Істотне

ВОЗДВИЖЕННЯ ХРЕСТА ГОСПОДНЬОГО

Воздвиження хреста є спомином для світу

Великих тайн благих спокути і страждань

Спасителя людей від зла та Господа Завіту,

Причини всіх джерел душі святих надбань… 

ДАРУНОК МИТІ

Врочиста мить, неначе це дарунок,

Небесним благом свідчення життя,

Помітний долі щедрий візерунок,

Мов спомину прекрасне майбуття.

Пошана мислі, видима в діянні,

Сягання віри думи сприйняття

То відгомін суттєвого визнання,

Доречності тривання й вороття.

Традиції вершини споглядання

І прагнення збагнути світлу вись,

Молитви вісник, щире покаяння

Воскресли знову, як було колись…

У храмі свіч рече палке зізнання

Про істини, їх втілення одвіку

Свідомості осяйним намаганням,

Його причинам вже немає ліку…

ЗАЖДИ…

Сказавши «є темноти», забув про ліхтарі.

Тут затінки від сонця та зорі в небесах

Показують низини, що теж десь угорі:

Свідомим плазуванням і летом, наче птах…

Збагненного причини незвідані повсюди,

Хоч начебто присутня у слова смислу суть.

Речуть постійно змісти світами здавна люди,

Отож, осяжність їхню доцільністю збагнуть…

Існують правил змови для лісу листопаду,

Помітні й незначні, збентежене вітрами,

Засвідчення природне про втіху та розраду

Від затишку осель картин тривань азами…

Із образності символів мету яку тлумачать

Примари сенсів знову так видимі, завжди?

Питання постає, хто, що, як, чим позначить:

Якщо мов зрозумів, то трішечки зажди…

ІСНУЄ…

Завершення умовне, щоб інше щось почати,

Ліхтарик непомічений, бо схований в пітьмі,

Осмисленням відоме потрібно таврувати,

Відсутні поряд мовлять, неначе то німі…

Десь писане буває, чого чомусь немає,

Свідомість не збагне всі тайники зі стін,

Мудрець химери дум, їх візерунки знає

Та ними сіть плете подій і слів причин…

МІРИ СМИСЛІВ

Замовкла мимовільна швидкоплинність,

Бажання впорядковане постало,

Бо є думок осяйний вплив, гостинність,

Аби діянь мету не забували…

Залишене, незрушене каміння,

Труди помітні там, де сподівання

Сягнути вибіркового уміння

І свідчення уривками пізнання.

Є простір-натяк змістів, давня втома

Прозріння вимірів незвіданих вершин,

Де зроджений джерельно родом грому

Початок дійства від небес краплин…

А десь озерами, річками і морями

Човни пливуть, а також кораблі…

Свої існують міри смислів тями

Мандруючих повсюди на землі…

НЕЗНАНЕ СВІДЧЕННЯ

Троянди чорні у пітьмі кімнат,

Озер також невидимі глибини,

Душа радіє, згодом знов сумна,

Десь мислі сила волі не зупинить.

Сенси учинку всюди із тлумачень,

Приховані причин буття світи,

Та істина, що мовчазна для значень,

Якщо зруйновані її крихкі мости…

На сутей берегах живі химери вісті,

Як чаклування від обмеженості слів.

Збентежена вода теперішня нечиста,

Бо хтось когось чомусь не зрозумів...

Куди брести свідомості болотом,

Чиїсь там вже утоплені скарби…

Знайти себе, щоб не питали: Хто ти…

А втім, завжди є свідчення юрби.

ПОТРІБНО

Уникнути огидних згуб темнот,

Збирати скарб святині тайн душі

Та прагнути до тих добра висот,

Що всюди Божий Промисел вершить…

Зрікатися негожих впливів дум,

Втікати птахом сітей пожадання,

Гармонію знайти в собі, не шум

Суєт зі смислів, їх причин визнання…

Молитви мури захистом постануть:

Господній дар то, милість всім, окраса,

Прекрасна світлих митей наших пам’ять,

Відродження, як диво завше часу…

А Небеса прикличуть знову благо,

Яке осяє вмить людські життя світи.

До зла, гріховних лиха пут зневага

Потрібна, щоб теж чеснотами рости…

РІЗДВО ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Народжена Свята і Чиста, Вічна Діва,

Прекрасна втіха для життя людей

Із Богом Спасом сіють Церкви Ниву,

Дари для світу благих подій, вістей…

СВАВІЛЛЯ МИТТЄВОСТЕЙ

Знов дихання сум´яття тут постале

Приховує свідомості бентежність,

Бо пристрасне провіщення пізнали

І прагнення, де мовить неналежність…

Розкриті пастки є для мислі птахи,

Неволя вабить кліттю золотою,

Політ високий свідчить про невдаху,

Де плазування прийняті устої.

Земля, що рясно зрошена дощами,

Немов науки ґрунт буття рослини.

Всихає дерево бажання помилками,

Їх правило благе помічене припинить…

Сліпця прозріння мовить всюди дивом,

Душа, жива гріхом, померла для Небес.

Міраж спокус отрут принаджує зрадливо,

Бо марень світ від них у сяйві дум не щез... 

О, Господи Святий, допоможи творінню,

Скасуй могутню тьму нікчемності причин,

Свавілля мороку позбав, духовного зотління,

Даруй окрасу помислам, діянням всім почин.

СМИСЛИ ПУСТОТНОСТЕЙ

Пустотності мають усюди причини

Утвердження змінних і заперечень.

Пояснення творять уявлення стіни,

Де є невідомі присутності зречень…

Помітне одним іншим наче немає,

Премудре плетіння кліток із гілля

Лиш птаха уловлена дум помічає. 

Пустир цілини десь то ще не рілля…

У гротів безвісних пітьмою окрасу

Приховану здавна дороги не знають.

А відлік невпинний історій, дій, часу

Тут згадують знов, або теж забувають…

Скрізь обрію звістка відсутня безмежно,

Що мовить лиш здогадом і запитанням.

Зустрічна стежина комусь протилежна,

Без інтересу значень зникло завдання…

СПЛЕТІННЯ ДУМОК

Дитині глибина така чомусь мілка,

А рима у вірша — гармонія залежна,

Думками тишина повсюди говірка,

Хоча то мовлять смисли обережно…

Причина вражень з напрямку дороги,

Утім, від себе вже нікуди не втечеш…

Багатий куснем хліба став убогий,

Плетіння слів про все не прорече…

Смирення знає згубний стан гордині,

Змія летить, закута міцно кігтями орла.

Минуле каже щось інакше знову нині.

Добро осяє нікчемну тьму сліпу від зла…

Люстро не проведе за межі власні рами,

Не ставив гріш, — його враз виграєш.

Десь висновки теж свідчать помилками,

Мінливості світів зі значень пізнаєш…

ЧАЙНА ЦЕРЕМОНІЯ

І знову світ мандрівки мислі.

Живу, де почуття безкраї,

Забувши календарні числа,

Усе, що якось трохи знаю…

Тут філіжанка з порцеляни.

Вершиться диво-смак пригод,

Чай запашний лікує рани

Самотніх свідчення нагод

Пробути у життєвій прозі,

Де вигадки своїх творінь,

Коли постане на порозі

Час умоглядності, прозрінь.

Вони прості, також складні,

Бо їх збагнув і від напою,

Який заваркою на дні

Мені засвідчив простотою

Тишу розмислення в кімнаті,

Багатство втіхи дум своїх

Із вражень, що чогось, та варті, 

Сприйнявши злато книг святих…

ЯВ

Це сон, чи яв, коли на чужині,

Немовби на землі вигнань живу,

Та й почуття, думки мої сумні —

Із ними рікою світу дій пливу.

Туманом обгорнуло світлі миті.

Падінням вже набув прозріння.

Тривання всюди наче оповите

Гріха безглуздям та нерозумінням

Себе і світу, в який давно прийшов,

Де захисту від всіх негод шукаю,

Про нього знаю, але втрачаю знов,

Тож тут повільно ніби помираю

Та прагну Спаса бачити живого,

Щоб Він збудив мене від забуття,

Не осудив навіки ликом строгим,

Дав сили для душі, час каяття…

ТРОЯНДА ТА ЇЇ ВІТЕР

(легенда)

Полюбив із давен-давніх Вітер велемовний Троянду білу. Часто приходив до неї вечорами і пригортав до грудей несміло, а потім додому летів горами…

Він був парубком знатним і славним, за ріки мандрував ревучі, прямував у далі, здіймаючись на високі кручі. Сумирний часом, вершник вправний, у доброму ділі завжди славний.

Тримаючись іноді за кінську гриву, поспішав до обріїв щасливий. Усюди для всіх він був дуже правдивий. Роздмухував багаття жагучі, аж до душ сягаючи, тіла оминаючи, торкався ран сердець болючих. Цей вітер у росах трояндові сльози втирав на пелюстках і стеблі колючім. 

А своїм змаганням з рікою в камінні перевершував її швидкоплинності вміння. Не міг знайти покою, відчуваючи та палких чуттів бажаючи, вражаючи і зворушуючи простодушних, які прагнули у тиші непорушно прожити прийдешні миті. Зітхаючи, дуже тихо пісню шумом листу являючи, хотів цей вітер позбавити усіх лиха. 

Тому йому так ішлося, що чудо із ним відбулося, де затишок тіней, бо не було в нього також хисту, як є ніч, або сонячна днина, розуміти десь проти себе провини. 

Троянда того вечора непомітно відцвітала, багато пелюсток її на землю упало. Тому вітер став ураз на коліна та, уникаючи фраз, підхопив її розкішне убранство, в якому видавалось простосердечне квіткове панство, і закружляв із ним хороводом, дивлячись на трояндову вроду. Тож мовила квітка вітрові стиха: Це визначна для мене віха тепер, мій милий хлопче-юначе, — пелюстки оці старість мою позначать. А ти іще молодий. Про мене забудь, бо скоро піду в зимову путь. Засипле довкола, буде хурделить місяцями, а я лишуся з гарними дарами спомину про тебе, як ти прилітав до мене із неба.

І юний вітер одійшов у печалі… Аж прийшла тоді згодом зима та сказала, що троянди уже нема... Враз усюди усе замело, здійнявся холодний буревій, дуже вже старий-старий. Це був парубок, що змарнів, бо без квітки він жити не вмів. І пригорнувшись до мертвих, колючих її гілок, він вже не смів одійти ні на крок. 

Тож милої обкутавши могилку затишними снігами, сивий від горя вітер відтоді роками весною вертав чарами турботи, вірності чесноти тільце троянди до життя, і сам тому ставав щасливий, зберігаючи кохану від морозу, долаючи страшну загрозу, повертаючи їй та собі майбуття.

Так і жила із вітром квітка красиво, усім на дивнеє-диво…