36. Таємниця

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ТАЄМНИЦЯ

Тепер знаходжуся тут, у кімнаті. Здебільшого, перебуваю саме в ній. Пройшло багато часу відтоді, як промайнуло дитинство, потім юність. Все тепер інакше. Є змога повертатися у спогадах та обмірковувати… А краще сказати, переживати те, що було, але з інших позицій. Внутрішньо розуміючи, де була правда і кривда, де зло, а де саме — добро. Та і чи може людина звершити добро? Звісно, мову веду про себе. Це добро завжди видається мені тим, «що ближче до сорочки». І тому воно несе відтінок мого власного егоїзму. Та чи можу я його зректися? Зрештою, увесь власний світ людина видить саме через призму свого «Я». Навіть любить віддано і щиро, або ж виявляє захоплення та повагу. Все це відбувається через оте «Я». Іноді, щоправда, його прояви бувають дискомфортними і болючими. Тоді слід щось із цим робити…

Біля моєї оселі у невеличкому містечку розташований ларьок, невеличкий магазинчик, де продають квіти. Здебільшого, переважно, троянди. Він має назву «Квітковий рай». Іноді, проходячи повз оту красу, милуючись нею, думаю про те, що справді, живу наче у раю. Не в тім смислі, що все і вся вдалося, а швидше, у тому сенсі, що є дуже багато такого, чим варто милуватися і щиро захоплюватися. Є те, чому варто дивуватися. І це мене тішить, сповнює душу доброго, піднесеного настрою. І тоді стає трохи легше долати дні свого життя, сповнені великих і незначних пригод…

Але я хочу помандрувати у далеке дитинство. Можливо там криється таємниця, яку вирішив розгадати аж тепер, коли став зовсім дорослим диваком. 

Із моїм приятелем, трохи старшим хлопцем, який мав біляве, золотисте волосся, завжди у кумедних штанцях із короткими халявками, ми мандрували світом чудес. І я вирішив розповісти про нього хоч трохи. Приятель дуже любив читати книги про військових. Зрештою, коли він виріс, то і сам став офіцером, загинув на війні. Але це було потім... 

Він оповідав мені про все те, що прочитав. Це був дивовижний світ із пригод. Фантазії, очевидно, не було меж. Ми перебували у великих містах і місцинах, доступ до споглядання яких отримували із усіляких тодішніх фільмів. Здавалося, що цей світ біля річки, а також біля невеличкого дерев'яного містка не має жодних меж. Там було все — і військові полігони, і підземні сховища з таємницями, бункери, зруйновані міста, столиці великих країн. А ще, звісно ж, багато казкових персонажів у свій час — і кощій безсмертний, і різної масті чаклуни, навіть багатоголовий змій, і звісно ж, звитяжні богатирі, які боролися зі злою, темною силою. 

Саме цей приятель відкрив переді мною дивовижний світ вигадки, сприйняття іншого виміру існування дитячої душі. 

Ще пригадую Костика. Він жив із мамою у невеличкій хатинці, завжди їй допомагав. Цей хлопець теж був мрійником і фантазером…

Так було колись… Десяток хлопчаків після перегляду того чи іншого дитячого фільму збиралися разом для влаштування лицарських поєдинків. І це чудово вдавалося. Раптово звичайне подвір'я сповнювалося гарцюючих коней, з'являлися замкові вежі, охоплені полум'ям військових дій. Дзвеніла сталь мечів, віддавали команди лицарству і час наче скасовувався. Одначе потім нас кликали по домівках вечеряти. І всі розходилися похнюплено, адже треба було чекати аж наступного дня для того, щоби зібратися для продовження цієї феєрії-дивовижі уяви малечі, яка прагла пережити чудо і зусиллям свідомості й серця нам це вдавалося. 

Біля нашого двору росла товстелезна груша із великим дуплом. Тепер її вже немає. Із трохи відлюдкуватим сусідським хлопцем Іваном нам вдавалося влаштовувати-розігрувати казкові історії біля неї. Звісно ж, тримали в руках палиці, що слугували мечами. А ще у них біля двору було невеличке висхле озерце, поросле вербами. Взимку воно слугувало декораціями казкового палацу із чарівними істотами-його мешканцями. 

А потім була ще криворотькова гора. На неї ми здиралися дитячою юрбою, зв'язували свої санки і спускалися з кручі вниз. Ті санки переверталися і ми всі котилися в снігу, приходячи додому потім геть зовсім білими, тож перепадало на горіхи від батьків.

Мрійників та фантазерів я застав також і в маленькому містечку, в яке ми переїхали згодом родиною. Знову і знову відтворювалася історія із баталіями та війнами, лицарями й військовими, чарівними істотами і магією…

Напевно, я так і не зрікся того світу. Він знову нагадує про себе, але вже в дорослому вимірі. Коли вкотре поринаю в потребу створити той чи інший задум якоїсь текстової дивовижі. 

Найважче описувати буденну прозу: хто що сказав, хто куди пішов і чому щось так вчинив. Тому бажання є скасувати її у розмисленні, у пошуку незвичного питання та відповіді на нього. Це теж своєрідний світ чуда. Адже він причетний до незвіданих земель людського існування. Можливо, певна річ, хтось пройшов ним. Але моя душа і свідомість ще не відкрили тієї таїни, яка десь комусь відома вже. 

Та і мені здається, що неможливо збагнути життя у розмаїтих світах людей. Там все зовсім інакше. Навіть якісь здогади-інтуїції. Все завжди унікально. І звісно ж, коли закони одного світу намагаєшся перенести на існування іншого, вони видаються зовсім непридатними для застосування, оскільки Бог створив усе саме так. В усій неповторності, незвичайності. Хоч іноді думається, що «десь там» — лише рутина та проза, сірість і невиразність. Але це зовсім не так. Десь у кожного є таємниця його світу. Можливо, вона глибоко захована у дитинстві чи юності. Але вона є і осяює іноді дивиною свого існування звичні календарні будні.