21. Повірити

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ПОВІРИТИ

Погожої днини Антон із Анею виїхали велосипедами до сусіднього містечка на прогулянку в заміський парк, де знаходився на завершальній стадії реставрації дворянський особняк, що тепер мав стати ліцеєм. Чудова, ошатна зеленість старих дубів і кленів, шум листу від жвавого, але ледь чутного дихання вітру, щебетання птахів різноголосе, яке сповнювало атмосферу затишною загадковістю непізнаваної таїни природи довкола викликали гарні почуття і світлі помисли. 

Йдучи занедбаною алейкою, Антон роздумував:

— Не знаю, що сказати… Іноді мені здається, що є якийсь вищий розум, упорядкування всього згідно задуму, про який існують лише натяки якісь.

— Мені теж так здається. Навіть вірю в це, — промовила Аня. — Людина має багато способів сприйняття світу. Це і почуття, і свідомість, можливо також інтуїція… 

— Якщо я відмовляюся вірити у бога церкви, це ж не означає, що я — невіруючий? — спитав хлопець.

— Звичайно, ні, — заспокійливим тоном мовила дівчина. — А ще, знаєш… мені здається, що ти просто не розумієш, про що каже Церква, ведучи мову про Бога. 

— І що ж вона каже? — поцікавився співрозмовник.

— Якщо відверто, Він Творець видимого і невидимого… Це так у «Символі віри» сказано. А що іще написано в різних богословів та отців, про це я знаю дуже мало. Але навіть якщо вести мову про творіння того, що ми знаємо і не знаємо, сприймаємо і ні, то цього достатньо, щоби і ти теж міг відчувати належність до Церкви, — проказала юначка.

— Але ж на цьому всьому заробляють гроші… Скільки буває нещирості, подвійних стандартів у тих, що проповідують одне, а… Тобто, веду до того, що церква буває лише інструментом в руках людей для досягнення своїх цілей. Хіба ні? — спитав Антон.

— Якщо діамант лежить у бруді, від того він не стає брудом… Якось так сказав батюшка, хоч мова йшла про щось інше, — відповіла Аня.

— Але ж людина — це теж майже діамант, або і справді — діамант, — промовив, вдихнувши на повні груди, хлопець. — Однак, вона теж неначе в бруді. Коли буває нерозуміння того, що справді важливе і цінне. 

— А що, по-твоєму, важливе і цінне? — поцікавилася співрозмовниця.

— Скажу так: те, що є в нашій миттєвості. Що існує десь якось, а ми чомусь цього не помічаємо через… через нездатність до того, — відповів хлопець.

— Ти наче філософ міркуєш, — зауважила панна, усміхнувшись.

— Та почав читати… Не все розумію відразу, але є багато питань. Дуже несподіваних для мене. Раніше їх не було, бо я не знав, що є люди з такими підходами. Це я про святих кажу. Святих богословів, — теж усміхнувся хлопець, ніжно глянувши на свою обраницю. 

— От і славно. Може, мені поговорити з отцем Лаврентієм. Раптом і для тебе буде місце в ліцеї? — радо проказала дівчина.

— Ні-ні. У мене своя дорога, — відповів, опустивши голову, юнак. — Не хочу кланятися комусь, або визнавати незаслужено чийсь авторитет. А ще не хочу, щоби мені непомітно промивали мізки. Ти вже вибач мене, кажу, як є, — знизав плечима. 

— Не знаю, чому ти так говориш, — з гіркотою промовила дівчина. — невже ти не розумієш того, що «святе місце порожнім не буває». Не будеш вірити так, буде щось інше. Можливо навіть, руйнівне для людини. А досконалих людей не існує. Навіть святі пишуть у свої творіннях про себе, що почуваються грішниками. 

— А для чого мені почуватися грішником? — зауважив Антон. — Просто, живу, як можу. Та і віруючі теж, як можуть, напевно, так і живуть, хоч наче і вірять. Хіба ні? 

— Віра допомагає йти, допомагає підніматися після падінь, — відповіла Аня. 

— А хтось і не вважає своє падіння саме за падіння. Скільки такого є? Візьми-но для прикладу, якогось політика чи великого, світового бізнесмена. Треба бути міцним, десь безкомпромісним, а десь іти на поступки. Боротися з усім і всіма, а не бути, наче кваша, розмислюючи про різні високі ідеали, які призводять неначе до паралічу сил і здібностей. Хіба ні? — зауважив юнак.

— Це ти про що? — не зрозуміла співрозмовниця.

— А це я про те, що на певному етапі розуміння всього, стає очевидним, що релігія не дозволяє людині використовувати увесь доступний арсенал для досягнення своєї мети. Це наче шори для коня, щоби легше було ним управляти. Того не можна, цього не можна. І тоді стоїть бідолаха на роздоріжжі життя, де за все треба боротися, стиснувши зуби, і прохає милостиню, щоби хтось зглянувся над ним, бо ж більше ні до чого не здатний, адже релігія забороняє… Люби, прощай, смиряйся… А тебе в цей час гамселять з усіх сторін люди без принципів, які знають, що і по чім у цьому світі, — з розумним виглядом промовив юнак. 

— Не знаю, що тобі сказати, — роздумувала Аня. — Тобі неодмінно треба поговорити і все це сказати батюшці Лаврентію. Він прожив життя. Мабуть, знає, що по чім…

— Думаю, знає, — посміхнувся Антон. — І тому він правди не скаже. А почне знаходити виправдання церковним теоріям, як треба жити… Та і що він знає? Його хліб — втішати невдах і нещасних, за що ті його утримують. Мовляв, смисл не в тому, щоби чогось досягти у житті, а в тому, щоби помітити те, що в тебе є вже зараз і радіти цьому. 

— А хіба смисл не в цьому? Адже ти на початку нашої розмови тут говорив саме про це? — здивувалася дівчина. 

— Одне іншому не суперечить, — відповів хлопець. — Треба розвиватися, не спинятися на досягнутому. 

— Але якщо так будуть думати всі… — промовила панна. — Зрештою, якщо загарбник чи злодій теж так вважатимуть, світ перетвориться на ад. Всі будуть утискати всіх, щоби, як ти кажеш, досягнути більшого, розвиватися по-своєму. 

— Та ні, я мав на увазі все хороше, — спробував перед нею виправдатися хлопець.

— Але для кожного «хороше» своє, — зауважила дівчина. — Тому потрібні якісь взірці хорошого, загальновизнані. Щоб людина могла спинитися там, де перебуває. Вчасно спинитися. Адже багатій хоче мільйон, і за це ладен знищити місто. А бідняк хоче копійку і хоче когось придушити з перехожих, аби отримати бажане. І там, і там людина на своєму місці має зупинитися, щоби на тому ж таки місці не наробити біди. І для цього їй потрібне те, про що говорить Бог. 

— Може у твоїх словах і є якась правда, — зауважив юнак. — Але я хотів би досягнути хоч якихось вершин у своєму житті… І те, що проповідує церква про бога, — це все дуже цікаво і слушно, але не вписується в мою подальшу програму. Адже для того, щоби навіть невеличкий бізнес відкрити, потрібно бути твердим і в чомусь, можливо, порушувати те, до чого закликає церква. Думаю, це знає будь-який бізнесмен. Тому я не хочу кривити душею. Бог, який створив усе видиме і невидиме, зрозуміє мене, і не тільки мене...

— Можливо і зрозуміє, — зітхнула Аня. — Але це якось… дуже жорстоко.

— Мужчина має бути мужчиною, а не киселем, — зауважив Антон. — Де треба, там і кулаком пояснити комусь щось, якщо інакше не зрозуміло. А всі ці сентименти від церкви, — це вже тоді, коли чогось досягнув у житті, і можеш собі дозволити розслабитися.

— Ти говориш дуже сумні слова, — відповіла дівчина.

— Говорю, як є, — відповів Антон. — Всі ці багатії розказують про принципи і високу мораль тільки тому, що за ними стоять кулаки і сила. Звичайна, груба сила, за яку вони платять, щоби та їм прислуговувала. От і вся цінність їхніх цінностей. Це треба зрозуміти, а не одягати собі на очі якісь шори, як би благородно вони не виглядали. 

— Не знаю, що сказати, — промовила співрозмовниця. — Ти хочеш здобути мішечок із чистим золотом, на який націлені дуже багато не тільки совісних, але і безсовісних людей, що можуть зробити з іншими заради досягнення своєї мети будь-що… Хоч насправді, цінним є шматок хліба і кухлик молока, який може дозволити собі хто завгодно, та бути цим задоволений. Тож для чого себе наражати на небезпеку в здобутті мішечка із тим золотом, якщо можна дозволити собі вдовольнитися тим, чого може бути вповні достатньо людині для життя? 

— Треба подумати над цим, — відповів юнак.

Обоє закоханих вийшли з тіні дерев на галявину, розглядаючи старовинний дворянський особняк у процесі реставрації. Очевидно, молоді люди залишилися при своїй думці. Одначе, їхня розмова сприяла тому, що вони тепер краще розуміли одне одного.