Клерк

КЛЕРК

у творі частоково збережена 

мовна стилістика діалекту персонажів

убогістю моєю присвячено

світлій пам’яті Лідії, 

регенту сільського храму 

***

До місцевого автовокзалу зайшло двоє поважних стариганів. Один був одягнений у чорну куртку, фасон якої давно вже вийшов із моди. Інший у сіре пальто. Його шия, яку приховувала невеличка чорнява борідка, була замотана квітчастим шарфом, що зовсім не пасував до вбрання. Погода була кепська — сніг розтанув, всюди багато води та бруду. Двоє пасажирів, придбавши квитки на автобуси, що рухалися у різних напрямках, трохи постоявши неподалік біля каси вирішили зайди до кафетерію. Він знаходився у залі очікувань, відгороджений декоративною стінкою, у нішах якої стояли вазони з квітами. 

Обидва сіли за столик. Потім той, що у куртці, підійшов до стійки бару і замовив чай та кілька тістечок. Спершу він приніс до столу тільки чай, дуже обережно, щоб не обпекти руки, адже стаканчики були паперовими. Потім забрав солодощі. 

Дідусі, озираючись навколо, певно, хотіли призвичаїтися до гамірної обстановки. Схоже, почувалися вони тут ніяково — всюди ходіння, метушня. Ще й раз-по-раз через гучномовець оголошували прибуття автобусів. Однак розібрати щось із тих оголошень складно, адже прилад був старим, напевно. Чи, можливо, оголошення робили дуже недбало і неуважно, поспіхом. 

— Таки ж добре ми погостювали в отця Костянтина цього разу! — сказав старенький у пальто і сьорбнув гарячого чаю. 

— Авжеж, отче, — відповів той, що в куртці. — Могли б іще залишитися. Послужили б разом. А що? 

— Та воно й непогано було б. Але ж Вам треба у себе правити. Що ж, по гостях, то воно наче і по гостях! Але ми з Вами таки не дуже «виїзні». Де храм, там і земля наша. 

— Авжеж, отче, — промимрив той, що в куртці, і здригнувся, бо у приміщенні було прохолодно, а зафарбована водичка у стаканчику здалася надто вже гарячою. — Ви б, отче, розказали щось інтересне. Бо сидіти тут аж до вечора доведеться. А газет купувати не хочеться. Аби хоч писали щось путнє. Знаєте, отче, я іноді старі перечитую, і ніби однакове пишуть. Що тепер, що роки тому. 

— Так воно, батюшка, і є. Добре, що я у монастирі. Мені зовсім це читання ні до чого. Сказано ж у Писанні, що у цьому світі є кілька рушійних сил, які ним керують: похоть плоті, похоть очей, і житейська гордість. Увесь мирський світ папером обмотаний. За папір живуть. Із папером і помирають. Одне одного ненавидять, гноблять, обдурюють. Усе за папір. Бо у світі мирському без бумаги не проживеш. Нема особливої бумаги — умри, то й не поховають по людському. Отака тепер та і завжди була бумажна правда.

— Авжеж, отче, — вкотре підтвердив старенький у куртці. — Казали ж святі отці, що прийде такий час, і у миру буде, наче в аду. А в монастирі, як у миру.

— То і Ви б ішли душу спасати свою. Що Ви забули серед суєти людської? Пташенята-діточки із гнізда вже полетіли. Жінка на той світ одійшла, Царство Небесне їй. Потрудилися би перед смертю, помолилися, — промовив із легким докором у голосі отець Макарій, монах.

— Не так воно легко, отче. Привик я вже до мирського. Коли ж до храму зайду — і там своїми ручечками принесено, і там своїми клопотаннями надбано. Шкода. Знаю, все піде прахом. Знаю — стіни не спасають. Але важко відмовитися від отого скарбу. Бо хоч і церковний він, а так — ніби і мій. Усе ж збирав, стягав звідусіль. Та й люди ж помагали. І престол у нас в парчу загорнутий. І Євангеліє святе із позолотою. Іконостас — древньоукраїнський стиль. Майстрові ми гарно віддячили. Шкода, отче, покидати все.

— Отакої! «Шкода покидати»! Куди ж Ви дінетесь? Однаково доведеться покидати. Бо так і до пекла недалеко. Іконостас, парча на престолі — усе це добре. Бо для «благоукрашенія святого храма сего» надбано було. Замолоду, воно може, й годиться… Та це тоді було «для благоукрашенія». Вам же тепер оте «благоукрашеніє» не іначе, як на погибель душі. Тепер воно — прах земний, що заважає воспринять великі тайни віри. Усе оставите. Нічого з собою не візьмете. Лишіть, що надбали для храму іншому настоятелю. Самі ж знайте Боже діло. Душа важливіша за все земне. 

— Авжеж. Було б добре так зробить. Так діти не поймуть. Скажуть: на старості… — шмигнув носом і тяжко зітхнув старенький. 

— Ви все дивитесь, що про Вас люди скажуть! Ще й митрофорний!  — вже трохи розсердився архімандрит  Макарій. 

— Не беріть до серця, отче. Сам виховав. Тепер і маю. 

— І маєте тепер! Та хіба ж Ви їх виховували? Їх мир цей виховав. Тому і говорять Вам, що «на старості…». Вони, може, і не думають так. Бо таки ж прийде час, і «сего ніхто не ізбежить»… Може, діти кажуть Вам так «для годиться», — вже опанував собою старий монах і почав заспокоювати давнього друга. Примружив лагідно очі, які обрамили численні зморшки веселої вдачі. 

— Авжеж. Мабуть, так і є, отче, — знову проказав старенький, в якого були добряче заяложені рукава, хоч цього і не видно, бо куртка чорна. Дідусь вкотре, із сумом, подивився на зафарбовану водичку у паперовому стаканчику і, зітхнувши, надпив із нього. 

— Не сумуйте, батюшка, — монах Макарій ледь торкнувся підбадьорливо кістлявою рукою до ліктя старого, — я Вам розкажу одну історію. Про Клерка і його долю. Хочете?

— Авжеж. Хочу, отче. Ви ж любите розказувати історії. Послухаю залюбки. Та і часу у нас іще, аж ген, скільки попереду! 

— Отож і слухайте…

***

Клерк стояв біля овального люстра, із гарно оздобленою, у позолоті, рамою. Він уважно і навіть прискіпливо розглядав своє обличчя. Потім, лишившись незадоволеним, вийшов із вбиральні. 

— Привіт, Клерк! — біля молодого чоловіка, вбраного у вишуканий костюм, пройшов співробітник із папками. 

— Привіт, Лео! — так само незграбно кинув навздогін Клерк у бік якогось чиновника. 

— Колись ображуся за таке прізвисько, — обернувшись на мить, проказав співробітник і знову побіг далі. Клерк ледь знизав плечима. Звичайно, «Клерк» було його прізвиськом. Хлопця так назвали, бо він був аж надто прискіпливим до виконання своїх обов'язків, що і примітили за ним. До того ж, усі вважали його дуже пихатим, який надто багато думає про себе. І небезпідставно, адже дивився він на своїх колег дещо призирливо, вважаючи їх не такими професійними, як був сам. І погляди мав дуже своєрідні. Та і зверхністю відрізнявся. Його би давно звільнили, але фахівець він був дуже хороший. І клієнтів умів «обкручувати» так, що рівних у цій майстерності на фірмі Клерку не було. Тому, зрештою, причепили хлопцю таке прізвисько. І віталися до нього недоброзичливці-заздрісники, щоб дошкулити, не інакше, як: «Салютаре, Клерк!» Втім, він до цього відносився дуже спокійно. І навіть до вподоби була йому така манера звертання. Однак хлопець ніколи не говорив про це уголос, не зізнавався. Навіть робив навмисне кислу міну, щоби ввести в оману своїх колег-обидчиків.  

Клерк пройшов довгим коридором. На мить зупинився біля дверей ліворуч. Ледь повернув голову і, піднявши трохи підборіддя, спробував охопити поглядом всю довжину коридору, по якому метушилися численні співробітники компанії. Схоже, не помітивши нічого особливого, він пройшов  далі елегантною ходою і прочинив двері у свій кабінет. Зайшовши усередину, хлопець повернув ключем у замку. Приміщення видавалося просторим. Підлога заслана вишуканим перським килимом. Темний стіл виготовлений за спецзамовленням, із орнаментами і візерунками. Клерк неквапно пройшов до крісла. Сів і ввімкнув комп'ютер. Мав підготуватися до зустрічі з клієнтом, якому запропонували конкуренти придбати в одному живописному місці нерухомість, тож слід у належний спосіб піддати критиці їхню пропозицію і переконати у доцільності вибору на користь своєї компанії. На столі у Клерка вже лежала, невеличка за об'ємом, папка. Тут були фото клієнта, відомості про його звички, зокрема, щодо улюблених страв, стосовно політичних переконань, літературних і музичних смаків (а такі мали місце). Клієнт виявився також любителем полювання. Тому на столі у Клерка вже кілька днів лежала тематична енциклопедія. На її сторінках йшлося про зброю, уток і куріпок, іншу живність, а також про усілякі хитрощі, що їх слід знати кожному мисливцю. 

Менеджер-Клерк просидів так аж до вечора. Зробив кілька телефонних дзвінків. Коли слід було збиратися додому, йому приніс колега пакунок з експерс-доставки. Виявилося, що це ще одна папка. Додаткові відомості про клієнта. На кількох аркушах йшлося про те, що він мешкає, переважно, у Європі. Зазначалося, що має ще неповнолітнього сина та доньку від першого шлюбу. Вдруге він взяв собі жінку, молодшу на двадцять років. Старша нерідна донька її дуже не любила. Можливо, не тільки на рівні особистої неприязні, але ще і через можливість додаткових майнових претензій з боку мачухи на родинне майно. Втім, достеменно дізнатися, чим саме займався клієнт раніше і звідки бере початок його бізнес так і не вдалося. Зараз він був, як це зазвичай ведеться, власником «заводів, домів, пароплавів». Напевно, розбагатів, як і всі раніше се робили: вчасно зайняв, вчасно купив, і вчасно продав.  

У досьє із 30-40 сторінок машинописного тексту було і фото бізнесмена — це був трохи сивий чоловік, із правильними рисами обличчя, навіть шляхетними. Вигляд мав утомлений, хоч і веселий. Аби отримувати враження лише за фото, Клерк зробив би висновок, що така людина хоч і здатна десь щось «крутити», але на вчинки відверто підлі не спроможна. Хлопець вже пересвідчився у своїй ще не дуже тривалій кар'єрі фахівця у галузі роботи з людьми, що фізіогноміка має у собі досить серйозні підстави. Злочинець із шляхетним обличчям — це таки шляхетний злочинець. Бувають іноді такі парадокси. 

Звичайно, є великі пройдисвіти та нікчеми із дуже вишуканими манерами. Про це Клерк теж знав зі свого досвіду. Тому і збирав отакі досьє своєрідні, засновані на «незалежних спостереженнях за об'єктом». Звичайно, вливалося це у добру копієчку. Але потім щедро окупалося. Відсотки від продажу нерухомості щедро покривали всі видатки. Тому хлопець вповні міг, у свої «ще навіть не тридцять» дозволити собі багато чого, відвідувати з нареченою вишукані вечірки місцевого бомонду, попередньо дістаючи запрошення для досить закритого, так би мовити, «клубного контингенту». Отак, міркуючи, гортаючи вкотре давно знайомі, зазубрені майже на пам'ять, сторінки «особової справи» клієнта, Клерк не помітив, як зовсім стемніло. Поправив манжет сорочки із бірюзовою запонкою і глянув на годинник — вже за 21.00. Встав із крісла і швидко впоравшись зі шторами, прочинив раму вікна. Крадькома вдихнув холодне повітря ранньої весни, трохи примружив очі. Потім повільно знову зачинив фрамугу й опустив штори. Папку із досьє поклав у шкіряний портфель. Підійшов до шафи, взяв темно-червоний шарф. Ледь закутав ним шию. Потім вдягнув, із якоюсь дивною старечою манерою, демісезонне чорне пальто. Дістав із кишені коричневі, потерті рукавички і вийшов. Клацнув замок. 

Через кілька хвилин двері ліфта прочинилися на першому поверсі. Порожнім холом крокував молодий Клерк. Його хода була одночасно і природна, і вишукана. Підійшовши до пульту охорони, він ледь кивнув усім головою і приязно усміхнувся. Один із чергових ледь підвівся з крісла і теж кивнув люб'язно у відповідь. Металічна решітка на вході поволі відсунулась. Хлопець вийняв із кишені невеличку картку і ледь торкнувся нею до особливої помітки на стіні, — автоматичні двері із куленепробивного скла миттєво відреагували, розсунувшись у різні сторони.  

— До побачення! — пролунало навздогін від охоронця. 

— На все добре, — спокійно і зовсім відсторонено проказав Клерк, не забувши при цьому досить стандартно, вкотре усміхнутися. Втім, служака за пультом не здогадувався про «стандарти» Клерка. Він, всього лише, вважав його дуже ввічливою і вихованою людиною. 

***

Світлана сиділа у кафе і трохи знервовано колотила вже холодну каву, монотонно стукаючи порцеляною. Підійшов офіціант: 

— Ви щось хотіли іще замовити? 

— Ні, дякую, — вона навіть не підвела очей. Дівчина була гарною і  відчуття самотності у цих стінах та і загалом у житті поклало на її обличчя особливо витончений відтінок смутку, який лише додавав жіночого шарму. Офіціант попрямував до іншого столика, на ходу звичним жестом розгорнувши блокнот. Лунала затишна музика, гра на струнних. Іноді Світлана позирала у вікно, продовжуючи монотонно колотити холодну каву. 

Потім на мить вона поринула у спогади. Чи їй здалося, що на мить? 

У той час була прохолодна, літня пора. Він стояв у білій сорочці і широких штанях на зеленому пагорбі. Довкола красиві, старі дерева. Внизу невеликий будиночок, придбаний зовсім недавно. 

— Тобі тут подобається? — спершу глянув через плече і повернувся до неї, а потім покрокував швидко на зустріч.

— Звичайно, подобається. Будиночок дуже гарний і затишний. До того ж, навкруги майже нікого немає. Це ж те, що ти завжди хотів? — не очікувала відповіді, бо знала її напевно. 

Він підійшов і з легкістю обійняв рукою її стан. 

— Мені завжди здавалося, що ти теж любиш усамітнення. Щодня люди, люди… Це так… Це так...  Коли щодня бачиш сотні облич. Навіть випадкових перехожих. Їх не знаю, але помічаю щодня. І щодня це нові обличчя. Хочеться, просто, не звертати уваги на все несуттєве. Звичайно, у них своє життя. Вони важливі. Але я нічого про це не знаю. І тому говорю, що це несуттєве. 

Вона взяла його за руку і вони поволі рушили до невеликої лісосмуги. Там починалася ґрунтова дорога, яка вела прямісінько до помешкання. Дихнув теплий вітер в обличчя і стало якось легко іти. 

— Тобі ніхто не казав, що ти… дивний? — вона ледь схилила голову й усміхнулася про себе, непомітно. Але інтонація голосу зрадила, і він здогадався, що це зовсім не докір. 

— Дивний? Звичайно, дивний. «Клерк»! Твій клерк! — він дзвінко, якось наче зовсім по дитячому, засміявся, схопив її за руку, і вони разом побігли з пологого схилу…

Увечері він сидів у плетеному кріслі, на ґанку. Поряд, на старій тумбі, стояла іржава керосинова лампа. Як завжди, порпався у своїх паперах, щось шукав у блокноті, робив помітки у зошиті, який тримав на колінах. 

Вона підійшла до вікна, заштореного фіранкою у фіалках чи то якихось інших квітах, що їх називала так. Потім знову повернулася — закипів чайник. Налила у чашки окропу. Потім додала із металічної баночки трохи чайного листя. Завжди чомусь у такій послідовності. Поставила філіжанки на блюдця і рушила на вулицю. Двері голосно заскрипіли. Але він був занурений у свою роботу, нічого не почув. Поряд верхівки дерев неначе палали в останніх променях сонця… 

«Для чого запалювати керосинову лампу, якщо зараз ледь сутеніє?» — подумала вона, поставивши на тумбу велику чашку чаю, поряд із папкою. Свою вона тримала у руках, дивлячись кудись уперед і намагаючись ні про що більше не думати. Його пальці гортали паперові листки. У цьому було щось незвичне — шум віття і паперу. Сорочку, не зважаючи на теплу пору, він завжди носив із довгим рукавом. Це її іноді трохи дратувало. Так і сьогодні — старенькі штанці, зальопані масляною фарбою і непрасована, біла у клітинку, сорочка. 

— Ти будеш вечеряти? Бо я приготувала гречаний суп, як ти любиш. Салат. 

Клерк нічого не відповів, продовжуючи ледь насуплено робити помітки на паперах і в блокноті. 

— Стривай, ти мене не чуєш? — вона взяла його за плече і нахилилася, спробувавши зазирнути в очі. 

— Я… Що я? — глянув на неї з-під лоба і знову опустив голову до своїх нотаток. 

— Тебе не можливо терпіти! — вона розвернулася і пішла. Зовсім не образилася, але якось гірко стало. Клубочок підкотився до горла, і з ним нічого не можна було вдіяти. На кухні, де навіть ще не була пофарбована підлога, вона розправила фіранки. Їй здалося, що це треба зробити, хоча насправді нічого не змінилося від цього. Потім сіла за стіл і монотонно почала ледь чутно колотити ложечкою чай. Іноді їй здавалося, що вона зайва. Хоч і знала, що це не так. 

Вони познайомилися своєрідно на автобусній зупинці. Кілька років тому. Був ливень. Люди стовпилися під навісом. Поряд біля урни стояв хлопець, на шиї якого висіла табличка «Куплю дорого…». Він, звісно, не вміщався під покрівлею зупинки. І навіть не робив спроб сховатися, бо це було б дуже смішно. За кілька хвилин брюки у нього зовсім змокли і сорочка теж. Хлопець скоцюрбився і отак стояв, схожий на мокру ворону чи горобця. Обличчя дуже бліде, навіть синюшне. Руки міцно стиснуті у кулаки, шию ховав у плечі, постійно переминався з ноги на ногу. Підошви стареньких туфель увесь час чвакали, — схоже, взуття повне води. Їй зовсім не було його шкода. Але дуже цікаво дивитися на нього. Дощ линув ще дужче. Незнайомець підняв дерев'яну дощечку, що теліпалася на грудях, над головою. Краплини зливи торохтіли по пластиковому навісу зупинки і над юнаком. Поряд біля дівчини стояв також якийсь хлопець. Було дуже холодно і вона ніби ненароком притулилася до його плеча. Якось майже зовсім непомітно навіть для самої себе. Вона би ніколи не наважилася. Але навколо тісно. І так тепліше. Схоже, незнайомець поряд помітив це, але зрозумів усе зовсім не так, як вона. Він зробив ледь помітний крок до неї. Але тут зупинився автобус і всі мерщій ринули у прочинені двері. Ніхто навіть не звернув уваги, який це маршрут. Крім неї. За хвилю із шипінням двері зачинилися і транспорт рушив. На зупинці лишилася тільки вона. Знову глянула у бік хлопця під проливним дощем. Юнак помітив на собі погляд й опустив дощечку. Знов на груди. Злива линула на асфальт поряд, потоки води стікали з його волосся й обличчя. Долонею незграбно втерся і поволі пішов, чвакаючи взуттям, під навіс. Пройшов повз неї, зупинившись на іншій стороні навісу, біля пластикової стінки. Дощ не вщухав. Здалося навіть, почав тарабанити дужче. 

Юнак стояв з опущеною головою, кумедно насуплений. Потім якось механічно почав мокрим рукавом витирати дощечку з написом «Куплю дорого…». Дівчина не стрималася і трохи чмихнула. Зовсім цього не хотіла, і видовище було дуже жалюгідне, навіть принизливе. 

Вона би ніколи не посміла засміятися. Але тут чогось так вчинила, і відразу ж спохватилася. Замовкла. Хлопець підняв голову. Глянув на неї. Тільки на мить. У погляді зовсім не було докору. Так уміють дивитися прибиральники, консьєржі, робітники комунальних служб і санітарки, що доглядають за тяжкохворими й лежачими. Він знову втупився на свою вивіску. Але більше не брався її витирати. Потім чомусь поправив комірець, кинувши на дівчину погляд з-під лоба, наче впійманий звірок. Вона знову усміхнулася, зніяковівши ледь помітно, хоч смішно зовсім не було. Потім помітила, що він тремтить. Вона згадала суху футболку на теплому тілі хлопця, потім, як він зробив крок до неї. Це був зайвий крок, але тіло було дуже теплим і вона навіть пригорнулася б до нього… Але саме до тіла, а не до того, хто зробив крок. Це так тому, що на дворі була злива. Аби на його місці стояв хтось інший, чи навіть якийсь предмет, що випромінює тепло, вона би вчинила так само. Тому їй навіть не було соромно за те,  що сприйняла той зайвий крок, як належне. До того ж, за хвилину під'їхав автобус, і це тепле тіло зникло за прочиненими дверима. 

Тепер тут  по особливому з'явився він. Зовсім не схожий на тепле тіло, що зникло. Вона навіть не могла відрізнити цього незнайомця,  саму душу від його тулуба, рук, що тремтять. Навіть не могла би сказати «тіло витирає дошку із написом «Куплю дорого…». Це дуже дивно, незвично і ніяково. Все злилося в одне ціле. Його тонкі, тендітні пальці тремтячим жестом поправили пасмо волосся. Він подивився їй в очі й трохи божевільно, зовсім спокійно, лагідно усміхнувся до неї. Коли б хлопець вчинив якось інакше, ймовірно, вона би забула про нього назавжди і ніколи не згадала його. Але це божевілля серед зливи, з табличкою на шиї, було надто промовистим, навіть крикливим. 

— Вибачте, ви б не могли позичити мені трохи грошей? — зовсім спонтанно вирвалося у дівчини. — Не вистачає доїхати додому, — сказала. 

— Трохи грошей… — прохрипів юнак і почав хворобливо мацати блідими, синюшного відтінку, руками, кишені. Нарешті, витяг кілька мокрих банкнот. — Вам скільки потрібно? 

— Зовсім небагато. Взагалі, була би Вам вдячна, аби Ви могли мені допомогти. Тут зовсім недалеко. Кілька кварталів… Було б добре, я би… прошу вас допомогти мені дістатися додому... На дверях кодовий замок, і… і тут багато незнайомих людей. І… І… І я не… не пам'ятаю номер… — вона намагалася бути переконливою, але відчувала, що це їй не вдається і ситуація виглядає жалюгідно, дуже комічно. 

 У хлопця з'явилася лагідна усмішка. Але тільки на мить. Потім в очах знову все потухло. 

— Хвилинку. Заждіть, — він підійшов до бордюру із піднятою рукою, щоб водій таксі, яке було зовсім поряд, звернув на нього увагу. Ливень все не вщухав. Жовтий автомобіль із шашечкою не забарився. Повільно в'їхав у величезну калюжу і зупинився поряд із незнайомцем. Юнак хвильку розмовляв із таксистом, передавши гроші через відкрите вікно. 

— Прошу, сідайте, — вигукнув хлопець, прочинивши дверцята автомобіля і зняв із себе табличку, взявши її під руку. 

— Дякую, — промовила юна леді й задоволено почала вмощуватися на задньому сидінні подалі, щоби поряд міг сісти незнайомець. Але дверцята елегантно клацнули й зачинилися. Таксі рушило з місця. 

— Зачекайте, а як же він? 

— Вибачте, а Вам точно куди, бо мені сказали, що треба проїхати кілька кварталів? — запитав люб'язно шофер. Вона нічого не відповіла, а тільки повернулася, щоб у задньому склі побачити хлопця з табличкою. Але злива була такою сильною, що його силует розстав на фоні сірих будинків і неба великого міста... 

Тепер він мирно дрімав тут, на старому дивані, в окулярах зі сріблястою оправою, у цій глушині. Клерк придбав саме це помешкання, адже найперше хотів затишку зі своєю коханою. І він таки домігся свого. Вони стали чудовими близькими друзями. Полюбляли прогулянки, милувалися разом навколишніми пейзажами. До одруження вирішили більше дізнатися одне про одного, тому не поспішали у стосунках. Втім, нечисленні жителі цієї місцевості вважали їх закоханою парою, хоч відносини їхні для інших ніколи не видавалися гарячими. Клерку була важливою робота. Він зустрічався у себе з нечисленними знайомими. Вони перемовлялися, буквально, кількома фразами, обмінювалися паперами. Очевидно, це свідчило про глибоку довіру і міцні зв'язки, які виникли між цими людьми за тривалий час плідної роботи.

— Хочеш трохи гарячого шоколаду? — запитала, сівши на стільці поряд із диваном. 

— Та ні... Завтра поїду. Зникну на якийсь час. Є справа. Стара майнова проблема… Це треба залагодити, як найшвидше. Можливо, мене не буде якийсь час, — він піднявся з дивану і взув старі, потерті капці. Підійшов до старенького, невиразно пофарбованого, столу і вийняв із шухляди кілька банкнот із солідним номіналом. 

— Це на перший час. Якщо буде потрібно, зателефонуй, будь ласкава, за цим номером, — Клерк простягнув дівчині клаптик паперу, який очевидно слугував за візитку. Вона взяла його в руки і глянула на юнака, її тендітні груди схвильовано здіймалися. Нарешті, почервоніла до вух і на очах виступили стримувані сльози ображеної дитини. Саме за це вона ненавиділа себе. 

— Знову гроші. Ти завжди даєш мені гроші, коли тобі кудись потрібно зникнути, — дівчина гордовито підняла шию і стала трохи схожою на благородну середньовічну пані. 

— Не турбуйся, моя маленька, моя крихітко. Це не надовго. Скоро повернуся. Ти ж знаєш. Іноді мені потрібно дещо улагоджувати. Це не надовго, — він взяв ніжно її за руку і притулив долоню до щік, а тоді до вуст. Дівчина забрала руку, тихо піднялася зі стільця і пішла з кімнати.

—  Мені дуже… Ти мене не зрозумієш, — вихопилося раптом, і вона тихо зачинила двері за собою… 

Рано вранці Клерк стояв біля люстра і поправляв краватку. Він з дорослою ніжністю глянув на двері кімнати дівчини. Ще тільки четверта тридцять. Спить. Тихо-тихо у домі. Хай відпочиває, не треба будити її. Він взяв кілька паперів, зібрав портфель і вийшов на вулицю. Трава була ще мокрою від роси, стелився легкий туман. 

Хлопець задумливо обійшов двір помешкання, а потім рушив до авто. Натиснув брелок з автоматичною сигналізацією, відчинив дверцята. За мить майже безшумно рушив з місця.

***

— Сідайте, прошу Вас, юначе. Ви надзвичайно неслухняний хлопчисько. Ваші батьки були б вкрай незадоволені такою поведінкою. Це неприпустимо, — розмовляв із тринадцятирічним хлопцем чоловік із класичною, елегантною зовнішністю, схожий на учителя. — Вітальні, життєві явища стосуються не тільки поведінки зовнішньої. Ви завжди забуваєте про це, мій друже. Тому Ваш поспіх і справедлива образа поведінкою щодо вашого водія, пана Волошанника, недоречні. Вважаю, Вам слід заспокоїтися, і той факт, що він дозволяє собі у своїй поведінці щось недоречне і зайве, не повинен впливати на Вас. Життєва дорога кожного з нас — це не тільки шосе, але досить часто, серія складних лабіринтів. І добре, якщо у Вас буде червона нитка, завдяки якій Ви зможете повернутися на круги своя.

— Учителю, скажіть тоді, чому те, що дозволено йому, не дозволено мені? — із нотами виклику, задиркувато промовив підліток, сидячи за сніданком у бесідці, неподалік від будинку з мансардою, серед лісної галявини. 

Дорослий пан, гойдаючись неквапно у кріслі-качалці, не поспішав із відповіддю. Витримавши тривалу паузу, він зняв із носа окуляри у роговій оправі, старанно витер їх носовою хусткою, глянув на них і з урочистістю одягнув. Нарешті, подивився кудись далеко-далеко, за межі цієї галявини і лісу. 

— Мій дорогий друже, благородними не завжди народжуються. Але ними стають й іноді помирають. Ви ще дуже юний, і не знаєте, що підлість, як і шляхетність, бувають властивостями одного-єдиного серця за тих чи інших умов. Полюбіть, мій учню, хоч когось, і Ви побачите у цій людині себе, наче у прозорій воді нашого чарівного озера. Скаламутити його доволі легко. Так і душа людини, — іноді вона чиста, прозора, а іноді каламутна… Погляньте, — кришталева ваза із квітами на цьому плетеному столику. Здавалося би, така проста річ. Однак, вона залишена Вам, дорогий мій, Вашою прекрасною матір'ю. Пройде час і Ви збагнете, що не тільки ця ваза і не тільки цей прекрасний дім, або авто із шофером, але багато-багато іншого у Вас є тільки тому, що се Вам подаровано з любов'ю. Усмішка, блакитні очі, навіть ця непомірна нестерпність і впертість — усе це, я гадаю, від неї... 

І тому, дуже для нас важливо, знати, що… що «ми не свої». Це сказав колись один дуже відомий чоловік, духовний письменник і публіцист. Мова йде про апостола Павла. Його твори читають в усьому світі. Звісно, він був не тільки своєрідно віруючим філософом, але по-своєму навіть громадським діячем.  Та це дуже складна тема. Колись я ознайомлю Вас із його трудами. Згодом, пізніше. А зараз Вам скажу лиш, мій друже, що зовні людина більше утримується від вчинків і дій, аніж дозволяє їх собі виявляти зі свого світу внутрішнього. У цьому і полягає, власне, принцип вихованості. Ми завше одне для одного складаємо загадку. І тому дуже інтересно буває отак спілкуватися, розмовляти, розгадуючи їх, ті питання без відповідей — одне для одного. Та це особлива історія. Вона не для таких юних сердець. Колись, можливо… Можливо, якось я розповім її Вам. Зрештою, благородними не народжуються… Вибачте, що говорю так незвично… — учитель зняв окуляри і поклав їх на плетений столик. 

— Ви завжди говорите про підлість, благородство, але ніколи не кажете нічого конкретного… — хлопець скривився і встав з-за столу. Хотів було утертися серветкою, але потім облишив її, стиснувши долонею. Не дожидаючи відповіді дорослого, він зійшов униз кількома східцями і попрямував геть від бесідки із, дещо по дитячому, гордовитою поставою. Хоч у кроках юнака учитель впізнавав давно йому знайому, зовсім дорослу, пригніченість.  

***

— Отже, ти — мій ще один учитель? — спитав хлопець, розглядаючи прискіпливо молодого, гарно вбраного, невідомого чоловіка.

— Як тобі сказати, — неквапно підійшов до нього гість, — так склалося, маємо  триматися разом певний час, якщо ти не проти. Можливо, я зможу тобі допомогти зрозуміти певні речі. А ти — мені. 

— Ти — найманець? — поцікавився хлопець, розглядаючи у вікні постать садівника. 

— Як і всі ми. Як і кожний із нас, — відповів молодий чоловік, розстібнувши ґудзик свого плаща та поправивши незграбно зав'язану краватку, щоправда, невдало. Та це лише надавало йому якогось незрозумілого шарму недоречного скасування узвичаєного тону вбрання.

— Що ж. Ти щось хочеш запропонувати щодо того, чим саме зайняти сьогоднішній день? — поцікавився хлопчак.

— Ти господар помешкання, а я лише Клерк, — так мене називають іноді. Тобі вирішувати, — усміхнувся привітно чоловік.

У сумних очах малого вмить загорілися іскорки життєвості. 

— Добре… А хто такий «клерк»? — допитливо глянув на гостя хлопець. 

— Служка, — промовив гість і сів на підлогу. Поряд біля нього вмостився малий. — Ти можеш бути, наприклад, благородною людиною у світі добра, справедливості та звитяги. А я буду виконувати твої накази, в розумній мірі, звісно.

— А де ти був раніше? — спитав підліток.

— Раніше? Сюди мене запросив твій батько. Зараз він у тривалому відрядженні, як тобі відомо. А в мене до нього є одна важлива справа, якою він зацікавився. Тож мені вдалося отримати пропозицію погостювати у вас кілька днів, доки він повернеться, щоб вирішити потім з ним одне важливе питання, — промовив молодий чоловік. 

— А якщо ти вирішиш свою справу із моїм батьком? Що буде потім? Ти залишиш мене? — опустив голову підліток.

— Чому ж… Ми спробуємо стати друзями. Якщо захочеш, буду провідувати тебе. Домовились? — усміхнувся незнайомець…

— Гаразд, — простягнув руку для привітання хлопчак.

— Що ж. Ти покажеш мені свій особливий, надзвичайний світ помислів і почуттів  добра, справедливості та звитяги? — загадково усміхнувся чоловік до дитини. 

— Звичайно! В мене є фільми і кілька книг, що дуже подобаються. А ще розкажу тобі, можливо, про свої мрії. Познайомлю тебе також із моїм учителем. Він з нами вже дуже давно, — зауважив підліток. 

Випроставшись, вони вийшли з кімнати… 

***

Зійшло вранішнє сонце. Щебетало птаство довкола. Легкий вітерець тріпотав у прочиненому вікні фіранками. Дівчина розплющила очі… 

«Знову самотність. Він мене залишає, а потім приходить. Як і завжди, несподівано… Називає мене «своєю пані»… Говорить, що дуже любить… А потім знову зникає. Створює іноді незабутні хвилини, які я зберігаю у своєму серці. Завжди зберігаю… Чекаю, коли він знову повернеться. Завжди. Повернеться», — наречена свого «Клерка» поволі піднялася з ліжка… На столику біля фіранок лежали пігулки, які вже не допомагали…  

Це було дивне кохання приреченості. «Клерк», що прикрашав її згасаючі дні, залишився для неї загадкою… Вона часто поверталася у спогадах до їхньої першої зустрічі на зупинці, під проливним дощем… 

За що він полюбив, чому хотів одружитися, усупереч остаточному вироку її хвороби? Втім, на те він був її Клерком, відданим і дбайливим та водночас особливим і загадковим. 

***

— У чому ж смисл цієї історії? — спитав після нетривалої паузи сільський батюшка в монаха Макарія.

— В чому? Напевно, крім всього іншого, також і в тому, що іноді потрібно поставати Клерком, що все розраховує, щоби водночас бути благородною людиною зі своєю таємницею душі, — відповів, роздумуючи, отець-оповідник цієї історії, надпивши із паперового стаканчика вже холодного чаю.