15. Нічне місто

ПРОДАВЕЦЬ ТРОЯНД

роман-роздум в мініатюрах

НІЧНЕ МІСТО

Миготіли зорі на нічному небесному тлі, подихами вітру струменіла легка прохолода. Бруківкою проїхала карета з кучером, тримаючим віжки кінської збруї в руках. Складалося враження, що довкола відбувається якесь особливе, потойбічне дійство, до якого причетні всі містяни. 

Ярослав Гордієнко стояв у світлі старовинних ліхтарів. Усюди мерехтіла святкова ілюмінація. Довкола метушилася дітвора, розкидаючи блискуче конфеті. Поряд походжали дами у вишуканих сукнях і вбраннях, тримаючи віяла, біля кавалерів у фраках. Вони про щось перемовлялися між собою, іноді одна повненька пані в червоному наряді дзвінко сміялася. Найцікавіше, що вся ця фантасмагорія відбувалася поряд зі звичним життям обивателів-сучасників. Сам юнак теж був дивно вдягнений, у чорний кітель з галунами, а на голові красувався кашкет із кокардою ліцеїста. Чомусь він саме так подумав, коли помітив своє відображення у вітрині одного з магазинів, тримаючи у руках невеличкий портфельчик.

Було дуже дивно іти цією вулицею, де незнайомі люди у вишуканому одязі з минулого помічали його і чемно кланялися. Дами робили ледь помітні реверанси, а чоловіки піднімали трохи капелюхи, як це було колись прийнято… 

Ось і церковка в яскравому освітленні нічних ліхтарів. Ярослав залюбки зайшов до неї. Нечисленні прихожани стояли в очікуванні служби і перемовлялися. З вівтаря, паламарської кімнати вийшов отець Лаврентій. Він був зовсім сивим дідуганем у важкому, парчевому старезному облаченні.

— Ярославе? — здивувався священник, побачивши тут юнака. 

— Доброго вечора, отче. Вірніше, ночі, — промовив хлопець, почувши, як десь далеко пролунав мелодійний бій курантів на дзвінниці.

— Тобі тут не можна бути, — зауважив отець, притуливши до вуст указівний палець, даючи знак, щоби говорили пошепки.

— Чому? — не зрозумів ліцеїст.

— Бо це наша тайна… Тут відбувається тайна цього міста, — відповів отець Лаврентій.

— Про що Ви? — спитав хлопець.

— Розумієш, ми тут всі живемо, у цьому місті, в очікуванні ранку. Але тут ніколи не буває ранку. Натомість, завжди горять ліхтарі, а я невідлучно перебуваю в храмі… Тобі ж треба поспішати у ліцей, до своїх друзів. Коли все скінчиться, ми колись із тобою теж зустрінемося. Не знаю тільки, де… Але я надіюся на це, — промовив чернець, маючи намір знову зайти в алтар.

— А хто ці люди? У місті? Вони так дивно вбрані, — виявив подив Ярослав.

— Це тому, що ти чомусь побачив те, чого інші не бачать. На жаль, я і сам не знаю, хто вони. Одні кажуть, що то наче ангели, інші кажуть — колись померлі душі бродять містом цієї безперестанної ночі, — знизав плечима сивочолий старигань.

— То може, ми тут всі чекаємо наче Царства Небесного? — чомусь подумав і випалив на одному подихові хлопець.

— Тобі ще рано, — усміхнувся священник. — Хоч мене дуже дивує, що ти тут. 

Ярослав чомусь важко зітхнув і промовив: 

— А Ви не бачили десь Ані, або моїх батьків? 

— Ні, не бачив. Справа в тім, що за моїми спостереженнями, те, що можеш бачити ти, не обов'язково помічає хтось інший. Майже як у житті звичайному, але трохи інакше. Тут це все буквально. Тому хто знає, можливо, вони десь і є для тебе, — відповів чернець і повернувся, щоби зайти в алтар. 

Ярослав вийшов із храму і почимчикував нічним містом в ілюмінації, розкланюючись іноді, ледь торкаючись кашкета, дивним перехожим.

Зрештою, сів на лавку в невеликому сквері. Ні з того ні з цього почувся тупіт коня. Перехожі почали озиратися і розступилися. 

З'явився вершник у такому самому старовинному вбранні, як і ці диваки деінде у місті. Він зупинився і спішився. Підійшов разом із конем до Ярослава. Це був не хто інший, як Антон, друг Ані.

— Когось чекаєш тут? — спитав, посміхаючись, новоприбулий.

— Та ні… кого мені чекати? Все тут якось дивно. І ти теж тут? — не міг збагнути Ярослав для себе якоїсь загадки.

— Ми всі в очікуванні ранку. Скоро в місті запанує ранок. А так всюди темно. Добре, що всі живуть саме тут, бо там далі, за містом, кажуть, дуже лячно. Там все що завгодно може трапитися, — промовив Антон.

— А ти не бачив Ані? — поцікавився ліцеїст.

— Вона моя наречена. Ми зустрічаємося іноді з нею, — відповів хлопець. — Коли прийде ранок, вдарять дзвони і почнеться остання служба у цьому містечку. Після неї все вже буде іншим. 

— Яким іншим? — не зрозумів Ярослав.

— Ніхто не знає. Але Лаврентій вичитав це у якійсь книзі. Каже, що ніч скінчиться, і все теж скінчиться, — промовив хлопець.

— То ти тепер теж віруючий? Аня розповідала щось таке, ніби ти атеїст, — здивувався ліцеїст, сидячи біля свого портфелика.

Антон усміхнувся. 

— Ти знаєш, я хотів зустріти тебе. Дізнатися, хто ти, бо чомусь подумав, що Аня може залишити мене заради тебе… Не довіряв… Але тепер, тут, — озирнувшись на кількох перехожих із повненькою дамою в червоному вбранні, роздумував юнак, тримаючи свого коня на вуздечці, — тепер я думаю, що… коли все пройде, нічого вже не матиме значення із того, що раніше чогось вартувало. Тому і мої ревнощі… вони тут безглузді у цьому містечку, де всі чекають ранку, а його все немає… А ці ліхтарі… таке враження, що вони будуть світити ще цілу вічність. 

А про віру — якщо ми зустрілися з тобою у такому дивному місці, то хіба це вже так важливо? Головне, жити по-совісті. А якщо Бог справді є, то коли розвидниться і все те, що зараз існує, стане іншим, кожний зможе його якось побачити… От цікаво, що то за «Лаврентій»? Про нього розказують у цьому місті часто. Кажуть, він править служби у церкві. Але я жодного разу тут не бачив ні тієї церкви, ні тим паче Лаврентія. Ти щось про це знаєш? — поцікавився Антон у старовинному вишуканому вбранні.

— Так, я бачив отця Лаврентія, коли був щойно у храмі, — відповів ліцеїст Ярослав, піднявшись із лавки та взявши портфелика в руки.

— Тихо… Чуєш цей звук? — насторожився Антон, вдивляючись у небесну темінь.

— Здається, чую, — прошепотів Ярослав, прислухаючись.

Дійсно, в містечку десь дуже далеко заграли сурми і стало чути неначе лопотання гучне крил неподалік.

— Мабуть, скоро вже ранок. Вони іноді так вчиняють для чогось. А чому — ніхто не знає. Кажуть, Лаврентію щось відомо. Але його ніхто тут майже не бачив. Ходять лише чутки, — стиха промовив Антон до свого нового приятеля…

Ярослав розплющив очі. Треба було збиратися на службу. Як і завжди, розпалювати кадильне, лампади. А ще через кілька днів мала відбутися вистава «Собаче серце», на яку була запрошена Аня. Мав прийти також її хлопець. Що би міг означати цей сон?.. Втім, святі отці кажуть, що на це все не слід зважати… Отже, служба, а потім, через кілька днів зустріч із нею і тим, хто забрав її серце. Ярослав мав гідно відповісти на цей виклик.