26. Підозра

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ПІДОЗРА

Морським узбережжям рано вранці, коли сонце ледь піднялося з-за обрію, прогулювався Юрій Петрович зі своєю дружиною, Юлією. Вони йшли поволі, стиха розмовляючи. За ними, на певній відстані, тримався охоронець. 

— Для чого? Не можу збагнути… — промовила жінка. — Хай би вже відкривав свій ліцей, коли вже йому так хочеться кудись витратити кошти.

— Напевно, ти не розумієш, — відповів чоловік. — Це справа принципу. Він відібрав у мене сотні тисяч. Тепер мені хотілося би, щоби Олександр на схилі літ відчув, що означає поразка. Хоч десь він має навчитися програвати. 

— Отже, ти думаєш зовсім не про розважальний центр на місці того особняка? — зауважила Юлія.

— Звичайно, ні. Хоча… Хоча, можливо, в моїй альтернативі теж є свій смисл, — зітхнув Юрій Петрович. — Все це моралізаторство, показність… Скільки вже є цих «духовних закладів»! І що? Це на щось вплинуло? Хтось від них став кращим? Зовсім ні. Лише демагогія і жонглювання високопарними фразами. А коли мова заходить про шкірні інтереси, де й дівається вся ця награна мораль. Мені не хотілося би, щоб ініціативи старого Олександра помножували когорту лицемірів, які вміють пудрити мізки обивателям.

— А мені, — відвела погляд від узбережжя дружина, притримуючи капелюшок від пориву вітру, — не знаю… Мені цей задум видається цікавим. Зрештою, це зовсім неприбуткова справа. Краще б ти поступився йому. Виявив би благородство якесь. Він це неодмінно пригадав би колись…

— По-перше, щодо прибутковості. Він готує собі кадри. Так я чув. Хоче, щоби той ліцей приніс йому прибуток в сенсі якихось нових віянь та ідей. А креативність ніхто не відміняв. Бізнес ґрунтується на пошуку нестандартних прибуткових підходів. Зрештою, будь-який проєкт, який стосується залучення коштів населення, заснований на просуванні мотивацій капіталізації його. А які мотивації у людей? Звісно ж, якась ота слинява мораль, якісь духовні цінності, але в нестандартній упаковці заохочення до цього. Візьми, для прикладу, банальний фантик від цукерки, чи той самий торт «Празький». Всюди, куди не кинь, має бути щось, що створює гарні асоціативні ряди. А мораль і людські цінності — це теж фантики, в які упаковують свою комерцію всілякі суспільні діячі-бізнесмени. А що, коли він захоче створити собі ще й політичне лобі? Захоче заснувати партію, вийти на новий бізнес-рівень? То чому би в стратегічній перспективі не вкласти кошти в якусь ідеологічну мораль, якою би керувалися його майбутні пішаки-висуванці? Адже кадровий потенціал ідеологічних організацій — це зараз велика проблема. Бо часто доводиться вести мову про подвійні стандарти в політиці, відсутність принципів. А так, він спробує просунути свої кандидатури, які зможуть зарекомендувати себе попередньо у суспільстві. Хіба це не довгострокове капіталовкладення в кадровий ресурс певної суспільної сили, яка потім принесе йому неймовірні прибутки, отримавши важелі владного впливу? — роздумував Юрій Петрович. — Ця політика і стратегія мені дуже і дуже зрозуміла. Тож хай Олександр-меценат не замилює всім очі. Це може бути дуже успішна бізнес-ініціатива з його боку, облаштування того ліцею. Він у ньому пересіє всіх через усілякі сита і відбере найкращих. Як на перегонах. А потім буде просувати їх у вищу лігу… Це можливо. Він дуже розумний чоловік. Тож просто не озвучує певних речей, але це не означає, що те, про що він мовчить, ніби того немає. 

— Цікаво ти мислиш… — схилила на мить голову Юлія. — Отже, хочеш втопити в енергетиках і слабкому алкоголі його «трояндову філософію»? Чула про неї. Він зацікавив своїми роздумами ґенези потенціалу суспільних еліт кількох наших знайомих.

— От бачиш! «Генези еліт»! Йому немає діла до простих обивателів. А з позицій простих людей толку від розважального центру буде куди більше. Хай люди відпочивають. Зрештою, я створю для цього хороші умови. Там буде все, що треба пересічному громадянину, який втомився від злоби буднів. І нікого я не маю наміру топити, як ти кажеш. Люди самі мають голови на плечах, і розуміють, що по чім, — відповів чоловік. 

— Але ж ти не замислився би над цим… розважальним центром і не зацікавив би місцеву владу своїм альтернативним проєктом, коли б не знав, що Олександр хоче все це розгорнути? Ти просто, хочеш йому банально помститися. А емоції — це не дуже хороший порадник в бізнесі, — зауважила жінка.

— Емоції-не емоції… Яка різниця? В мене є важелі впливу і я майже контролюю ситуацію. Якщо йому не перешкодити, завтра він перейде мені дорогу з новою кадровою потужністю. Зрештою, ми маємо колись передати свій бізнес. І він теж. І нам слід міркувати, думати про майбутнє. Він зазирає дуже далеко. Дуже. Сьогодні це будуть лише діти-ліцеїсти, а завтра розумні, прагматичні кадри з певними принципами. Найбільше я боюся, власне, цих принципів. Краще мати справу з тими, хто їх не має, або не дуже зважає на них. Набагато легше все вирішити за допомогою валізи з готівкою, аніж мати справу з якимось відданим служкою, який, наче пес, буде стерегти скарбницю мого недруга. Адже для того принципи і вигадали, щоби ними замилити очі тих, які можуть, отримавши свою кісточку від якогось доброзичливця, здати своїх хазяїв. Принципи потрібні, щоби цього не було. Принципи — це всього лише високі рефлекси, які культивують для того, щоби захищати свої інтереси ті, хто розуміє справжню ціну… ціну всього… — роздумував Юрій Петрович. 

— Ти говориш дуже прагматично. В людини, зрештою, є душа, — промовила Юлія. 

— Формулу прихильності «душі» багато хто прораховує на калькуляторі, — посміхнувся літній пан. — Візьми увесь цей антураж залицянь, яким би він не був благородно-витонченим, — він вартує вповні реальних коштів. Головне тільки знати формулу смаків тієї, як ти висловилася, душі. Все дуже банально просто. Навіть високе мистецтво видатних — його теж купують за квитки в якомусь кінотеатрі чи філармонії. Насолоджуються усім тим благородним антуражем, завойовуючи в такий спосіб прихильність кого треба. І все це із пафосом моралізму та цінностей. Хоч ними теж торгують, як і скрізь. Просто — це інша ніша, де не можна називати все своїми іменами, бо назвуть циніком і, того й дивися, нелюдом якимось. Чи може я помилився? 

— Так не можна, — відповіла дружина. — Зрештою, чи не хочеш ти сказати, що наші з тобою стосунки — це теж якась формула цін? 

— Ні-ні, люба, — усміхнувся, погладжуючи руку жінки, бізнесмен. — Ми з тобою жили в іншому світі. Тоді ми ще не знали, що «трояндова філософія» таких, як Олександр, може бути звичайним бізнесом вищих ешелонів суспільства. Ми були простими душами з простим світоглядом. Але тепер, коли маємо, нажили те, що в нас є, слід бути дуже обачними, щоби не втрапити у пазурі якихось шахраїв, що прикидаються ягнятами, а насправді є вовками. А Олександр, може бути, саме з таких. Інакше, лише всіма цими високопарними сентенціями таких статків не заробиш, і такого суспільного становища теж.

— І все ж, я не можу повірити, що він робить комерцію на цінностях і моралі. Зрештою, колись ви були друзями, доки не перебігла дорогу чорна кішка, — зауважила жінка.

— Так, були… — задумався на мить Юрій Петрович. — Але тепер не хочу про це згадувати. Це було дуже давно. І ми теж були тоді зовсім іншими людьми.