6. Одкровення

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ОДКРОВЕННЯ

Відомий у певний обмежених колах меценат Олександр Миколайович на схилі літ задавав собі багато питань, шукав на них відповіді. Став дуже скромною в поводженні людиною, зрештою. Почав іноді відвідувати служби у храмах. Їздив у провінцію, де його ніхто не знає, на звичайному авто у супроводі кількох охоронців. 

Йому припала до душі колоритність звичного народного поводження у глибинці. Він вбачав у цьому якусь простоту і добродушність. Зрештою, знав, як гроші і впливи псують людей. Сам би хотів зректися тієї порочної свідомості, коли «море, наче по коліна» видається, бо завдяки впливовості, легко розв'язувати питання, що їх не здатен був би вирішити звичайний обиватель. 

Олександр Миколайович розумів, що без власного статусу навряд чи хтось особливо звертав би увагу на його світогляд із тих людей, що оточували літнього чоловіка. Багато хто прагнули лишень підлаштуватися до його переконань, аби з того мати відповідні преференції. Іноді ставало дуже сумно від розуміння такого стану речей. Адже хотілося би бачити непідробну щирість, людяність. Але чи можливо це було би? Так, його донька, очевидно, була з ним на рівних. А вже про зятя не можна було так сказати. Це відчував меценат. Він ставив перед собою нині ті питання, які ніколи до цього не турбували його свідомість. Спілкувався з різними людьми, намагався збагнути для себе таїну характеру в сполученні з соціальним статусом, вимір перспективи становлення того чи іншого принципового світогляду, коли це мало місце, певна річ. 

Цього разу Олександр Миколайович попросив свого помічника Андрія Володимировича влаштувати йому зустріч з отцем Лаврентієм. Він хотів почути від ченця якесь наче одкровення для себе, оскільки розумів, що теорія, не втілена у практику життя, навряд чи може бути придатною до її сприйняття. 

Хоч також усвідомлював той факт, що існують різні люди, з відмінними даруваннями, різними вадами, врешті-решт, генетичною спадковістю. І якщо комусь щось вдавалося, а комусь ні, то це ще зовсім не свідчить про непридатність того чи іншого світоглядного принципу для його сприйняття у своєму житті. 

Андрій Володимирович приїхав з отцем Лаврентієм у заміський парк. Тут було затишно в обідню пору і дещо прохолодно. На одному з дерев причаїлася білка з розкішним пухнатим хвостом. Лунав звідусіль пташиний спів. Сонячні промені, проминаючи гілля і листя, ніжно освітлювали все довкола, вихоплюючи світлими цятками уквітчану траву. Шумів, тріпотав стиха віттям легкий вітерець, який віяв духм´яністю зеленого вбрання ошатного занедбаного парку. Помічник мецената зі священником-ченцем вирішили оглянути приміщення ліцею, який розташовувався неподалік на галявині, а заразом зустрітися з Олександром Миколайовичем. Він вже чекав їх біля лавки, вишукано оздобленої металічними візерунками на старовинній алеї. 

Після кількох реплік приязної ввічливості меценат звернувся до священника:

— Давно не можу достеменно з'ясувати для себе, що ж таке «духовність». Знаєте, це таке слово, про яке є якісь уявлення, але кожен розуміє його сенс якось по-своєму. Іноді навіть шахраї усілякі застосовують його. І буває так, що до кінця життя той шахрай керується цією риторикою, аби наживатися на добрих принципах інших людей. Тож хотів спитати у Вас, отче, яка Ваша думка про це.

Священник трохи помовчав, розумів, що це питання, ймовірно, походило з певного прикрого досвіду його співрозмовника, який, можливо, дещо побоювався відкривати свою душу незнайомій людині. Нарешті, він промовив:

— Розумію Вас. Є такі питання, на які всього життя не вистачає, щоби знайти відповідь на них. І от я подумав так, що у тому випадку, якщо добрі, благородні поривання душі й свідомості людини спрямовані на реалізацію якогось задуму, і якщо цей замисел присвячений високим устремлінням духу, то вже тоді не варто зважати на шахраїв, які можуть скористатися ним у своїх цілях. Тоді головним стає зберегти чистоту свого наміру, не опуститися у цьому устремлінні до реалізації якоїсь площинної прагматики. Бо часто буває так, що людина зовсім щиро починає діяти з благим наміром. Але потім, під впливом «вітрів потойбіччя», або інших людей, чинників, починає видіти ще якісь додаткові можливості від реалізації своїх прагнень. 

Тоді треба зупинитися і пригадати самого себе у світлі високого поривання, помислу, переживання. Адже людина — це той, хто мандрує життєвою дорогою. Різна буває погода, різні краєвиди, різні небезпеки. І під впливом тих чинників людина змінюється на тій дорозі. Але як — це вже питання невичерпне, яке стосується таїни душі. 

— Дякую Вам, отче, за таку слушну думку, — промовив меценат, — а що Ви тоді сказали би про мій намір щодо цього ліцею? Мені хотілося би відкрити перед його вихованцями певний вимір перспектив, як це сам розумію. Чи не буде це «торгівлею», приміром, як то роблять із… трояндами продавці? У них теж є своя інфраструктура. Вони вирощують неймовірну красу, але хочуть отримати від тих почуттів, які переживає людина, споглядаючи її, певний зиск. Чи морально це буде, якщо те саме, щось подібне, хочу створити сам? 

— Не знаю, що Вам сказати, — роздумував, повільно мовлячи, старенький священник. — Мені думається, що як у добра, так і у зла є свої апології-захист відповідний того чи іншого світогляду. Є вишукане зло. Але є і вишукане добро. Іноді буває так, що за критеріями тієї вишуканості дуже важко збагнути лик, або личину, що приховані за певною правдою життя. 

— І яка та правда? В чому вона? — перепитав Олександр Миколайович.

— Правда? Понтій Пилат поставив те саме питання перед Спасителем у його зневаженому стані. Люди, захищаючи свою правду, віддали на страту Бога. Завжди-завжди буде в людській правді оця зрада, бо ми далеко не святі. Втім, і вони говорили про себе, як про великих дуже грішників. Тому з'ясувати остаточну правду всіх причин і наслідків, усіх цих ланцюгів, якими скута обставинність, навряд чи нам вдасться. Відтак, живемо, як можемо. Вдивляємося в те, що відкрите перед нашими умоглядним горизонтом, не знаючи, а лише здогадуючись, які таємниці приховані за обріями явлень інших людей, що знаходяться поряд. Власне, для того ми і спілкуємося, щоби з'ясувати хоча би щось. Одначе, є вищий вимір сприйняття узвичаєності в мовчанні та усамітненні, — відповів отець Лаврентій. 

— Але ж це зовсім суспільно-непродуктивно. Яка користь від того, що людина зрікається суспільства? Хіба не могла би вона принести в нього якусь конструктивність? — здивувався меценат. 

— Очевидно, є якісь інші закони, які багатьом невідомі, але існують для когось. Хоча би тих, що досягнули такого виміру розуміння світових процесів, — міркував священник. — Візьмімо, для прикладу, наш узвичаєний стан, коли буваємо на самоті. То чи ж можемо ми зупинити потік невпинний мислі, яка водить нас по всіх-усюдах. Так, наче щось, або хтось невловимий роздумує нашим «Я». Де ж тоді ми самі? Де я, коли змінюю якісь відповіді на питання, що завжди турбують своєю актуальністю? Відтак, є щось глибше, що іноді відкривається для людини, яка прагне збагнути якесь особливе одкровення. 

— А чи не ліпше жити без розуміння цих речей? Просто, як багато хто — їсти, пити, працювати, ростити дітей, мати хвилини розради в розвагах і світлих миттєвостях? Бути по-людському щасливими? — спитав меценат.

— Розумію Вас. Але життя людини скуте не тільки із цих світлих ланцюгів. Є багато і тьми. Все, до чого торкається людина, так чи інакше, сповнюється якимись, часто протирічними, змістами. Одна людина вподобає для себе одне, сказавши на щось інше, що то пусте. Інша вчинить навпаки. Немає формули щастя. Є лише формула його пошуку, в якому, стоячи перед невідомістю, людина сповнює свою свідомість і душу очікуваннями, сподіваннями, надіями. І це дає поштовх до діяльності за її формулою, яку вона вивела у процесі свого життя, помилок і поразок, звершень та перемог, — промовив чернець, йдучи з Олександром Миколайовичем доріжкою. 

— Що ж, — міркував старенький меценат, — отже, я стою перед невідомістю і вибором. Але остаточно його скеровую не тільки я, але також багато інших чинників, які достеменно не можливо осягнути… Це дуже цікава мисль, бо ж є багато людей, що вважають, наче можливо планувати своє життя. 

— Зовні, можливо, можна щось спланувати. Але запланувати хвилини щастя, або світлі миттєвості, чи сум, або радість — це лише в Божих руках, для Якого не існує часо-просторових меж. Внутрішньо, глибинно, людина геть зовсім непередбачувана. Живе щоденно, виходячи на боротьбу із самою собою. Вранці вставала і була переконана в одній правді. Але вже до вечора може бути переконана в чомусь іншому, що докорінно суперечить її ранковому стану розуміння речей,  — міркував чернець.

— Що ж, — промовив Олександр Миколайович, — тоді треба просити у Бога сили, щоби життєві відповіді були добрими, і щоби долати свою ж таки правду, яка з позицій Божих є великою підробкою і фальшю. Помоліться, отче, щоби Бог поміг у цій справі важливій, щоденній.

— Неодмінно помолюся. Але треба самому собі знаходити рішення і стукати у Спасові двері, які не зовні, а десь там, у наших же душах існують, в неймовірній таїні свого буття, так, що не можна і збагнути, як це відбувається, коли приходить якесь одкровення. Звідки воно, ніхто не знає, — усміхнувся ледь помітно священник.

Вийшовши доріжкою на галявину, де працювали робітники біля колишньої дворянської садиби, що її слід було пристосувати до потреб навчального закладу, троє знайомих довго розглядали, як іде будівництво. Андрій Володимирович тримався трохи осторонь, щоби не заважати розмові свого керівника з отцем Лаврентієм. Було трохи спекотно. Тож прибулі звернули, пройшовши травою, застеленою торішнім сухим листям, до затінку паркових дерев. Їм було приємно усвідомлювати, що тут починається якась особлива хороша справа, що мала згодом принести очікувані плоди. І хоч були всілякі сумніви та побоювання, троє чоловіків щиро сподівалися, що їхній замисел і започаткування неодмінно стануть важливими та корисними в багатьох сенсах не лише для них, але також і тим, чиї долі перетнуться з їхнім існуванням у майбутньому навчальному закладі. Це світле відчуття супроводжувало прибулих також і згодом, вже тоді, як вони, будучи вже на самоті зі своїми роздумами, поверталися до цих миттєвостей у спогадах.