16. Виміри цін

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ВИМІРИ ЦІН

Вечоріло. Сонячна заграва осяювала невеличке дзеркальне водяне плесо. Дерева поряд зі скромно вишуканою садибою створювали затінки біля уквітчаних клумб. Через прочинене вікно було чути цвіркунів та переспіви пташок. Затишна атмосфера кімнати давала змогу поринути у споглядальні роздуми. Андрій Володимирович відклав папери на столі. Примружив очі та, знявши невеличкі окуляри, протер їхні скельця носовою хустинкою. Старенький Олександр Миколайович сидів у кріслі, читаючи газету поряд з увімкнутим торшером.

— Здається, сьогодні я з усім справився, — задоволено промовив помічник бізнесмена.

— Чудово. Які Ваші плани на вечір? Можливо, ще кави? — спитав літній чоловік.

— Залюбки. Не відмовився би, — приязно усміхнувся співрозмовник.

— Тоді ходімо на кухню. В будинку вже нікого немає крім нас, — запросив Олександр Миколайович.

За кілька хвилин вони вже сиділи за столом у їдальні, смакуючи напоєм. 

— Що Ви думаєте про «вічні питання», так би мовити? Чи є взагалі сенс розглядати їх, коли все приховано невідомістю? — спитав літній чоловік, роздумуючи над чимось.

— Напевно, їх треба розглядати, — промовив, на мить замислившись, Андрій Володимирович. — Адже сам факт, сама даність наших роздумів — це вже багато про що свідчить. Це особливий формат свідомості з певними унікальними мотиваціями до життєдіяльності. Тобто, хочу сказати, —застосування таких понять дає змогу інакше осягати себе, інших людей, проблематику… Сказав би навіть, певний вимір осмислення всього неначе припиняє своє існування. Натомість постає дещо інше… Як говорив Екклесіаст: «Все суєта суєт»… Погодьмося, далеко не кожний можновладець здатен промовити разом із тим царем такий висновок про себе і світ.

— Напевно, що так, — відповів літній бізнесмен. — Все ніяк не можу достукатися до Арсена. Мені здається, що він лишається сам собі на умі. Хоч і слухає мене, але якось… поверхнево, чи що.

— Ймовірно, для його віку це природно, — зауважив помічник. — Молоді люди у розквіті сил і можливостей дуже часто вважають, що їм все до кінця зрозуміло, і все вичерпно збагненне. Хоч, звісно ж, це далеко не так. Але таке розуміння приходить, і то не до всіх, лише згодом, коли вже є багато помилок і розчарувань на життєвому шляху. 

— Так… Це Ви дуже гарно сказали. «Помилок і розчарувань»… Скільки було тих кумирів і кумирчиків у бутті… Але тепер все інакше. Хотілося би збагнути якусь повноту моменту, адже скоро, скоро вже Бог покличе в далеку дорогу невідомості… Хоча… Чи існувала та «відомість» у моєму житті? Думаю, ні, — міркував сивочолий.

— Відомість? Дійсно, — вирішив підтримати старенького Андрій Володимирович, — справді, наявність обсягу даних, так би мовити «сухих фактів» — це ще зовсім не знання, певна річ. Ось коли починаєш заглиблюватися в розуміння мотивів, тоді лишень відкривається цілий світ людських устремлінь, світогляду, переконань. А «відомість» цифр чи наслідку, так би мовити, «спостереження за об'єктом», це мало про що свідчить. Хоч є люди, які надають цьому великого значення.

— Так, Ви праві, — оживився Олександр Миколайович. — Додав би до Ваших міркувань ще й те, що людей умовно можна було би навіть розділити на дві великі групи. Одні, згідно зовнішнього спостереження висновують свої припущення. А інші навпаки, ігноруючи сухі констатації, намагаються проникнути у суть певну того, що відбувається… Для прикладу, візьмімо того ж… зайця… Самиця-мати, коли помічає стеження хижака чи людини за нею, коли бачить якусь небезпеку для потомства, привертає до себе увагу і починає відводити кудись далі тих, які помітили її, від свого кубла. Здавалося би, це світ звичайних тварин. Але яка наука! Виявляється, констатація того, що «помітно», що є «фактом», — вона зовсім ні про що не говорить. Бо важлива, насправді, внутрішня мотивація. А людина набагато складніша. В ній існує те, що промовлено, те, що розмислено, а ще дещо глибинне, про що ніколи нікому не буде засвідчено. Натомість, скільки є всього поверхневого, що викривляє суть внутрішніх мотивацій у судженнях про факти… Відтак, тотальна неправда — це щось глибинне, сутнісне, з чим стикається кожен, хто розуміє такий стан справ. 

— Дійсно, — промовив помічник мецената. — Та навіть взяти мене і Вас. Нашу розмову тут, на кухні за чашкою кави… З усією очевидністю, обставинність, в якій ми знаходимося, в тім числі статуси, — це все дуже суттєво впливає на сприйняття, умови і саму природу, сказав би, нашої розвинутої теми. Далеко не з кожним можна міркувати про таке. Для людини подібні явища можуть видатися банально-несуттєвими. Натомість, більш доречно буде зайнятися важливішими справами…

— Так, Ви праві, Андріє Володимировичу, — відповів після невеличкої паузи сивочолий. — Дуже багато залежить від того, яка людина поряд знаходиться. Та і від умов багатьох інших… Але дякувати Богу, ми можемо дозволити собі таку розкіш. Знаєте, я читав щойно в газеті про дослідження якогось іноземного інституту щодо того, яка кількість людей «задоволена» та «незадоволена» своїм життям. І от я подумав про те, що з певних позицій вповні міг би сказати, що «задоволений», але водночас, із якихось інших позицій визнав би своє «незадоволення». Тобто, все залежить від чинників і світогляду, якихось маркерів і критеріїв. Доволі умовних і вибіркових. Одначе подібну ахінею друкують і навіть позиціонують згідно цієї «кавової гущі» суспільну думку. Але це може бути зрозумілим для нас. А хтось інший, поглянувши на критичні цифри «незадоволення», «фактаж», так би мовити, дуже і дуже сумнівний, може обґрунтувати навіть потребу соціальної революції! Хіба ні? 

— Напевно, — замислився на мить помічник сивочолого. — Це, мабуть, проблема слів і їхнього значення. І не тільки, звісно. Любов, про яку говорить жінка легкої поведінки, і любов, про яку написано у Євангелії — це зовсім різне, навіть абсолютно суперечливе одне одному. Одначе, для того, аби збагнути внутрішній смисл слова, преобразитися свідомістю — часто і життя для того замало. Десь я навіть читав у святих, що слова — це одне, а життя, яке відповідає слову чи уявленню, якомусь принципу — це зовсім інше. Можна і не говорити, відтак, певних слів… 

— Можливо, можливо, — роздумував меценат. — В такому випадку, преображення людини, суспільства — це далеко не слова, гарні та вишукані, а це зміна звичаю життя. Розуміння того, що криється за словом, його справжнього змісту… Адже як буває: безпринципна людина вихваляє себе, як тільки на те здатна, використовує будь-які методи для цього. А людина, яка має хоча би ту ж совість, а тим паче правдиво-віруюча — вона, перш аніж сказати те добре слово про себе, тисячу разів просіє його крізь всілякі сита свого сумління та вчення, і дійде до висновку, що є звичайною гріховною нікчемою. І мене такий стан справ дуже бентежить. Адже, умовно, прекрасна троянда може бути так і не поміченою в якомусь затінку саду, натомість колючий чагарник пристає до всього, до одягу, і всюди легко сіється і легко зростає… А троянда лишається непоміченою. Лише для господаря саду, хіба що…

— Тоді треба показувати троянди людям. Як це роблять продавці. Хіба ні? — зауважив Андрій Володимирович.

— Звісно, треба. Але люди не розуміють іноді їхньої краси. На жаль, зараз панує перевернутий розум. Часто зі справжньої краси лише глумляться. Так було і зі Спасителем. З нього сміялися, дивлячись навіть, як він страждає. Казали: «Зійди з хреста, якщо ти такий чудотворець. Інших спасав, то спаси і себе». Так мислять люди. Якщо призначити ціну за людину-троянду — то це буде вже щось інше… Хоча… Хоча, є якісь унікальні ціни, що не підвладні осмисленню до кінця. Бо інакше то була би ціна Іуди... Є якісь інші ціни… — промовив Олександр Миколайович.

— Мабуть, дійсно, є нетутешні ціни. «Не від світу цього»… Але, тим не менше, вони є, ті ціни. І ми маємо їх розуміти. Хоча би натяки на них. Особливо ж, коли вже ведемо мову про… ліцей. Ми маємо розумітися у цьому хоч якось, — додав помічник мецената.

— Це Ви дуже вірно сказали: «Хоч якось», — надпив кави із філіжанки сивочолий бізнесмен. 

Вони ще довго сиділи на кухні та розмовляли про високі смисли. Хотіли зануритися у причетність до визначної справи свого життя, якою вважали відкриття навчального закладу. Прагнули збагнути вірні підходи до започаткування. Одначе, було також зрозуміло, що помилок не уникнути, адже глибинна суть людини після гріхопадіння — це її приреченість до розмаїтих упереджень, до недовершеності будь-чого, з чим доводиться мати справу. Від знання цієї істини ставало трохи сумно. Але водночас, потрібно було прагнути до ліпшого, докладати зусиль, перемагати себе та обставинність.