1. Замисел

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

«В саду, який зростив давно із таїни душі,

Знайшов троянди я, пішовши по алеї, 

Не знаючи, як це життя вершить, 

Коли між небом десь живу, і між землею...» 

«Значення, цінності яви натяки, в світі

Душі й свідомості вони чудовім є саду,

Відомому близькій та доленосній миті,

Де потемки і світло, куди йду…»

«Не осягнути земними мірами буття,

Бо вічні таємниці є із незбагненних цін,

У висновків існує теж спосіб викриття,

Питання знову дані для відповідей стін»

ЗАМИСЕЛ

Постали тривалі грози літньої пори. У прохолоді завмерли буденні розваги обивателів, що тепер мандрували вулицями з парасолями, вбрані в теплий одіж. Відвідувачі заходили до кафе та замовляли чай, гарячий шоколад чи каву з тістечками, щоби збадьоритися та зігрітися в таку негоду. Сонце спочивало за непроникними хмарами, осяювало їхні обриси, але світла було замало, натомість сизий туман заполоняв усе довкола, пробирав сирістю до здригання тіла. 

В оселях вечорами, коли вмикалися ліхтарі на вулицях, у квартирах і домівках містяни родинами збиралися, аби відчути затишну атмосферу відпочинку від клопотів та пережити сприйняття простого обивательського добробуту. В цей час життя неначе було старою доброю казкою, яка сповивала буденність ледь помітною мрійливістю про майбуття, сердечним сподіванням надійного прихистку душ, доброзичливого спілкування та міркування про всілякі звичаєві турботи…

Тоді саме знову накрапав дощ. Якщо хтось із допитливістю побажав би дослідити визначні місця тих країв, то десь вдалині міг би примітити будинок, що височів, обрамлений деревами та іншою рослинністю деінде вкритого мохами узгір´я, постаючи в травах та квітах, огороджений живоплотом. Він розташувався на околиці великого міста. У кількох вікнах, оздоблених кольоровою слюдою, увечері горіло світло. 

В кріслі перед багаттям каміну сидів сивий чоловік, ворушачи іноді дровця кочергою. Він саме поринув у далекі спогади юності, пригадуючи чарівне відкриття своїми почуттями душ однолітків та ровесниць. Тоді, пригадувалося, світ здавався сповненим особливих барв бурхливих поривань та прагнень довести всім, кому можливо, своє унікальне сприйняття дійсного в багатьох проявах юнацької вдачі. Іноді він щось піддавав із тих розмислень критичному сприйняттю свого нинішнього становища, від чого на обличчі з´являлися глибокі зморшки. Звісно ж, тепер, із вже літньої пори тривання днів і ночей було багато переосмислено. Зроблені висновки. Було бажання виправити колишні помилки. Одначе, як це можливо звершити? Адже прожите вже не мало вороття… А може… можливо, є змога здійснити те, що не зміг, у долях інших? Можливо, тепер є слушна нагода створити хоч десь для когось умови, аби потім отримати змогу бути щасливим гарними звершеннями життя хоч і не свого, але ж таки життя… 

Всюди панувала тиша, яку порушувало монотонне цокання старовинного годинника. Пролунав його мелодійний дзвін відліку чверті на десяту. Поряд за столом біля увімкнутого торшера  примостився на стільці з різьбленням античного орнаменту помічник господаря помешкання, неспішно перебираючи папери. У затінку від світла біля стіни виднілося кілька шаф, заповнених, переважно, книгами світових мислителів та літераторів. Це були колекційні видання, з дещо потьмянілими від часу палітурками. Стеля кімнати мала оздобу у вигляді ліпнини, прикрашеної розписом орнаментів з позолотою, а також поряд із кришталевою люстрою зображенням сиринів, міфічних птахів радості та печалі. Згідно уявлень древніх у тлумаченні вигляду сирина був, зокрема, прихований один з найдавніших сакральних елементів світосприйняття — усвідомлення взаємозв'язку світлої і темної сторони кожного елемента оточуючого світу. Причому в даному контексті темна сторона зовсім не означає поганого, цей епітет набуває значення «інший», «не явний», «глибинний», можливо навіть «приховано істинний». 

Біля іншої стіни на комоді, над яким розташовувався пейзаж із відтворенням дозрілого колосся та кількох деревець у полі, залитого сонячним промінням небесної блакиті, було кілька порцелянових статуеток. Поряд у великих вазонах знаходилися квіти, переважно, троянди з оранжереї господаря помешкання.  

— Олександре Миколайовичу, — звернувся співрозмовник до сивочолого в кріслі, — Ви над чимось замислюєтеся останнім часом. Іноді мені здається, що обмірковуєте якусь… важливу думку. Якщо це так, то можливо, вже час розповісти про це. Мені було би дуже цікаво, адже ми з Вами працюємо вже тривалий час. Ніби вже не чужі люди, — знову запанувала на певний час тиша. Помічник відклав папери і саме розмислював тепер, чи доречно було так раптово торкатися зазначеної теми. Одначе, він був дуже проникливою людиною і вже довго мав нагоду спостерігати, як його керівник у своїх численних міркуваннях намагався сформулювати власне відношення до якогось особливого задуму, який, очевидно, мав стати своєрідним підсумком його нинішнього відношення до життя, яке набуло з часом значних, дуже глибоких метаморфоз.

— Так, Андріє Володимировичу, справді, доводиться думати про різне… Вже вік такий, що треба зробити хоч щось, щоби потім було не соромно на той світ одійти. А що я зробив? Чим жив? Усілякими справами, капіталом, обґрунтуванням перед партнерами проєктів. А вже час, вже час поміркувати не над накопиченням ресурсів, а над чимось більш доречним у моєму становищі, — промовив до помічника господар садиби ледь чутно скрипучим голосом.

— Чудово! — усміхнувся співрозмовник. — Якщо Вас окрилює нова ідея, залюбки вислухав би Ваші роздуми. Буду радий такій нагоді, бо я теж, відверто кажучи, думаю, що в житті має бути якесь кредо, чи що. Якісь неспростовні вчинки, що дали би поштовх до творення хоч натяків на грандіозність. Не в сенсі, звісно, амбіцій, бо то було би смішно, а в смислі тому, що мають бути притаманні людині якісь високі мотивації. Тоді мова йде про розвиток, певна річ, в суто-значимому вимірі цього слова, — зняв на мить окуляри Андрій Володимирович. 

— Напевно, напевно, Ви праві, — піднявся з крісла і почав походжати вишукано оздобленою кімнатою господар. — Треба… Вже час настав, так вважаю... Знаєте, можливо це буде трохи задовгий монолог, але Ви маєте зрозуміти суть. Розумієте, я на схилі літ все частіше замислююся над питанням власного внеску в нашу традицію. Треба передати найкраще, що можливо… Але як, в який спосіб? Маю на увазі найбільш вишукані прояви людяності, які втілюються завжди в роботі на перспективу ту чи іншу. Розумієте, є тактика. А є стратегія. І от в тактичному вимірі ми часто буваємо схожі на інфузорій, — вибачте, що так говорю, — є подразник, є і реакція на нього. Але дуже високоорганізовані істоти відповідають на подразники іноді навіть у такий спосіб, що це зовсім майже ніяк не виявляється. Принаймні, так видається з певних позицій спрощених підходів розуміння певних явищ… В тому сенсі, що спрацьовують захисні механізми, а також механізми складної ґенези, які настільки ефективні, що це зовсім не позначається на стабільності відповідної системи. Високоорганізованої системи. І от я починаю розуміти, що та ґенеза спирається на традицію, своєрідну селекцію, так би мовити... І її слід готувати у найбільш перспективних форматах свого прогресування. Людина має не просто рефлексувати, наче інфузорія. Вона має збагнути значимості, вартості. Те, що доречно, що шкідливо, що сприяє розвитку, а що спричиняє занепад. А для цього має еволюціонувати свідомість.

— Цікаво, цікаво… То Ви, Олександре Михайловичу, обстоюєте засади прогресивного становлення цінностей суспільства? Але ж не можливо всюди створити рай. Однаково скрізь будуть якісь взаємні протиріччя. І брудні калюжі, що з´являються із прозорих краплин дощу — така реальність всього світу, який не буває лише білий, або лише чорний. Дуже багато є такого, що взаємопроникає повсюди та взаємозалежне. Іноді в таких дивних, на перший погляд, комбінаціях, що їх майже не можливо навіть відстежити, не те що осмислити коректно, — переклав з місця на місце папери помічник.

— Та розумієте, шановний друже, справа тут не в прогресуванні, як такому. Бо прогрес той, зрештою, дійшов до винайдення ядерної, бактеріологічної та хімічної зброї. Ні. «Прогрес» — це штамп, кліше, яке ліплять, кому і куди заманеться, не розуміючи, в дійсності, суті. Трапляється часто, «прогресом» іменують відверту деградацію. От візьмімо, для прикладу, нішу пивоваріння. Проходить конкурс, переможця якого визначають за кількістю і швидкістю випитого. Тобто, критерій «прогресу» — хто швидше доведе себе до очманіння. Деградація? Так. Але в світоглядній і культурній ніші споживання пива це і є той штамп-кліше «прогресування» за певним показником. А тепер уявіть собі, що станеться, якщо таке «прогресування» за цими ознаками і подібними поширити на всю нашу спільноту. Це буде катастрофа! 

От в мене є підприємства у власності. Принаймні, як для мене, вважаю, що це значимо. Може для якихось воротил це і ніщо, але для мене — таки щось є за душею. І я все частіше, придивляючись до мого наближеного персоналу, починаю розуміти, що мені немає про що говорити із цими людьми, якщо мова йде не про безпосередні робочі моменти. Це біда. Вони мислять, звісно. Чудово мислять. Але вони думають про тактику. А я хочу, принаймні вже тепер, на цьому рівні світогляду, — хочу почути від них думки про стратегію. Зауважу, — про розуміння її загальнолюдське, а не професійне, як певну обмежену якість чи здатність до чогось… І цього немає... Хіба я не можу вкладати відтепер в благодійність з тією метою, щоби це потім принесло свої суттєві плоди? 

— Що Ви маєте на увазі, Олександре Миколайовичу? Ви знову хочете створити якусь фундацію? — спитав, піднявши вкотре на мить окуляри, співрозмовник. 

— А, звісно… Звісно… Вибачте, я відразу перейшов до суті. Тут слід зробити доречне уточнення, шановний Андріє. Що таке «благодійність»? Над цим я міркував. І є різні форми, різні підходи… Отож, я дійшов до висновку, що хочу вкласти ресурси в конструктивну серцевину стратегії благодійності. Мені хотілося би дати хороші манери, освіту, культуру, світогляд, сказав би, якусь духовність, чи що, тим, хто потім прийде, у свій час, замінити нинішніх представників, так би мовити, традиції нашої спільноти, — присів у крісло господар помешкання. 

— Дозвольте зауважити, — проказав помічник.

— Уважно слухаю, — схилив замислено голову Олександр Миколайович. 

— А чи не боїтеся Ви, що взявши у цьому проєкті відразу «високу планку», Ви зробите цих людей нежиттєспроможними в наших умовах? Тобто, веду до того, що зараз принципи донкіхотства не викликають ніде схвалення. Самі знаєте — дуже часто шахрай на шахраї буває. А Ви пропонуєте кинути в бочку дьогтю ложку меду. Дьоготь знищить цей мед, він його розчинить і нівелює. Де потрібні кадри, які би жили за якимись високими принципами, що Ви хочете насадити, як я розумію, в своїй оранжереї цього проєкту? Ви, припустимо, зможете виховати якихось високоосвічених ідеалістів. Та де вони будуть жити у світі прагматики-жорсткої конкуренції багатьох шахраїв? Нарешті, чи впевнені Ви, що доводи на користь ідеалістичних засад світогляду будуть сприйняті без критичних призм обивательського звичаю нівелювання їх? — зауважив Андрій Володимирович.

— Що ж, це слушне питання… То Ви вважаєте, краще і далі плодити оті шахрайські звичаї, які мають бути нормою суспільства? А Ви не думали про те, що люди, які послуговуються у своїй корпоративній етиці високими стандартами довіри та інших цінностей, просто не побажають навіть звернути увагу на всю оцю сумнівну спільноту, в якій котирується лише нахабство та безпринципність?

 Для прикладу, для чого мені мати справу з діловим партнером, який намагається обхитрувати мене в якійсь угоді, виписаній на сотні аркушах паперу, коли потрібно залучати високопрофесійних юристів, аби вони звіряли сенси кожного слова, щоби мені не втрапити в халепу, — тобто, для чого такий «партнер» з «фігурою» в своїй кишені, якщо є інший партнер, що користується високою діловою і людською репутацією, і коли я знаю, що його слово вірніше за будь-яку чиюсь печатку? 

Невже Ви забули, що людські відносини ціняться куди більше, чим професійні відносини? Віра, довіра, гідність — це не критерії професіоналізму. Це критерії людяності і цінностей, культури суспільства. Тому запевняю Вас, якщо мені потрібно буде на безлюдному острові прожити з якоюсь людиною, яка би охороняла мої скарби, то я би волів, що би це був не «професіонал» своєї справи, а саме гідна людина, яка ніколи не переступає певні межі припустимого. А це культура. Це духовність, зрештою. Тому запевняю Вас, моя фундація такого проєкту — вона продумана. І тому я хочу мислити на перспективну стратегію нашої спільноти і культивувати найкращі її традиції. Хай там що, кому треба, той розбереться з моїми підходами. І те, що я хочу виростити у своєму своєрідному «квітнику» — потім це, вірю, культивують скрізь, де тільки можливо. А якщо ні — то це буде суспільна пивоварня із відповідними «прогресивними цінностями». Тепер Ви розумієте, про що мова? — спитав сивочолий. 

— Так, тепер Вас розумію. Звісно, це не щось нове і в мене є багато сумнівів. У тім числі, щодо категоричності Ваших висновків. Прошу вибачити мене, певна річ… Хоча і сприймаю Ваше праведне поривання. Хочете створити, як Ви це назвали, свій «квітник» і вирощувати та продавати… троянди? Для спільного блага. Це Ваш «проєкт»? Це, очевидно, так відчуваю, може бути якийсь приватний навчальний заклад? — усміхнувся Андрій Володимирович-помічник.

— Треба спробувати… А що це буде — час покаже. Принаймні, мій задум — це буде намагання. А чи вдасться — на Бога надія. 

— Що ж. Цікаво. То Ви хочете, щоби і Ваш внук навчався у закладі, який заснував його дід? — склав руки на грудях і підпер бороду помічник. 

— А чому ні? І собі добре, та й іншим теж користь, — тепер вже усміхнувся господар помешкання, взявши дровинку та підкинувши її у багаття каміну… 

Через певний час, як вже зовсім споночіло, деінде визирнули зорі на небі. Одначе дощ не вщухав, барабанив кількома освітленими шибками заміського будинку. Потім знову все довкола занурилося у пітьму і почалася гроза із блискавицями та громовицею. Так було майже до ранку, коли нарешті визирнуло на обрії сонце, а хмари трохи розсіялися… 

***

Неодмінно прийде ранок,

Зорі звершать чарування.

Грози зникнуть, на світанок

Буде дива смисл визнання…

Поволі здійметься увись

Розмай ошатності в низинах.

Буяння древ і квіту скрізь…

А сад занедбаний — провина…

(зі щоденника «грішного Лаврентія»)