Дивна історія

(п’єса-мініатюра з трьох дій)

ДІЄВІ ОСОБИ:

Маленький хлопчик

Маленька дівчинка

Юнак

Дівчина

Дідусь

Бабуся

Дух часу

Дух тіней

Сумний Ангел

КОСТЮМИ

Увазі акторів

Маленький хлопчик, чорнявий, з коротким волоссям, у білій сорочці, прикрашеній чорного кольору метеликом, в чорних брюках.

Маленька дівчинка, біляве волосся має, заплетене в косички з білими бантами, у рожевій сукні довжиною до колін та гольфах білого кольору. В руках тримає іграшку, ляльку.

Юнак, чорнявий, худорлявої статури, волосся коротко острижене та зачесане на бік, у білій сорочці із коміром стійкою, застібнутому також і на верхній ґудзик, носить чорні брюки й такого самого кольору підтяжки. Тримає червону троянду в руках біля грудей.

Дівчина, тендітна білявка з хвилястим розпущеним волоссям, у рожевій, закритій до коміра довгій сукні, нижче талії дещо розширеній.

Дідусь, коротко стрижений, сивий, трохи розкуйовджене волосся, у сірому светрі, з-під якого видніється комір білої сорочки, в широких штанях у клітчастому візерунку. Носить з мотузочком окуляри на шиї. В руках тримає Біблію.

Бабуся, із сивим гарно вкладеним волоссям, покритим рожевим шаликом, носить квітчасту блузку, вдягнена також у в’язану кофтину та сіру, з клітчастим візерунком, довгу спідницю. В руках тримає спиці, клубок і недов’язану шкарпетку.

Дух часу, чоловік у сірих сорочці й костюмі, з піщаним годинником в руках.

Дух тіней, чорнявий чоловік у чорному костюмі й такого самого кольору сорочці.  

Сумний Ангел, чоловік з довгим волоссям кольору льону, в білих костюмі й сорочці, яка має стоячий високий комір.

Дія перша

Кімната із сірими стінами та візерунчатими гратами на арковому вікні, за шибкою якого видніються вечірні сутінки з ледь помітними зорями та вітка дерева у зеленому листі. Посередині приміщення стіл, вкритий білою скатертиною, з чотирма стільцями біля нього: два розташовані навпроти обох сторін столу, а ще два стоять поряд. На столі знаходиться мініатюрна ваза із сухим букетом квітів та незапалена в підсвічнику свіча. 

Нетривалий час флейта грає сумну мелодію. 

Потім долинає спів кількох голосів:

Забута істина блага іще жива,

У диханні так неспокійна всюди.

Вона є натяком, де тіні лиш слова,

Віднайдена із прагненнями люду

За стінами, бо потемки бажань

Теж помічають світло миготливе,

Яке для світу всіх переконань

Отут примножить видиме зрадливо.

Знову тихо грає флейта печальний мотив протягом тривання дії.

Із понурою головою з’являється Сумний Ангел (постать висвітлює ліхтар). Підходить до столу, виймає сірники та намагається запалити свічу. Два сірники від спроб ламаються. Третій сірник загорається, яким запалює свічку.

Сумний Ангел. Для чого туди йти, де не чекають? Хіба отут існує світла вись, що всі про неї завше всюди знають, як то було в Раю давно колись? Прекрасні чари, мов чуттєве зілля, свідомості величність каяття тепер стають, як те гірке похмілля від згуби помислів, що нівечать буття. 

Одначе мій прихід сюди в кімнату, де стіни заховали всі світи, засвідчує, що треба починати свою історію, аби тут зміг зрости духовний плід зізнання світлих митей, народження святого сприйняття, що тайнами усюди оповите, помічене, бо тьми є викриття. 

Осяю крилами ума мого завзяття, свічею з воску ту її ціну, яка сльозами від життя розп’яття згорає тихо, що вже зміг збагнуть. А потім зникну, залишивши чари у спогадах привітності подій. Вони розсіють розуму примари, вікно відкриють із прекрасних мрій, де зла немає, лиш добро вершиться. Душа це взнає, як замисел здійсниться. 

Понуривши голову, Сумний Ангел зникає (гасне ліхтар, що освітлював постать).   

У кімнату заходить Бабуся, сідає на стілець збоку біля столу. 

Бабуся. Пройшли роки, в них поставали буревії. Та їх здолати світлом тихим я змогла. Вітрами з пристрастей повсюди знову віє. А ще трапляється густа чуттів імла. У цій затишній сірості оселі, де непримітна вже моя краса, яка була оазою пустелі, здіймала мислі в далекі небеса, тепер нагода спогадом спочити, знайти привітний затишок із дум. Бо вже минуле здійснене, прожите, від чого знову є на серці сум. Одначе ще не всі стежок хвилини ведуть навіки в гори забуття. Існую, тож немає сенсам спину, помітна даль, є згадка вороття прекрасних митей із людських світів, що їх десь хтось чуттями добре зрів. 

Тепер вже інший час для мене всюди. Він весь у зреченні тієї марноти, яка для юного принада завше люду. Потрібно там дорогами брести, де свідчення дозрілості плодів із мудрості згасання смислів днів. А втім, існує, певно, сторона, в якій бринить душі краси струна. До неї, прийде час, і теж полину, хоч є життя мого гіркі провини. Нехай осяє тьму ту блискавиця, що береже мене, немов зіницю. А Неба істина розквітне в тих долинах, де зрощена родів моїх калина. Птахи до неї стануть прилітати, як вічним сном вже буде тіло спати. І лиш душа жива моя одвіку пізнає мову чуда, світлі лики тих, які пішли давно туди, де скрізь немає скрути та біди. Про світ речу, що інше там є Небо. До нього вже збиратися потреба.

А доки подих мій присутній тихо, молінням щирим слід позбутись лиха. Воно приховане у марення визнанні, що світло гасить, ніби свічки догорання (нахиляє голову та починає займатися в’язанням).

Заходить у кімнату і сідає на стілець Дідусь навпроти Бабусі, з іншого боку столу. 

Дідусь. Летять в далеку даль земні літа. Помітивши зрадливу швидкоплинність, постала істина душі моїй проста, пізнавши усвідомлення гостинність. Минулого є пристрасті, тривоги. Але тепер сприйняти слід покій, буття священний звичай остороги, написаний та згорнутий в сувій. Слова небесні там явились дива, яке засвідчує всю згубу суєти. Відтак, поринувши у спогади журливо, потреба є чеснотами зрости. Про них повсюди згадував постійно із прагненням збагнути світло дум, де правди є гармонія незмінна на всіх путях, якими скрізь іду. 

Премудре те життя, що наче квіти, прекрасно сяє у саду добра. Тому потрібно теж завжди уміти прибути в нім, бо так собі обрав. Багато є випробувань всіляких. Але здолати їх існує змога, якщо з тобою Бог, Йому і дяка. Аби ж позбутись впливу духу злого. Він шепче помисли, роздмухує бажання, невидимий і майже невловимий. Отож людина теж рече зізнання, як він впливає, в ній буває зримий. Про це довідався я щирим здивуванням, і страх овіяв душу, також сум. Відтак моє тепер старання пізнати тільки благо впливу дум. 

Щоправда, є на світі теж багато таких, що істин віри ще не знають. Тому в цій суєті вони строкато страстей принадами, бажаннями страждають. Якщо з тим впливом немає боротьби, то всюди тільки морок потойбічний, неміч самотності існує і юрби, яка приймає дух лихий зустрічний. Впізнавши мову пристрастей знайому, особа силу ту запрошує додому. А та принади має скрізь личин і мовить всім лиш маревом підмін. Добро нікчемить, всюди зневажає, а руйнування думи вихваляє. Тож тільки той, хто змову мороку пізнає, до Бога звернеться. Він прийде і здолає оте потужне свідчення пітьми та душу визволить із ланцюгів, тюрми. Як Добрий Лікар, вилікує рани і втіхою од відчаю постане. 

Щоправда, подвиг тут присутній духу — приймати помисли від ангелів, їх слухать. Потрібна та наука для всіх нас, одна з важливих свідомості окрас, щоб лицарі посталого життя уже не мали до згуби вороття. 

Про це дізнався я у певний час. Тому молюсь, аби світильник дум не згас. Мені свіча від Ангела потрібна, якщо той вогник зберегти не здібний. 

У сірім затишку та спокої кімнати потреба є про світлі мислі дбати. Відкрию знов священну Книгу книг, щоби поринути у благо часу віх (кладе Біблію на стіл, одягає окуляри і починає читати).  

В кімнату заходить Дівчина і сідає на стілець, поряд з іншим стільцем. 

Дівчина. Весна моя чомусь ошатна та сумна. Щоденник юні розпочатий днів, який читати ще ніхто не смів. Неначе птаха, я отут одна. Збагнути видиму красу, яка довкола, душа теж не змогла, бо дуже квола. Впізнала вже в очах осінній сум, його пожовклий часу листя глум. Вітри чуттів та їх палкі зізнання засвідчують зрадливе намагання миттєву, непостійну насолоду сприйняти з усвідомленням нагоди проголосити, визнати кумиром і втратити переживання тихе миру. Вогонь жагучий пристрасті бажання бентежить знову мислі пориванням збагнути пломені велику дуже силу, яка у почуттях і думах мила. Куди втекти на човнику з вітрилом від буревію, що душевним стилем рече про хвилювання неналежне, несе на скелі так необережно? 

Отож свідомість, яка ткана з павутини, повітря подихи турбують без упину. А осягнути цих думок причини є змога тільки з відчуттям провини. 

І молодість прикрашена та вбрана приховує сердешний біль, мов рани. Вони з’являються від впливу самоти, якщо був дотик до світу чистоти незграбною чутливою рукою в осібно юності звабливому устої. 

Потрібно встояти із тим переконанням, яке душі, неначе сонце раннє: освітлює світогляду марноти, утверджує осмислення чесноти. Лиш справжні цінності, неначе щире злато, збирати треба, шанувати варто. Тож вірю, що десь є і мій обранець, який запросить на весільний танець. А доки він мене ще не знайшов, для нього збережу свою любов. Прибуду завше в доброму повчанні, окрасі помислів, духовному зростанні. Бо для мого єдиного кохання це стане благом та краси визнанням. Не те є цінне, що усім та скрізь блищить і служить пристрасті лише жагучу мить. Існує тихе, смиренне тайни диво, як та окраса повсякдення незрадлива. Тому її плекати мені треба, аби душа була, неначе Небо. У нім зустріну сокола із мрії, що зрадити ніколи не посміє. Того чекаю гарним сподіванням та Господу молюся зі старанням, аби мені благим життя знаменням вказав коханого прекрасне одкровення, що вірним буде аж до смерті, скону, шануючи подружні всі закони.  

У цій кімнаті подивлюсь на світло, яке у потемках отут чарівно сяє. Несу його душею, щоб не зникло. Нехай воно завжди там пробуває (певний час дивиться на свічу, потім, притуливши долоню правиці до грудей, схиляє голову). 

У кімнату заходить Юнак (обома руками тримає троянду біля грудей), сідає на стілець, поряд із Дівчиною.

Юнак. Життя буває іноді сумним. А також радість митями пізнаю. Від скромності здаюся десь німим, тож серця смисли знов не помічають. Бурхливі ріки та гірські струмки, джерельна чистота душевних вод — вони завжди присутні, на віки, сприйняти їх є прагнення з нагод. І осягнути слід вись помислів, їх чари, які здіймають майже до Небес та оцінити сенс благого дару, допоки крил чуттів політ не щез… Буває іноді так прикре плазування віднайденням страстей лихих темнот. Бороти маю ниці поривання, бо ще свічі святині світить ґнот. В кімнаті серця внутрішнього храму співає птаха віддані слова, хоча падіння мислі знає драму, яка в мені із диханням жива. 

Зростив я сад квітучих намірів та чуда, величних прагнень сяйва із чеснот. У ньому думами там гарними прибуду, зречуся пристрастей нікчемності марнот. Ошатні миті чистих почуттів, що вже зросли на землях моїх днів, належать одній із тих вродливих дів, яку я мрією стривожити посмів. Їй вірність від сумління принесу, весільну честь, буття мого красу. А доки час іще той не прийшов, сховаю в тайники свою любов. Не буду на звабливості чуття скарб витрачати — пресвітлий сенс життя. Якщо ж у юності обпалюють вогні жадань лихих, —  то місце тут борні, допоки пломінь-шепіт їх не втих. Довірю Богу за молінь сприяння збагненність лиш того добра визнання, що проведе крізь терня до зірок, засвідчивши святинь чеснот урок. 

Хоча так важко йти завжди мені дорогою до праведних бажань, я вірю, що в духу цій війні постала істина благих переконань. Зваблива молодість, якщо є злі світи нестями лиха й впливу божевілля: добро вродливості примушують звести до мір дурману від принади зілля. Отож аби позбутись тих пасток, до спільності лихої ні на крок. Вже ліпше бути знов на самоті, яка сприяє серця чистоті.

Себе потрібно всюди берегти, аби в пороку тьму не забрести. Для юності тенета є пекельні, де міражі оаз лише пустельні. 

Троянду взяв я чару квітників, що зрошені слізьми моїх чуттів. І принести її сюди зумів, бо світло від свічі отут узрів. А ще у затишку і сірості кімнати побачив ту, яка уваги варта (простягає обома руками квітку Дівчині, віднявши її від грудей; Дівчина обережно бере троянду і притискає обома руками до своїх грудей. Юнак і Дівчина опускають голови). 

(Кінець першої дії).  

Дія друга

Та сама кімната з однаковим начинням. Відсутні лише стільці. 

Стиха грає флейта печальний мотив під час тривання дії.

У кімнату заходить Дух часу. Зупиняється збоку біля столу.

Дух часу. Із місією скасування значень кімнату сіру я отут побачив. Усе минає, людина забуває. А втім, є те, що також пам’ятає, бо обрії душі завжди безкраї. Вершиться тайна смислів дива митей. Вони всі здогадами сіті оповиті. Ніхто не відає, як слово відгукнеться у думці, коли збагнуть іще не йметься початки поставання змов причин. Тому світи людей з гірких провин. В припущеннях, посталих безпідставно, осмислюють почасти вчинки здавна. 

Для юних душ та простота існує, що усвідомлення сумнівністю турбує. Тому годинник мій з оцим піском влаштований, немов тече струмком. Здається, наче смислу годі спину. Відтак проходять ночі, також днини. Літа минають, в них завжди втрачають, що десь колись пізнанням помічають. 

Отож багато всюди є підмін, які речуть на мові справжніх цін. Душа людини їх не осягає, бо раз у раз вогнем бажань палає. Та згодом в часі вод вони згасають і тільки спогадом немовби виринають. Постійність значень варта зміни їх тлумачень. Одне було, але давно спливло, до смислу іншого триванням привело. Тому мені так важко вже збагнуть помітну душ людських важливу суть. Вони то те, то інше зустрічають, своїм жаданням часто потурають. І творять вчинки, смислу їх не знають, на плинність вражень власних не зважають. В тенета митей знову потрапляють, що сталося, те згодом викривляють: для них існує безліч видів призм, і це помножує буттєвості трагізм. 

Помітив тут я на столі свічу. Духовним сяйвом вона іще палає. Але із вітром часу знов лечу, погаснуть може те, що догорає. Звершиться дійство, яке хтось десь пізнає, а потім вже набуте утрачає. Невже існує в світі світла сила, яка душі назавше стане мила? Чи може всюди намір зречень свій нікчемить благості посвячення із дій? Багато є людських розчарувань, що марністю позначені старань. Тому отут моє перебування засвідчує зрадливе сподівання, бо вогник, який сяє у пітьмі, душі добром святим зоріти зміг. Якщо ж він згасне змовою нужди, то прикро стане, ждати слід біди. Непевність я в кімнаті цій побачив, її для світу духу теж означив. 

Печальна звістка вже є там, де Небеса. Не знаю, чи завжди душі ясна краса (спрямовує замислено погляд у вікно, а потім із сумом схиляє голову). 

В кімнату заходить Дух тіней. Зупиняється з іншого боку столу.

Дух тіней. Зрадливі затінки від руху сонця дня про себе свідчать, наче навмання. Те, що з’явилося лиш здогадно з пітьми, усуне здатність видимості світла… Людино, ти для себе знов сприйми незнану вість, яка іще не зникла… Традицій погляди існують скрізь всілякі. Вони також, можливо, варті дяки. Блискуче сяйво завше сліпить очі. Тому є ті, хто віддані тьмі ночі. Повсюди філософія своя, означена вона в світоглядів боях. Добро могил поглинуте мовчанням. Відтак, питання: яке його визнання? 

Якщо свічі суттєвість обирають, нею горять, а згодом погасають. Отож, чи є для блага десь різниця, якщо в бутті присутні тьми дрібниці? Можливо, варто завше пам’ятати, що світ із пристрастей ми мусимо пізнати, бо душі так влаштовані у нас, допоки тут присутні певний час.

Тому не варто завжди так бурхливо засвідчувати істини зрадливо. Існує світло, тьма також десь є, що затінками твердить про своє. Не треба потемки постійно зневажати, бо їх можливо миттєвістю пізнати. Сліпа душа в своїх живе світах, допоки плоть постане, наче прах. Ми всі однакові, заручники землі. Щоправда, є свіча тут на столі. Вона мене у тінях цих лякає, бо сяйвом їх відверто викриває. А втім, те світло скоро теж погасне. Як буде вже пітьма, сюди прийду я вчасно (виходить із кімнати, позираючи іноді на свічу).

Дух часу. Ніхто не знає, що та де триває, які причини мовлять сприйняттям. Зрадливе свідчення миттєве помічає, якому десь властиве забуття. Збагнути сенс подій не зможем всюди, бо є лиш розум свій, відоме дещо людям (залишає кімнату, озираючись на вікно). 

(Кінець другої дії).

Дія третя                    

Та сама, але порожня кімната. Флейта тихо виконує печальний мотив під час тривання дії.

Заходить Сумний Ангел (має в лівій руці запалену свічку, іншою долонею притримує полум’я, щоб воно не згасло). Біля нього знаходяться з обох сторін Маленька дівчинка і Маленький хлопчик.

Сумний Ангел. Вже догоріла добра буття свіча, що затишно, мов празник, зустріча появою отут, у цій кімнаті. Снували й потемки, щоб світлом їх пізнати.

Свіча погасла… Одначе морок був лиш мить, який журбою серця так болить. А потім осюди я знов зайшов. Приніс і віру, і надію, і любов, які засяють в душах тих людей, що схожі на святих життєвості дітей. Господня втіха є там повсякчас, де пломінь благ од вічності не згас (кімната занурюється у пітьму, лиш сяє вогник свічі в руці Сумного Ангела, ліхтар його постать освітлює).

ЗАВІСА