?

Чому легким є злий для всіх почин,

І дорогі вершаться щастя миті?

Чому не чути лепету комахи

Та грім лякає, хоч і не живий, 

Душа мертвіє у хвилини страху,

І сонця схід повсюди завше свій?

Чому за злато можна все купити,

Та ним добра не можна оцінить?

І кришталева ваза, що розбита,

Осколками, що зібрані, болить?

Як хліб собі присипати ще сіллю,

Тоді його багато не з'їси…

Ошатний одяг став нікчемним з міллю,

Немає в тіла для душі краси…

Багато є питань, також одвітів,

А головне промовчане завжди.

Про це лише міркують серцем діти,

Не помічаючи скорботи та нужди. 

ОСІННЯ МІСТЕРІЯ

Золотава осінь лине

Скрізь відлунням із покою,

Смутком бавить журавлиним,

Листо-крильми над рікою.

У тумані трав — росою,

Неба відблиском калюжі,

Путтю дальньою простою,

Затишком оселі в стужу.

Наміром відкрити казку,

Спростувавши все буденне,

Де завжди добро і ласка

Душу сповнюють злиденну.

День цей — спогад воскресіння

Передзвоном срібно-звучним...

Паперть вирокам сумління

Вкаже Чашу Божу, учту…

ОСТАННЯ ІСТИНА

Велике диво в замалих світах,

Там обрії пронизують всі стіни, —

Немає рішень, хоча суть проста,

Де значення наявності зі спірних…

У смислах камуфляжів циферблату

Годинник множить поділи на миті,

Які потреба суті змістом подолати, —

Є змога, бо двері досвіду відкриті.

Знов невідомість інших існування,

І значення, для когось непомітне.

З відношень констатацій сподівання,

Де випадкове то гармонія завітна.

Жадане спрощення одвічне серцевини,

Що визначає всюди форми поставання…

В цілім любові незбагненна половина, —

Вона прихована, мов істина остання. 

ПЕРЕДЧУТТЯ БОЖОГО ЧУДА

Передчуття величної події:

У тій печері Віфлеєму заповітній

Вершиться чудо, давня світу мрія,

Коли зоря волхвам стає помітна.

Скасовані Творцем людські устави,

Уявні звичаї порушені, устої:

Де пастушки, там ангелів прослава,

Скоту ясельця й ложе Пресвятої…

Новий Завіт у серці весь Дитяти,

Престол Небесний з Материнської Любові.

Прокляття людства Спас гряде розп'яти,

Простити всі провини в Своїй кро'ві. 

Із Агнцем Божим поряд є ягнята,

Малюк лепече, тут і смирна, ладан, злато, —

Адама спадщина принесена для свята,

Щоб сили пекла Воскресінням подолати…

СОКРАТУ

Чи щось багато в Бога десь вартує,

Як чиста думка доброї снаги?

І чи спасе людини душу, порятує

Весь крам, удавано так дуже дорогий?

Чи захистить від зла вже мертва совість,

Або смиренна велич та байдужа?

І чи напише гарну серця повість

Рука свідомості бездарної у мужа?

І скільки за слова заплатять в златі?

Яка коштовність масок і облуди,

Коли любов готова знов до страти,

І все вже зважене та продане в іуди?

Чому так легко клеїть ярлики,

А натовпу кричати скрізь: «осанна»,

Іти із підкупом повсюди навпрошки

Та вироблять з промов небесну манну?

Ні, краще не збагнути це, дитино.

Бо то питання із гірких утрат

У тьмі свідомості — зірок і світла днини.

Хай краще думає про це наш друг Сократ. 

ПИТАННЯ

Мої питання тільки лиш до себе:

Чому я бачу все таким, як є?

Чому живу, як треба і не треба

Комусь, або мені: збагни своє…

Мої питання — це лише примари

Удаваності розуму й чуттів…

Це здогади, помітні через хмари,

Які я облетіти не зумів…

Мої питання у житті всі з боєм:

Прорватися крізь виклики буття

Повинен кожен сам в своєму строї,

Бо вже назад не буде вороття…

Мої питання знову породили

Скасовані всі виміри підмін,

Бо відповіді ми на них творили

Із цінностей, а також просто цін…

ПЛИН

Пливи, пливи річечка невеличечка,

Вмий тендітне дівоче світле личечко.

Будь у плині такою непомітно-простою,

Обійми людей біль і мій теж верстою...

А я, тим часом, піду гуляти за хмари,

Збагнувши древні чаклунськії чари.

Забуду про свою і твою, панно, вдачу,

Зійду на високую гору та тихо заплачу.

Запалю свічу, затулю долонею на вітрі,

Віддам тобі в руки, сльози свої витру.

Юная краса до парі найде собі вроду,

А я гляну-позирну на них у чистую воду…

Повернуся у даль, там, де башти й вежі,

Себе-змія ланцюгами скую, аби знати межі…

А ти живи буттям чудовним, дивнеє створіння.

Чарувати серце й душу — в тім твоє уміння. 

ПОКРОВ

Барвами увінчаний златими

Осінній спокій од відрадної пори,

Який від сонця променя поринув

У дійсне спомину Небесної Гори…

Відділено із Неї Камінь чудом,

Про це звіщали образно пророки.

Він втіха та надія, віра люду,

Допоки світу є буттєві строки…

Незрима висота, кришталь струмків,

Які живильні, мов чеснота незвичайна

Усіх народжених до нинішніх  віків

Не перевершили ту материнства тайну…

Пречиста Діва й Син-життя Творець

Прийшли в цей світ заради перемоги

Добра над злом, покровом для сердець,

З хрестом вітрил аби пливти нам змога. 

ПОЛОН СТРАХУ

Страшно жити, іти та не спіткнутися,

Зупиняти потяг перед прірвою руками,

Швендяти кудись, щоб не повернутися,

Продиратися крізь терен стежками.

Страшно приклика'ти Бога у свою стайню,

Палити смолоскипи в солом'яній хатині,

Казати істину, схожу на неправду давню,

Вдавати дорослого битвою — дитині. 

Страшно бродити тьмою із примарами,

Навпомацки свідчити про красу лику,

Який заворожує древніми чарами,

Безсило мовчати від зусилля крику.

Страшно доживати до крижаної зими,

Вкинути останні дрова для тепла оселі,

Вмивати обличчя від бруду серця слізьми,

На хиткім ослінчику торкатися до стелі… 

Страшно зазирати у морок своєї кімнати, —

Мотлох там повсюди з непомітними скарбами.

Страшно самого себе перевершувати, долати,

Прочиняти невідомості довіри власної брами. 

ПОМИНАННЯ

Ми всі такі тимчасові,

На світі разо'м живемо'.

Згадаємо серця словом,

Спочилих пом'янемо'.

Безкровна вкотре Жертва,

Де храми, на вівтарях

Підноситься за мертвих,

Їх згадують у псалтирях.

Мовлять священні тексти,

Проказують знов імена:

Це данина тепер чести —

Спочилих отак поминать.

Хай свічі горять і лампади

Біля церковних ікон,

Адже наші душі тут радо

Карбують моління канон.

Най буде вічная пам'ять

За древнім одвіку поняттям:

Так Бога повсюди славлять;

Покійних духу завзяттям,

Любов'ю знов пригадаєм:

Померлих немає у Спаса.

Він люд від пітьми визволяє,

Молитви, душ наших окраси

Приймає велично й смиренно.

Така є віра світла і щира.

Тож спомин відтак, недаремно

Здіймається в Небо із миром. 

ПОРОЖНІЙ ЛИСТ

Біле, без жодної цятки тло,

Несміле жадання смислів…

Погляд в майбутнє, у те, що було,

Роздумів грані про вислів…

Забута історія списаних значень,

Камінні надгробки слів та розлуки…

Одвічно присутня мить із тлумачень,

Їхні вироки — доль запорука.

Клепсидра пуста із водою від спраги

Та відлік життя в мові смерті…

І велич одному, бо іншим зневага

Та масок причини відверті…

Зариті, де сміття, чиїсь діаманти,

Мов безцінь для пошуку хліба…

Сенси буттєві посвячених мантій,

Що свідчать про марева «ніби»…

Причини і наслідки маніфестацій,

Значення вищі бувають в малого…

Гармонія світу, конфлікт з декламацій:

Білий аркуш, змістовний для Бога… 

ПОРУШЕННЯ ТОНУ

Сталась підміна хорошого тону,

Справжнісіньке диво у світі,

Гармонії втрата, неначе закону,

Естетики ловлення в сіті…

Троянда тендітна, яка на алеї

Зростала, мов чудо й окраса,

Достоїнство теж походить від неї

Класичного виміру часу.

Ошатна, приваблива квітка,

Принада для сцени та балу,

Таланту належна не рідко,

Любовні пригоди теж мала…

У розкоші злата палатах, —

Поетів промова гучна:

Вона постає, наче плата

Закоханих уст мовчазна.

Порушення тут помічаю:

Поставлена в кухличку білім

З водою — така незвичайна…

Учинок цей видався смілим…