18. Після вистави

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

ПІСЛЯ ВИСТАВИ

Вечоріло. Сонце осяювало небесну блакить рожевуватим промінням. Довкола літали ластівки. Уквітчані клумби створювали атмосферу особливої вишуканості моменту. Дерева шуміли віттям від легких дотиків грайливого, ніжного вітерцю. На вулицях ще деінде були перехожі. Антон із Анею та Ярославом поверталися з вистави «Собаче серце». Йдучи парком, вони спостерігали, як діти бавляться неподалік від фонтану. Присіли на лавці. Довго мовчали. Тишу порушила Аня:

— А як ви думаєте, що Булгаков хотів сказати цим персонажем, людиною-псом? Не випадково ж він вигадав таку історію.

— Звичайно, — промовив Ярослав, — очевидно, є такий здогад з мого боку, він хотів таким чином висміяти ту ж теорію еволюції, а також позицію, коли науковці порівнюють людину з твариною, посилаючись на рефлекси, які притаманні нам.

— А що поганого в рефлексах? — обурився трохи Антон, почервонівши від того, що ревнував Ярослава до дівчини. — Коли б не рефлекси, то та ж маленька мошкара, яка буває дуже надокучливою, вже й очі нам би повиїдала. А так, рефлекс миттєвого моргання повіками убезпечує від того. Крім того, наука спирається на факти.

— А я читав, що еволюція — це більше віра, аніж наука, бо довести нічого не можливо. Людина не може об'єктивно досліджувати саму себе, — зауважив Ярослав. 

— Досить, не сперечайтеся, будь ласка, — попросила Аня. — Люди різні бувають. От іноді так трапляється, що хтось вірить у ту ж еволюцію, а живе по совісті. А в Священному Письмі сказано, що сумління — це голос Бога. А є люди, які наче й віруючі, та коли заходить мова про їхні інтереси, то вони зовсім схожі стають на тварин з рефлексами. 

— Дійсно, є таке… — зауважив Ярослав. — Але я думаю, що існує ще й потойбічний світ. І він впливає на людину. Апостол Павло писав, що хоче те, чого не робить, а робить те, чого не хоче… Тому гріх впливає… А ще: наша боротьба не проти плоті та крові, а проти духів злоби піднебесних. 

— Звісно, — промовив Антон, — є рефлекси підкірки головного мозку, а є кора, де звивини, там відбувається робота вищої організації людини, свідомості. А в церкві розповідають про потойбічні сили. Це просто назва того самого різними іменами, от і все. 

— Звичайно ж, все це є в людині, — зауважила Аня. — Але наш світ, мабуть, не вичерпується тим знанням, яке нам відоме. Дуже багато є, мабуть, невідомого. Згадаймо чудеса. Наприклад, ікона Богородиці, яка плаче слізками. Ніхто не знає, чому і як це відбувається, але таке є. Багато й іншого існує незвіданого.

— Мабуть, що так, — відповів Антон. — Головне, бути людьми з великої літери.

— І як це? — посміхнувся, кепкуючи, Ярослав.

— А дуже просто — не бути твариною. Розуміти, що людина — це звучить гордо. І треба пишатися тим, що ми люди. І маємо такий потужний потенціал, — відповів Антон.

— А як же з рефлексами? — зауважив юний опонент. — Слина однаково виділяється, коли побачиш смаколик і вдихнеш його аромат. 

— І до чого ти ведеш? — не міг збагнути Антон.

— Веду до того, що релігія, християнство, має дуже потужний арсенал впливу на гальмування і пригнічення всього того, що стало наслідком впливу падшої природи людини, коли та уподібнилася до звірів після гріхопадіння. Господь створив Церкву, щоб допомогти людям боротися зі своєю звіроподібністю, — відповів задоволено Ярослав. 

— І як? Тобі вдається, особисто, збороти свою звіроподібність? — не здавався Антон.

— Мабуть, ні, — схилив на мить голову Ярослав. — Але ж я не знаю, яким би міг бути, коли б не церква. Може, було би все зовсім інакше, і дуже прикро інакше…

— Розумієш, не хочу тебе ображати, — проказав Антон, — але зараз всюди тільки й мова про духовність. Скільки є різних церков чи сект? Всюди проповідники… А насправді — це організації, які мають зиск зі свого вчення. Дуже багато людей нічого не роблять, а тільки стрясають Біблією, і від того дуже непогано живуть. Так влаштоване суспільство, і церква — це елемент суспільства, який має свою програму. Цілком прораховану з корисливою метою. 

— Звичайно, — відповів Ярослав, — а як інакше? Життя людства розумне, осмислене. І тому все те, що розвиває людство, називається «добром», а те, що людство нищить іменують «злом». Богом створений світ — він теж гармонійний. І закони різні, які існують — вони розумні та гармонійні. Тому це нормально, коли від Церкви теж є користь для людства. Інакше не може бути. Бо Творець є неперевершеним розумом. 

— Знаєте, в мене таке враження, — втрутилася Аня, — що ви вдвох зараз сперечаєтеся, чи склянка наполовину порожня, чи повна. Просто, будьте друзями, або хоча би приятелями, — взяла їх обох за руки дівчина, ледь помітно усміхнувшись. 

— Мабуть, справді, — промовив Антон, — треба бути хорошими людьми найперше. Бо іноді буває так, що роздумують про якісь висоти, а не бачать землі під ногами, від чого перечіпаються і падають. Тому потрібно бути, як я вже казав, людьми. Бажано, з великої літери. 

— Велику літеру, — відповів Ярослав, — ще треба заслужити у своєму житті. 

— А я думаю, що кожен здатен до такого, — не погодився Антон. — Хіба обов'язково зірки з неба знімати? Можна просто жити. Бути хорошим сім'янином. Виховати дітей, на роботі щоби поважали. Хіба ні? — подивився ніжно на Аню хлопець.

— Є щось вище, аніж тільки це, — заперечив Ярослав. — Людина покликана жити не тільки землею, але і Небом. Тоді вона сама стає небесною, і зводить землю з Небом… Все, що створила людина у найкращих своїх мотиваціях — це пов'язане з небом, з вершинами. Іноді холодними і неприступними. Але там і є місце подвигу. 

— Це слова. Віруючі, ти вже не ображайся, дуже щедрі на слова завжди. А є таке, що коли екстремальна ситуація… От я читав про одного спортсмена. Він, вочевидь, не був особливо віруючим. Але коли побачив, як тоне автобус зі школярами, то багато разів пірнав під воду і витягав із крижаної могили малечу. Зрештою, підірвав собі здоров'я, залишивши спорт… Знаєш, я думаю, що ось така та інші, подібні, історії відразу поставлять всі крапки над «і», хто є ким… І це також стосовно ідеології віруючих, багато хто з них може і дуже сумнівно віруючі в такому ракурсі, — промовив Антон.

— Буває різне… Люди скрізь різні, — спробував виправдатися Ярослав. — Не завжди ж ті автобуси падають у річку, слава Богу… 

— Гаразд, — відповів Антон. — Забудемо про це. Просто, я залишаюся при своїй думці. 

— Добре. Кожний залишається при своїй думці, — примирливо зауважила Аня, подивившись приязно на обох юнаків. — А тепер ходімо. Була чудова вистава і розмова. Щоправда, ми так і не поговорили про смисл того «Собачого серця».

— Може іншим разом ще якось… — усміхнувся Антон.

— Може, ще зустрінемося колись, — проказав Ярослав.

Піднявшись із лавки, підліки попрямували вулицею. Кожний думав про своє. Ярослав заздрив Антону, що в нього така дівчина, а той ревнував Аню до хлопця-алтарника, вважаючи, що церковність їх дуже зближує одне з одним. Натомість, Аня намагалася відганяти від себе нехороші думки, милуючись міськими краєвидами цього чарівного вечора.