Ключ від кімнати

КЛЮЧ ВІД КІМНАТИ

У селі, де служив старенький митрофорний священник Василій, намело зимової пори кучугури снігу. Біля подвір’я невеличкого храму, зовсім неподалік, пролягло русло річечки. Тепер воно замерзло, тож діти залюбки, створюючи гамір, ковзали по льоду. Сонце ще не сховалося за обрієм. 

Старенький священник саме прийшов із оселі своєї до церкви у одній справі. До нього обіцяла приїхати знайома монахиня. Зазвичай вона бувала у нього не з порожніми руками. Привозила дуже ароматний ладан зі святої гори Афон, воскових свічок, зроблених у їхній обителі, а ще іноді пластикову пляшку чудового, справжнього медового монастирського квасу.

Отець відкрив старезний навісний замок дверей і зайшов до храму. Баба Наталка, старостиха, ще зранку занесла дровець та поклала їх біля плити. 

Старенький трохи пововтузився, щоби розпалити багаття. Потер долоні рук, бо трохи змерз по дорозі. 

Почулися кроки. Він вийшов із кімнатки-хрестильні. Побачив Степана Миколайовича, місцевого блаженно юродивого. Той тупав на порозі храму, струшуючи із валянок сніг.

— Добридень Вам. Благословіть, Всечесний отець, — гість зняв хутряну кролячу шапку, в якої чудно стирчали навушники.

— Най Господь помилує нас! — батюшка підійшов до дивака і ледь торкнувся його, вже сивого, чуба.

— Ото кажуть, княгиня в кареті їде у свій палац, — промимрив якось нерозбірливо Степан Миколайович та почав чомусь морщити лоба, роблячи гримаси, ставши дещо схожим на божевільного.

Священник витримав паузу, а потім відповів:

— Таки ж і правда. Чекають вже княгиню в палаці… А хто це Вам, Ваше Боголюбіє, про це розповів?

— Одна ворона прилетіла та прокаркала на ялині, що біля нашої церкви, — строячи гримаси, прошамкотів юродивий.

— Ну що ж. Ворона, то й ворона. На те вона і ворона, — приховуючи певне сум’яття від одкровень цього дивака, зауважив панотець. — Княгиня та обіцяла привезти ладану. То я з Вами поділюся ним, Степане Миколайовичу. А ще прошу Ваших молитов, як і завжди, — усміхнувся священник.

— Та товчу їх, товчу, як воду в ступі, — хмикнув дивакуватий гість. Потім флегматично вклонився батюшці та вийшов із церкви. 

Саме у цей момент на подвір’ї храму з’явилася постать монахині Віри. Побачивши її, Степан Миколайович насупився і пройшов повз мовчки.

— Вітаю Вас, Отченько дорогий! — радо проказала черниця, увійшовши до приміщення.  — Як обіцяла Вам у нашій телефонній розмові, все привезла. Най Господь прийме це приношеніє від мене, грішниці та від сестер нашої обителі. 

— Слава Богу. А я саме пічку розтопив. Думав, що трохи тут буде тепліше вже до Вашого приходу. Аж ось і Ви. Слава Богу, — старенький зробив запрошувальний жест рукою.

— Благословіть! — зробила невеличкий поклон та по особливому склала долоні монахиня.

— Спаси нас, Господи! — відповів отець, давши поцілувати руку.

Вони пройшли до кімнатки-хрестильні. Гостя дістала із чималого саквояжу пластикову пляшку квасу, пакунок свічок та кілька красивих коробочок ладану, поклавши їх на столик. Священник відразу ж узяв пляшечку і мовчки налив у два кухлики напою. 

— Вип’ємо, матушка, за наше здоров’я, хай тільки трохи нагріються на плиті… Себто, мова про духовне благополуччя. А болячки… Вже, як є. Куди од них дінешся… — усміхнувся священник Василій. Монахиня схвально кивнула у відповідь. Зачекали, коли кухлики із квасом стали теплішими. Гостя піднесла напій до вуст. Саме так вчинив і отець. Утворилася тривала пауза. Тишу знову порушив батюшка:

— Розказуйте, матушка, як там життя-буття Ваше? Що нового у святій обителі? 

— Та як сказати Вам… Як повинно бути: труди, молитва, трохи спочинку. І знову те саме… Згадую часто свого чоловіка покійного, останнім часом. Сниться мені. Наче він десь у гарному місці. Будинок там красивий, парк, всюди квіти. Усміхається. Не каже нічого, а тільки ото вигляд показує свій радісний. Молюся про нього часто, інших прошу поминати. Та і Вас теж знову буду просити згадувати його в молитвах, — ледь засмучено промовила гостя.

— Та споминаю, споминаю, як служу, на проскомидії раба Божого Антонія, — відповів старенький священник.

— От іноді думаю, Батюшка: всяке було в нас у мирському житті. Але Антона однаково любила, не зважаючи на його дуже складний характер. От посваримося, бувало. А я приготую щось особливе, смачненьке. Припрошую його. Сідаємо за стіл, і вже наче забули про суперечку. І ось отак проживши з ним, тепер вважаю, що то щасливі роки, Богом благословенні. А тоді так не думалося, — надпила монахиня із кухлика.

— Та в мене із моєю матушкою, дружиною покійною, Царство їй Небесне, схожа історія. Розумію, — усміхнувся старенький.

— Ви, знаю вже, любите розказувати щось особливе, зі смислом своєрідним. Хотіла би почути щось таке від Вас, дорогенький Отченько. Дуже прошу Вас. Ви гарний оповідач. А мені це стане втіхою, приводом для спогаду в монастирі, — промовила матушка Віра.

— О! То я Вам як намелю сто пудів гречаної вовни, то Ви, дійсно, здивуєтеся! — примружив очі панотець.

— Так, то й так. Розповідайте, Батюшка, — зраділа монахиня.

— Що ж. Тоді слухайте, — з утаємниченим видом, тихим гласом, проказав старенький…

***

— Вітаю Вас! Милості прошу, — сивочолий чоловік із приємною зовнішністю запросив дівчину сісти за столик в альтанці старого, трохи занедбаного, саду, який оповивав дурманячий аромат квітів. Поряд із ним вмостилася у плетеному кріслі жінка. — Це моя дружина, — старенький взяв її за руку, вона ввічливо усміхнулася, глянула на нього, а потім на гостю, і ледь помітно кивнула головою. 

— Ми раді цій зустрічі з Вами. Сподіваємося, що Ви зможете зрозуміти нас … Надіємося також, що Вам у нас буде добре… Обов'язки Ваші — дуже прості. Щоправда, трохи… Своєрідні… Можливо, пізніше Ви зрозумієте… А можливо і ні… Зрештою, суть не в цьому… Вашим обов'язком стане догляд за … Однією кімнатою… Все, що у ній знаходиться — у Вашому повному розпорядженні… Розуміємо, — стареньке подружжя переглянулося, — розуміємо, що це — трохи дивно... Але, надіємося, Ви звикнете… Є тільки одна невеличка… Невеличке прохання — не покидати територію помешкання без попереднього узгодження із нами… Це  все… Вірніше, не зовсім… Ось ключ, — сивочолий чоловік поклав на столі красиво виготовлений, бронзового кольору, виріб, — усі замки дверей нашого, досить таки, не маленького помешкання, адаптовані у такий спосіб, що Ви можете їх безперешкодно відчиняти… Тобто, усе, що тут є — у повному Вашому розпорядженні… Можете вважати себе повноправною господинею дому. А це, — як Ви потім дізнаєтеся, — дуже не мало… Ви зможете навіть приймати тут гостей, розважатися, влаштовувати вечірки… От власне, так виглядатимуть Ваші… обов'язки… У Вас є питання з тим, щоби задовольнити Вашу цікавість? — зняв окуляри сивочолий пан. 

— А ви? Ви ж будете тут? — ніяково перепитала дівчина.

— Ні. Нас тут не буде. Тут житимете тільки Ви і ще кілька людей. Із ними Ви познайомитеся і, сподіваюся, зможете заприязнитися… Отож, надіюся, на цьому ми вичерпали нашу розмову? 

— Думаю, що так… — відповіла дівчина.

— Не забудьте свій ключ…

— Дякую. Ви дуже люб'язні, — проказала панна і стиснула у руках бронзовий предмет. 

***

Вранці вона прокинулася від співу пташок біля вікна. Підійшла і прочинила його. Одягнулася та вийшла у коридор. Помандрувала трохи кімнатами. Зрештою, зайшла у їдальню. Стіл був сервірований на дві персони. Один із приборів знаходився на таці. 

— Доброго ранку, пані… — зам'явся чоловік середнього віку, вельми елегантно вбраний. 

— Доброго ранку… Анна. Моє ім'я Анна, — привітно подала руку дівчина.

— Приємно… Іван Юрійович, — потиснув її із поклоном незнайомець: 

— Милості прошу! Сніданок на столі. Обіди і вечері теж завжди тут. А… А… Таця з їжею — це Ваш невеличкий обов'язок… Їжу слід буде заносити у… одну із кімнат… І звичайно — прибирання у ній. Це теж — Ваша… скажімо, робота… Можете зразу поснідати, а потім … занесете… Я все покажу…

— Ні-ні. Спершу — занесу. А тоді повернуся сюди, — заметушилася панна, взяла тацю та питально подивилася на Івана Юрійовича. Той кивнув їй у відповідь, і вони рушили чергою кімнат на другий поверх будинку, потім пройшли довгим коридором, зупинившись у кінці, біля дверей. 

— У Вас має бути ключ, — подивився питально на Анну чоловік. 

— Звичайно… Візьміть, будь-ласка, він у моїй кишені, праворуч. 

— Ні-ні. Давайте тацю і… Відімкніть самі. У мене немає… таких повноважень. Це — Ваш особистий ключ. 

Дівчина віддала тацю та відімкнула замок. Іван Юрійович передав піднос і прочинив двері. Це була дуже вишукано вбрана кімната. Усі речі знаходилися в ідеальному порядку… 

— Що мені робити тепер? — перепитала, трохи розгубившись.

— Гм-м. Кхм… Думаю, тацю слід поставити на столі. Он там… 

— А мені говорили, що тут слід… прибирати… Одначе все в ідеальному порядку… — промовила дівчина.

— Можливо… Ну… Можливо, щось не зовсім ідеально… Завжди можна щось… додатково прибрати… Що ж… Залишу Вас тут… Саму… — Іван Юрійович розвернувся та повільно вийшов із кімнати, тихо причинивши за собою двері. Запанувала могильна тиша. 

Дівчина розставила на столі посуд із їжею та прибори… У кріслі лежало кілька книг. Вона взяла їх і поставила у шафу. В корзині біля письмового столу знайшла зім'яті аркуші. Поклала олівець до іншого канцелярського приладдя. Потім відкрила шафу. Там знаходився чоловічий одяг, акуратно складений. Взуття не все стояло упорядковано. Тож вона поправила кілька пар. А розглядаючи речі, збагнула, що є несвіжі сорочки. Тож взяла їх із собою, разом із пом'ятими аркушами. Вийшла і причинила двері, замкнувши їх ключем. 

Від сорочок струївся чарівний аромат вишуканих парфумів. Складалося враження, що їхній власник їх соромиться… Чи, може,  щось інше…

Прийшла до себе у кімнату. Потім вийшла, завантажила в пральну машину чоловічу білизну. І… не здолавши цікавість, розгорнула зім'яті аркуші. Почала читати текст, написаний простим олівцем: 

«Сьогодні ми з тобою зустрілися. Ти дуже гарна і дбайлива. Дякую тобі».

На іншому аркуші був інший текст: «Цей будинок і все, що у ньому — належить тобі. Ти можеш запрошувати у нього своїх друзів і все, що побажаєш». На третьому аркуші — напис: «У правій шухляді письмового столу знаходиться банківська картка. Якщо у тебе виникне бажання скористатися нею — мені це буде дуже приємно»… 

Ретельно випрасувавши сорочки, дівчина із нетерпінням та дивним, незрозумілим хвилюванням пішла до таємничої кімнати, у якій, тепер вона вже знала, жив хтось… Але хто? І чому він так … поводиться? Писати на аркушах і кидати їх у корзинку для сміття?... Складати несвіжі сорочки у шафу і парфумити їх? Для чого? Можливо, це якийсь… маніяк?.. Стало трохи моторошно від того, що … із нею щось може трапитися і ніхто не прийде на допомогу. Адже цей будинок та прилеглі землі — це все належить якимось дуже багатим людям…  які, при потребі, затулять рота будь-якому правосуддю… Не треба було погоджуватися на такі умови… Але коли б знати про все це раніше… А тепер запізно… 

Вона підійшла до дверей та майже із тремтінням рук повернула ключ. Прочинила їх… До обіду лишалося іще кілька годин… У кріслі знову лежала книга. Це були «Пурпурові вітрила». Вона поставила її у шафу. На столі лежав стос аркушів. На верхньому було зроблено олівцем напис: «Нічого і нікого не бійся. Тобі ніхто не заподіє шкоди». 

Анна відклала аркуш — на іншому містилася ще одна фраза: «Про що ти думаєш?»

Вона сіла за письмовий стіл та не розмірковуючи, написала: «Хто ти?» і поклала олівець … Підійшла, щоби забрати посуд. Він був чисто вимитий та акуратно складений на таці…

Увечері принесла каву. Прочинила двері. Біля крісла горів торшер і лежав плед. Через прочинене вікно линув гомін птахів нічних та цвіркунів. Біля антикварного грамофона лежала платівка. На письмовому столі — аркуш із написом: «Подаруй мені, будь ласка, свій вечір»… 

Дівчина поставила платівку. Залунала чарівна, старовинна, музика. Потім сіла у крісло, закутавшись пледом. Думала про те, що… Що автор цих послань… дивак…

***

Наступного дня вранці у кімнаті вона прочитала прохання свого таємничого незнайомця запросити своїх друзів на вечірку. Робити було нічого. Дівчина погодилася. 

Недільного дня приїхали кілька подруг. Виявляли захоплення, розглядали дорогі, старовинні речі. Потім була розкішна вечеря. При запалених свічах тривала неспішна розмова.

— У мене таке враження, Аню, що ти не працюєш тут а… Не знаю, як сказати навіть... — здивовано проказала Наталія, надпивши трохи червоного вина із бокалу. Її приятелька якось лукаво усміхнулася та подивилася на гостинну дівчину. 

Анна витримала паузу, а потім, зрештою, промовила: 

— І сама не знаю… Але… я була дуже рада вас приймати сьогодні у цьому домі, бо так хотів… Бо це мені надзвичайно приємно. 

Запанувала глибока тиша… 

***

Пройшло трохи часу. Гуляючи старовинним садом і милуючись квітами, дівчина попрямувала дорогою до альтанки. Біля неї стояв незнайомий молодий чоловік. Побачивши її, він пішов на зустріч. Анна зрозуміла, що це — господар цього дому, таємничий автор дивних листів…

— Здрастуй, — привітався він, дивлячись їй в очі. 

— Це… Ви… Ви писали на тих аркушах? — дуже обережно поцікавилася панна.

— Можливо і я, — усміхнувся привітно молодий чоловік. 

— Мені дуже приємно познайомитися із Вами… Можливо, Ви назвете своє ім'я? Адже так буде зручніше? — спитала вона і принишкла, сором'язливо опустивши голову. 

— Максим. Ім'я моє Максим. Будемо знайомі? — радо усміхнувся.

— А можна на «ти»? — спитав. 

— Звісно, — відповіла Анна.

— Можна взяти тебе… за руку?

— Думаю, так, — проказала і ще дужче зашарілася. 

Вони довго гуляли парком, розмовляли та сміялися, розповідали одне одному цікаві історії. Вже під вечір, коли треба було розставатися, дівчина запитала у хлопця: 

— Ти знову заховаєшся від мене? І треба буде приходити у порожню кімнату? 

— Вибач мене, будь ласка. Але… так треба… Не можу пояснити тобі всього. Ти не зрозумієш… — трохи насупився парубок. 

— Це така… гра? — спитала, із ледь відчутною гіркотою, Анна та подивилася на нього.

— Ні. Це не гра зовсім... а дуже сумна історія… Але я не можу розказати тобі… сказати більше… Довірся мені, просто повір, що так буде краще, — промовив хлопець і ніжно подивився на дівчину…

Потім вони розсталися. 

Їхні зустрічі відбувалися кілька разів на тиждень, було добре разом. Хоч цей хлопець і виглядав диваком, але йому вдалося розтопити лід серця панни. Вона закохалася у нього. 

Приходячи у кімнату, відкриваючи її своїм ключем та читаючи прекрасні листи на письмовому столі, сповнені тепла та доброзичливості, вона ще більше починала розуміти глибину душі цього гарного хлопця, який ніколи не говорив їй про свої почуття і прекрасні думки під час їхніх зустрічей…

Вона приходила вечорами до порожньої кімнати, сідала у крісло, в якому, — вона знала це напевне, — сидів її коханий і щось читав, про щось міркував. Залюбки перекладала його одяг, стежила за свіжістю білизни, слухала на самоті платівки, які з'являлися щовечора біля грамофона. Писала йому листи, пронизані ніжними і світлими почуттями, сидячи за тим самим столом, що і він, тримаючи у руках той самий олівець. 

Її вже мало цікавило, чому хлопець вирішив спілкуватися із нею саме так, а не інакше. Вона знаходила цьому найрізноманітніші виправдання та, зрештою, їй це почало подобатися. Вона полюбила його кімнату, його крісло, його речі, його книги, аркуші із прохальними й іншими дивовижними фразами. Вона вже не могла жити без цієї кімнати, де її коханий по особливому відкривався їй — у тиші, на самоті…

Так промайнуло кілька чарівних та незабутніх місяців…

***

Як і зазвичай, поспішаючи увечері до щасливої кімнати, дівчина прочинила двері своїм ключем… Але цього разу торшер не горів… Не було пледу біля крісла… Їжа стояла у таці незайманою. 

Анна ввімкнула світло. На столі лежали чисті аркуші. Вікно було зачинене… Повіяло внутрішнім холодом і з'явилася незрозуміла тривога, серце забилося у грудях із якимось дивним, збитим ритмом…

Коридором почулося відлуння кроків. Прочинилися стиха двері. На порозі стояв Іван Юрійович. «Нічого не можу зрозуміти… Це… Що це?» — спантеличено, із нотою відчаю у голосі перепитала дівчина…

— Вам, Анно, вже не знадобиться цей ключ, — карбуючи кожне слово, проказав чоловік, — тепер потрібен мій ключ, якщо, звісно, Ви хочете все знати… — він питально подивився на панну.

— Що знати? — так само, нічого не розуміючи, розгублено промовила вона, роздивляючись порожню кімнату. 

Іван Юрійович нічого не відповів, а лишень підійшов до великого, у повний зріст людини, дзеркала, обрамленого вишуканою декорованою оправою. Зсунув її у бік. Тепер стали помітні в невеличкій кімнатці ще одні двері. Відкрив їх своїм ключем, зайшов у темне приміщення, ввімкнувши світло. Потім озирнувся у бік Анни. 

Передчуваючи щось недобре, поволі вона пішла слідом за ним — у таку саму кімнату, із такими самими речами та меблями, але без вікон… Так, наче у якомусь задзеркаллі. На канапі лежало, вкрите простирадлом, тіло… Серце у дівчини обірвалося і вона втратила свідомість…

***

Коли прийшла до тями, то вже була у кріслі. Іван Юрійович поставив на столик пляшечку із нашатирем та причинив дещо фрамугу. На підлозі лежало кілька осінніх, пожовклих листків…

— Це — він?.. Що з ним?.. Як це сталося?.. — допитувалася дівчина, пориваючись піти до мертвого тіла свого коханого.

— Ви впевнені, що хочете знати це? — із якоюсь незрозумілою іронічною холодністю спитав знайомець.

— Що знати? 

— Тоді йдіть…

Анна, із якимось острахом, зайшла у задзеркальну кімнату і наблизилася до тіла, вкритого простирадлом. Повільно зняла його тремтячою рукою із обличчя коханого та жахнулася… Вона побачила страшну потвору із деформованим черепом і скошеним, диспропорційним обличчям та якимось, майже звірячим, оскалом. «Хто це?» — відсахнувшись од побаченого, майже прокричала…

— Це — він… Той, хто завжди був поряд із вами. А Ви — із ним… Сподіваюся на це… Йому не можна було робити пластичну операцію — дуже слабке серце… Власне, саме воно і дало збій… Він дуже вас любив… Звісно, якось по своєму, незвичайно… я так і не зрозумів, як… Можливо, Вам краще про це знати…

— А як же… — відмовляючись щось розуміти, наче у кошмарі, спитала Анна.

— «Принц на білому коні, юнак?» — перепитав Іван Юрійович, — це його рідний брат, Максим… Ось така… казка, шановна пані Анно… Заради пам'яті про нього, — трохи зневажливо показав поглядом на труп Іван Юрійович, — маєте пожиттєве забезпечення. Кошти переказуватимуть щомісяця на оцю картку, — чоловік простягнув дівчині конверт…

— Не буду… Не хочу… Так не можна… Це підло... — із наростаючим внутрішнім обуренням та сльозами на очах промовила панна, заперечно хитаючи головою і з жахом дивлячись на тіло виродка, вкрите простирадлом. 

— А Ви хотіли би вийти за нього заміж? Так було би чесніше? Чи, може, зізнатися йому в коханні, доки вас «не розлучить смерть»? — із єхидством проказав чоловік, трусячи у руках конверт, наче вимагаючи його взяти. 

— Ви — покидьки… Це ви, а не він, уроди… Мені від вас нічого не потрібно, — дівчина розвернулася, щоби вийти… Але потім передумала… Стиха підійшла до тіла, заплющила очі та… ніжно торкнулася спотвореного лоба губами. Потім підійшла до письмового столу та взяла ножиці. Наблизилася до виродливого обличчя. Обережно зістригла із голови невелике пасмо волосся. Тільки після цього залишила задзеркальну кімнату, у якій так і залишився вкляклий на місці, спантеличений Іван Юрійович, із конвертом у руках. 

Вона ще раз окинула поглядом щасливу кімнату з вікном, підійшла до столу із паперами й олівцем. Взяла аркуш та обережно загорнула у нього локон дорогої і незнайомої їй людини… Ключ поклала на стіл… Коли ішла коридором, душили сльози, текли по щоках…

Зачинившись у себе, почала збирати речі. Викликала таксі… Водій допоміг піднести багаж…

***

Із вікна за нею уважно спостерігав молодий чоловік, Максим. Анна йому дуже подобалася. Але хлопець не знав тепер, як слід вчинити, після розкриття таємниці особливої кімнати та ключа від неї…

***

Оце Ви розказали, так розказали… Не знаю, що подумати… — зауважила монахиня Віра. — І як розгадати таку історію? — спитала у панотця.

Старенький Батюшка погладив замислено бороду, витримав невеличку паузу та відповів: «Людина є не такою, як іноді може здаватися із певних причин»…