7. Стосунки

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

СТОСУНКИ 

Ранкової пори ластівки стрічали сонце, а голуби опускалися на асфальт і походжали невеличкими калюжками, що лишилися після нічного дощу. В міському скверику був розташований спортивний майданчик, огороджений високим сітчастим забором. На вулиці через дещо похмуре небо, що перешкоджало сонячному промінню проникати на землю, зберігалася приємна прохолода. 

Софійка, однокласниця і дівчина Арсена, чекала на нього біля спортивного майданчика, де той грав у волейбол із приятелями. Коли, нарешті, він звільнився і перевдягнувся, вона радо зустріла його, привітавшись і поцілувавши у щоку. 

— Чула, твій дід хоче віддати тебе у ліцей? — спитала.

— Так. Він вирішив навчити мене хороших манер, — криво усміхнувся Арсен.

— Тоді може мені попросити моїх батьків, щоби вони переговорили з Олександром Миколайовичем. Раптом і мене теж переведуть, щоби бути десь поряд із тобою? — взяла під руку хлопця школярка, йдучи тротуаром.

— Так, вони знайомі. Може дід буде і не проти. Щоправда, він вирішив, що це має бути заклад саме для віруючої молоді, — зауважив хлопець.

— А хіба ми — не віруючі? — здивувалася Софія.

— Ми? Не знаю, — роздумував Арсеній, — може і віруючі. Дід вже в похилому віці, тому бачить світ зі своїх якихось позицій. Тож вирішив і мене теж навчити чомусь…

— І чому саме? — перепитала дівчина.

— Ще не знаю. Розумію, звісно, що світогляд формується під впливом оточення. Дід любить розповідати мені про те, що в різних колах різні цінності. Загалом то, останнім часом він дуже часто зосереджується на тих цінностях у свої розмовах, — відповів Арсен.

— Може в цьому є слушність? — промовила дівчина. — Адже хороші манери ще нікому не завадили у житті.

— Не знаю, що сказати, — зауважив хлопець. — Правила добрих «кулаків», образно кажучи, теж ніхто ще не відміняв. Зрештою, діда постійно супроводжує охорона. Тобто, він розуміє, що по чім у цьому світі. Фінансує навіть спортивні клуби різні, звідки набирає персонал в охоронну фірму власну. Тому його роздуми про всі оті цінності… якось не дуже віриться у це. 

— Не знаю навіть, — роздумувала Софія, — можливо, все ж, є якась градація, коли одні поважають, як ти сказав, «кулаки», а в інших різні інші здібності цінують, які не мають відношення до сили. 

— Та певно, що так, — промовив Арсен. — Однак, я розумію, що дуже багато в цьому світі важить саме здатність впливати на ситуацію силою. Таке життя. Сила, наче кокон, захищає зародок вишуканих цінностей. В цьому я майже впевнений. 

— Звісно, можливо і так можна дивитися на світ, — міркувала дівчина, — за умови, певна річ, що орієнтувати себе завжди слід на того зародкового метелика. 

— Тобі треба неодмінно упросити своїх батьків, щоб вони домовилися про твоє переведення в ліцей діда, — із твердою впевненістю зауважив хлопець, — інакше я цього не переживу. 

— Ну що ти! — розсміялася Софійка. — Невже ти зовсім став, як Ромео? Кохання до смерті… 

— А чому ні? — почервонів до кінчиків тонких вух її хлопець. — Ти думаєш, що ми з тобою розстанемося колись? 

— Та ні, — опустила голову дівчина, — просто, хотілося дізнатися, як ти до мене ставишся.

— До тебе та до своїх почуттів я ставлюся дуже серйозно і навіть відповідально, — відчеканив юнак. — Пройде трохи часу, і я з тобою неодмінно одружуся.

— А не боїшся, що батьки цього не схвалять? — стиха промовила Софія.

— Чому не схвалять? Вони ж знають, що ми з тобою зустрічаємося, — проказав Арсен.

— Може це, просто, якесь дитяче захоплення? Мама говорила мені, що таке буває у кожного підлітка, — зауважила дівчина.

— А може і ні. Буває ж таке, що закохуються і зберігають почуття аж до смерті, — роздумував хлопець.

— Буває, звісно, — відповіла школярка. — Давай поговоримо про щось інше.

— Наприклад? — спитав юнак. 

— Чому ти ще не познайомиш мене з твоїм дідом? Адже ти так багато розповідаєш про нього, а про батьків майже нічого, — поцікавилася дівчина.

— О, мій дід — то цілий світ! Він мене, можна сказати, виховав, — усміхнувся Арсеній.

— Справді? Не знала… Тож не дивно тоді, що ти такий… — не могла добрати слова Софійка. 

— Звичайний. Дід каже, що світлі помисли і почуття, а ще вчинки — це норма для людини з відчуттям власної гідності, — гордовито зауважив хлопець.

— Який ти хвалько, — засміялася дівчина.

— То ти смієшся з мене? — з награним обуренням промовив Арсен.

— Що ти! В жодному разі, мій любий Ромео. Тільки смерть розлучить нас, — промовила Софійка. 

Якийсь час обоє ішли під руку мовчки, минувши кількох перехожих. 

— Відкрий мені таємницю, — попросив Арсен.

— Яку? — спитала його юна обраниця. 

— Чому ти звернула увагу саме на мене з поміж інших хлопців? — поцікавився він, опустивши голову. 

— Тому що ти дуже особливий. І не тільки тому, — відповіла Софійка.

— А чому ж іще? — не міг збагнути хлопець.

— Тому що ти віриш в якісь ідеали. Це зараз так… незвично. Ти дуже особливий для мене. Можливо навіть, мені заздрять подруги… ніколи тобі про це не говорила. Але у тобі немає порожнечі, яку я відчуваю, коли спілкуюся з друзями, — мовила дівчина.

— Порожнечі? — здивувався хлопець. — Що ти цим хочеш сказати? Це якась… філософія? 

— Та ні, — відповіла Софійка. — Так я тебе відчуваю. Ти говориш про різне. Про смисл. А наші друзі лише про поверхню. Ти поважаєш батьків, їхню думку. Для тебе дід — це справжній дивовижний світ. Це нині так не звично.

— Спасибі тобі, — промовив Арсен, ледь помітно позирнувши замилувано на Софійку. 

— За що? — зніяковіла його обраниця. 

— Що  ти в мене є. Така… особлива, незвичайна, — проказав хлопець, минаючи перехожих, які поспішали кожен у своїх справах. 

Вони удвох ще довго походжали вулицями міста, роздивлялися вітрини магазинів. Їхня оздоба викликала замилування, а щось навпаки, бентежило несмаком. Принаймні, так вважали поміж собою. 

Їхні судження були дещо категоричні та прямолінійні, де виділося тільки біле та чорне. Але так молоді люди сприймали світ, намагаючись принести у нього щось особливе та надзвичайне своїм існуванням. Вони були іноді сповнені протестом проти кривди чи потворності дійсності, певних явищ. А іноді намагалися знайти тому виправдання… Найперше ж прагнули бути дивом одне для одного, щоби ніколи-ніколи не стати звичайними обивателями, як вони вважали, роздумуючи про буденні клопоти життя містян. 

Для всього потрібен час. І для цих юних сердець теж існувала потреба згодом пережити свої унікальні розчарування, періоди піднесення і внутрішнього занепаду, виснажливої боротьби за найкращі устремління душі. Про це хлопець із дівчиною теж іноді розмовляли, міркували, але не могли збагнути достеменно, що саме і як має відбуватися, щоби згодом зрозуміти про життя те, що нині було з якихось причин для них неосяжним. Вони відкривали та пізнавали світ.