Reminiscentia

REMINISCENTIA

На морському березі сидів підліток, вбраний у клітчату сорочку та штанці з підкоченими халявками. Хвилі набігали раз-по-раз, викидаючи на пісок водорості. 

Хлопчак спорудив невеличку фортецю і саме займався укріпленням її мурів. Одначе мокрий пісок не слухався його долонь, сповзаючи постійно вниз. Але підліток не звертав на це уваги. Знову поправляв свою споруду трохи незграбними рухами. 

— Привіт! — почувся поряд голос. 

Підліток підняв голову і примружив очі, подивився на жінку, яка зупинилася біля нього за кілька кроків та з цікавістю спостерігала за його розвагою. 

— Привіт, — відповів їй він, опустивши голову і знову занурившись у свою роботу.

— Будуєш замки… із піску? — спитала добродушно панна.

— Будую… Сьогодні трохи холодно, — піднявши голову і позирнувши прищурено на хмарне ранкове небо, на якому майже не видно було сонця, відповів їй, — а чому питаєш?

— Так завжди… Багато людей займаються будівництвом своїх… палаців… із піску, — промовила жінка. В обличчя раптово дмухнув прохолодний вітер із узбережжя. 

— Це ти… про життя розказуєш? Вірно тебе зрозумів? — перепитав хлопчак, поправляючи стіну піщаного замку, яка щойно вкотре обвалилася.

— То ти розумник, — похвалила його панна.

— А хіба для будівництва піщаних палаців потрібно багато розуму? — поцікавився підліток.

— Та знаєш… іноді всього життя не вистачає, щоби все… ретельно обґрунтувати. Може чув: у кожній хаті своя правда? 

— Чув… Учили колись… — відповів їй, не підіймаючи голови, продовжуючи згрібати пісок руками, аби завершити свій витвір.

— Ту правду іноді важко обґрунтовувати. Постійно щось міркуєш, виправдовуєшся перед собою, переконуєш інших. А потім все… руйнується. І тоді треба знову, як оце ти, укріплювати свої маленькі життєві смисли якоюсь логікою, — роздумувала жінка.

— Ти що, філософ? — спитав у панни підліток, піднявши голову на мить.

— Сьогодні так… Справді, холодно якось, — кутаючись у кофтинку, промовила співрозмовниця. 

— А я не філософ, — відповів хлопчак, завершивши укріплення стіни.

— Нічого. Станеш колись… філософом. Життя змусить… Все таке… Немає ніякої міцності. Щоправда, іноді буває так, що вдається певний час насолоджуватися химерами свого розуму і почуттів… Але недовго… Постійна, безперестанна гонитва за надійністю, безпечністю і міцністю своєї правди… Намагання переконати, що все — саме так. А для чого? Для кого? Який у цьому смисл, зрештою? — роздумувала панна вголос.

— А я про смисл не думаю. Живу та і все. Ти все ускладнюєш, — промовив хлопчак, милуючись піщаним замком. 

— Це тому, що ти іще дуже юний. Можливо потім, колись все зрозумієш, — відповіла йому співрозмовниця. 

— Ви, дорослі, завжди так говорите: підростеш, зрозумієш… або щось таке. А насправді ви лишень втікаєте самі від себе, намагаючись шукати обґрунтування там, де вони не дуже потрібні, — промовив підліток. 

— Цікаво… Що ти цим хочеш… сказати? — змінивши інтонацію, поцікавилася панна.

— Нічого. Просто, сьогодні похмурий день. А я вирішив розважитися. Зробити щось… гарне. Але оскільки я не великий майстер, прийшов сюди і вирішив, що так, — показавши рукою на піщаний палац, — так буде красиво. На певний час, звісно… У мене немає мети комусь щось доводити. Все є так, як є… Цей маленький палац зовсім не претензія на щось… Це лише… ознака того, що я тут… чимось був зайнятий. З таким самим успіхом я міг би просто сидіти тут і… нічого не робити, — знизав плечима хлопчак. 

— Але ж ти намагався бути… творцем? — розмислювала співрозмовниця.

— Творець — Бог. Принаймні, так чув, кажуть іноді. А я лише маленька людина із маленьким життям… Набіжать хвилі, і нічого не залишиться. Крім, хіба що, спогадів. Але і вони дуже… дуже… — намагався підібрати потрібне слово підліток. 

— Піщані: їх збираєш до купи, а вони однаково розтікаються, — усміхнулася незнайомка. 

Підліток піднявся і обтрусив руки об сорочку. «Мені вже час іти… Ти якась… дивна… Намагаєшся знайти смисл у тому, у що я ніякого смислу не вкладав», — роздивляючись піщаний палац, промовив хлопчак. 

«Ти теж дивний. Збудував таку красу, витративши трохи на це свого життя, і відмовився визнавати, що у цьому був хоч якийсь… гарний задум. А отже, смисл», — доброзичливо усміхнулася панна. 

Підліток нічого не відповів. Лишень розвернувся і почимчикував босоніж в інший бік, морським берегом, поряд із водою, яка хвильками набігала знову і знову, стирала його сліди…