"Лазар"

«ЛАЗАР»

Немов помер… Пройшли роки зі збурення в мені свавілля, їх час невпинний стер. Тоді постав напоєний неначе зіллям із величі жагучих побажань. Вони вели до тих безодень переживань, що згодом були визнані впливовістю отрути, яка сплітала волі дивні пута, аби у прозі ницості сумління знов спрямувати власні вміння до тих темнот, де так, неначе в гробі, усе вже не суттєве, і подоби немає ясної утвердження прикмет святих устоїв.

Могильний камінь для душі, що мусіла пізнати грані смислів того, що десь вершив, коли повсюди грати, створені бентежними вогнями та скуті ковалем, який ходив стежками потойбічних темних марень разом із нами. 

Існує холод у древнім склепі мурування, що там в глибинах надр землі немає а ні початку граніту плитам, а ні цеглин останніх. У тім провина смертних, що являються на певну мить, аби діла із протиріч вершить, а потім знову відходити у ту твердиню, яка смиряє людську гординю споконвіку і до нині. 

Мохами вкриті стіни. Моя провина у тому, що підміни давно вже полонили душу, і їх збагнути, певно, якось мушу. Одначе, не можу подолати межі, зроблені камінням, що cтворене із потойбічним вмінням. Немає у свідомості прозріння, бо тьма укутала усе повсюди. Якщо її зречуся, то буду вже на волі, яка не знає внутрішнього болю. 

Тут мотлох зібраний, що надбаний життям, коли ходив іще своїми ногами у Божий храм дитячими стежками. Є запах цвілі, а одяг давно вже став достатком не тільки для тіла, але ще й хробам. Прагнучи наситити свою утробу, десь присягав неправедним богам своїх страстей, ждучи в оселю духу гірких з темнот гостей. І їх укотре слухав. Але тепер, коли уже давно помер, душа зробила щирий крок до світла небесних правд зірок. Вони ліхтариками сяють у пітьмі та мовлять чудом, хоч зовні, як німі. Давно колись я зустрічав таких людей, що відчиняють істин смисл дверей, і там, за ними відкриваються осяйні світи. Аби ж до них серцем та свідомістю зрости…

Але було це так давно. Тепер вже байдуже, немовби все одно. У смороді плотського пожадання я воду квітів пив, ті роси їхні ранні.  Допоки не з'явилася земель посуха із пустелі, щоби сльозами вмився колись веселий. Велике покаяння, важке зітхання, молитов гіркі прохання прийшли для щирого в глибинах ницості зізнання…

Та це вже сталося, як був у склепу схроні, порушник вищого духовного закону. Зухвале тіло, що десь чомусь посміло із тліючого свічки гноту звершить мету, для пристрастей роботу. Невже так вічність зазирає в теперішню оселю, де викриває Небо, адже тут лиш земля для мене стеля…

Прийди, спаси, Господь мій і Творець. Вдягни свій святості вінець, осяй мене його шипами, щоб істина була із нами. Пропащу плоть здійми в землі до пізнання висот імли приречення людського іменням зватись вкотре вбогим.

Смири гординю від розтління пресвітлим благодатним бдінням прибути лиш рабом Твоїм, кумирів сокрушивши дім. Відкрий нам очі розуміння Твоєї Тайни Воскресіння. Дай віру, що веде горами, аби Твій мир був поміж нами. Зніми гробів проклять склепіння для тих, що прагнуть гарним вмінням вершити волю лише Божу, адже з Тобою ми все зможем. 

«Виходь, мій «Лазарю», з труни своїх страстей та пожадань», — слова духовної війни, прозрінь, великих тайн визнань.