28. Ключ

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

КЛЮЧ

Вечірньої пори, вийшовши з виставкового залу картинної галереї, Андрій Володимирович поволі крокував з Тетяною малолюдною міською вулицею. Довкола літали ластівки, а голуби воркотали, сидячи на бруківці.

— Чудово, що Ви привели мене сюди. Спасибі Вам. Давно не була в таких місцях, — промовила жінка.

— Зізнаюся відверто, я теж рідко відвідую подібні заходи. Постійно робота, — проказав чоловік. — Хто Вам із митців запам'ятався найбільше?

— Мені дуже до душі припали картини Надії Полуян-Внукової. Здається, таке її ім'я. Дуже колоритні краєвиди, сповнені якогось тепла. Вона чудово передає атмосферу мальовничої провінції. Дуже затишні роботи, душевні, — позирнула на пташок у небі Тетяна.

— Рад, що Вам сподобалося. У всьому є якийсь величний задум. Навіть якщо це, на перший погляд, зовсім щось… просте… Вибачте… Знову я зі своєю філософією, — усміхнувся Андрій Володимирович.

— Ні-ні. Продовжуйте, будь-ласка. Хай буде сьогоднішній день чи то вечір обрамлений у щось незвичне. У якісь міркування. Хай так буде, — теж радо проказала співрозмовниця.

— Це я про те, що іноді люди шукають особливих смислів, щось надзвичайне, чому варто було би присвятити найкращі миттєвості свої, — роздумував чоловік, — а потім раптом виявляється, що саме в простому побутуванні самозречення розкривалися найпотаємніші скарбниці душі. В непомітності, без пафосу, без якоїсь награності презентації вчинку чи думки, почуття… Так буває, що людина проживає все життя, і не може за собою пригадати чогось… чогось хорошого. Каже про себе: «Як і всі»… Аж потім з'ясовується, що вона тримала чи тримає на своїх плечах дуже-дуже багато. В непомітності своїй, в буденній заклопотаності. Кажуть про «високе». Але ж звичайне, побутове, буденне теж хтось має виконувати. У всій своїй непомітності самозречення чи то приреченості… Адже це і є «високим».

— Так, я розумію Вас… розумію, про що Ви. Це важка тема… — відповіла Тетяна. 

— Хочете, я розкажу Вам про… один урок… Це по-своєму, незвичайна історія. Якщо, звісно, Ви не проти, не поспішаєте, — випалив раптом на одному подихові співрозмовник, із ледь помітним хвилюванням.

— Звісно, розкажіть, — промовила жінка, — адже я, справді, нікуди не поспішаю. 

— У кожної людини у житті є своя маленько-велика місія, так я помітив, — заглибився у спогади Андрій Володимирович. — Іноді вона не дуже помітна. Але однаково, вона потрібна, адже так чомусь вирішив Бог.

Тож хочу розповісти Вам історію про невеличкий фрагмент саме такої місії однієї жінки, яку я знав свого часу. 

Вона розповідала приятелькам, що якось до лікарні, до відділення моргу, приїхав її чоловік із труною… Уявляєте?.. Справа в тім, що після операції вона… померла. Тож цю жінку, за її словами, одвезли у мертвецьку і там залишили. Розтин у ті часи не робили. Повідомили її чоловіка. І той приїхав із труною забирати тіло. А назад забрав свою живу жінку. Вона прийшла до тями у мертвецькій… Люди навіть зібрали кошти на її поховання. Оскільки ж цього робити не довелося, «воскресла» придбала на ту суму гарну шубу. Ще й залишилося. Вона весело оповідала це про себе…

Потім, коли вже була у літах, прийшла  якимось дивом до храму одного містечка, взявшись виконувати послух прибиральниці. Ми часто їздимо з моїм керівником до провінційних храмів. Так в нас повелося. Тож іноді й історії якісь розказують дуже особливі… Їй було вже біля семидесяти років. Невеличкого зросту, трохи повненька. Вже о п'ятій ранку її можна було бачити біля церкви взимку, зайнятою розчищенням снігових заметів, або згрібанням листя восени. 

У тому храмі підлога вислана білою плиткою, а доріжки посипають іноді попелом, іноді піском, якщо сніг… І люди несли пісок і бруд у приміщення за своїми ногами, взуттям. Тож старенька постійно ходила зі шваброю майже за кожним відвідувачем, навіть під час богослужіння примудрялася, трохи бурчала і можна було чути в непогоду від неї дуже строге зауваження: «Витирайте ноги!» 

Всім захожанам і прихожанам дуже перепадало за бруд на підлозі. Та і мені самому якось. Тож пройшов час, і вже знаючи про таку сувору господиню-прибиральницю, люд, що приходив до храму, позираючи на стареньку, старанно, ретельно терли ноги об килимок та вологу ганчірку біля входу до приміщення. А старенька, здебільшого, стояла поряд зі шваброю, спостерігала за дійством приведення довіреної її турботі ділянки храмового благоустрою до ладу і чистоти…

Господарка-прибиральниця згодом почала скаржитися на серце. 

Померла вдома від серцевого нападу, попередньо відперши двері до помешкання-квартири, де її бездиханне тіло знайшла приятелька-віруюча жінка.

На поховання зібралися після літургії, повний храм, здебільшого, прихожани. Промовили кілька добрих слів, провели...

Потім постало питання, де ж знайти іншу господарку-прибиральницю, яка би так само сумлінно, щоденно, з раннього ранку, могла би слідкувати за чистотою. Одначе, такої вже не знайшлося…

Дивно… Люди так само заходили до церкви. Наче нічого і не помінялося, але вони… витирали ноги біля входу. Старанно витирали ноги. А поряд біля ганчірки причетники залишили швабру. І здебільшого, коли хтось десь наслідив — кожний брав її, і витирав підлогу за собою, брудні сліди. Якось так повелося…

Старенька навчила людей витрати ноги… Так буває... — знизав добродушно плечима Андрій Володимирович.

— Ви праві, так буває, — відповіла задумливо Тетяна. — Сьогоднішня виставка, особливо ці картини художниці, з хатками, квітами поряд із ними, зі старожитностями, із пейзажами, нічим особливо не привабливими, здавалося би, але тим не менше, дуже теплими і світлими, а потім Ваша історія про цей урок життєвий… Очевидно, в кожної людини є щось надзвичайне і високе вже тому, що людина — то цілий Всесвіт, вінець творіння. Хоч іноді важко буває подумати про це, коли заклопотаність буденним. Власне, я ходжу до церкви ще і тому, що там є нагадування про велич, втрачену велич після гріхопадіння. Це нагадування допомагає мобілізувати сили і прагнути досягнути хоч якогось взірця. Хоч якогось… Не знаю, чи Ви зрозумієте, про що мова… Бо так, без храму, ми трохи схожі на білок у колесі, яке крутиться від народження аж до смерті… Хоча, звісно ж, я не заперечую… Справа тут не тільки у церкві. Справжній, істинний храм — це душа.

— Звичайно, душа, — схилив на мить голову співрозмовник. — Тому, напевно, і справжня велич людини не у пафосі якихось умовностей-звершень, а швидше в красі на своєму місці, красі своєї душі. Хоч це і щоденний подвиг, звісно. Іноді, я помітив це, навіть якісь недоречності й навіть недосконалість-недовершеність, чи і дисгармонія у чомусь бувають дуже чарівними, дуже вишуканими згідно якихось вищих канонів сприйняття всього, що існує. Але я не можу пояснити, чому так. Навіть взяти сьогоднішню виставку, картини тієї ж художниці, про яку Ви згадали, — наче нічого надзвичайного, але скільки тепла і… прихованої, наче у якійсь особливій скриньці із замком, вишуканості непримітної, яка неприглядна спершу, але чарує, коли вдається збагнути, де неначе захований ключ до осягнення тієї гармонії.

— Саме так, саме так, — усміхнулася наче сама до себе Тетяна, — «прихований ключ до осягнення гармонії»… Ви дуже гарно про це сказали. Про те, що, напевно, знає кожна людина чи якось передчуває у тайниках своєї душі. Спасибі Вам… Сьогодні чудовий вечір. Дякую Вам за цей подарунок.

— Це я Вам вдячний. Ваша присутність поряд — це справжня окраса часу, який сповнений… особливих почуттів, — трохи зніяковіло зауважив Андрій Володимирович.