Розмаїття

ОСЯГНЕННЯ

Задощило усе земне довкола,

Бреду собі буденністю повсюди.

Душа жива і так, немовби квола,

Поміряна пересудами люду.

Тож сам для себе пасткою поставши

В бурхливій безвісті одвіку протиріч

Радію правдам, що їх зумів, пізнавши,

Збагнуть прозрінням світла, де лиш ніч…

Зірковий натяк на всесвітню путь,

Яка, мов обрій, свідчить безупинно,

Веде у даль, куди лиш міг сягнуть,

Бо ще триває сенс, життєва днина.

Непотріб знайдених чомусь розчарувань

Воскресне митями у здогадах суттєво

Про ціле дріб’язковості визнань,

Які розбиті, неначе ваза кришталева...

ПОМІТНЕ

Як скасувати помітні суті суєти…

Немає тиші, де відсутні думи.

Одвічне змістів складно віднайти:

Вони підносять, або стануть глумом...

В буттєвості наявне так важливе,

Хоч жити можна іншими ділами...

Миттєве знов питанням було лживе,

Наповнене фальшивими дарами.

Повсюди вчинків явне спростування,

Бо прагнення у кожного є власне,

Що вказує примарне сподівання,

Яке не має значень своєчасних.

Тому лиш згодом спогаду постале

Відомі призм віднайде з помилок,

Що так, неначе дійсність обікрали,

Адже минув той висновків урок…

Однак, надія є на Бога завше всюди.

Поняття межі там, де інші сталі грані.

Тож неміч квола мірки творить люду, —

Їх вирок, який все свідчить не востаннє. 

ПОМІЧЕНІ СМИСЛИ

Бог не порушив свобод людини…

Де неосяжне, там немає сприйняття…

Ловитвою сачка вітри не спиниш:

Вони ті самі, хоч там відсутнє вороття…

А втім, усі завжди, немов залежність,

Є те, що стало наслідком причин.

Розбита ваза то необережність,

Хоча в уваги інший був почин...

Помічене скасовує постале,

Його лиш суть поглинула свідоме.

І світ міняє всюди вже бувале,

Невіданням засвідчивши знайоме.

Конкретика ніщожить обрій мислі,

Яка мов птаха, лине до висот…

І кажуть числа про життєве стисло,

Не осягнувши світ з душі красот.

Обкрадені поняття смислом власним,

Принишкли велетні в мізернім плині дум.

І випадок, як звістка своєчасна,

Стежками направляє, куди йду…

ПРАГНЕННЯ МИТТЄВОСТЕЙ

Аби зійти, де споглядальна вись

Помічена життєвим сподіванням,

Осяює свідоме благом скрізь,

Є сонця світле променів єднання…

А може, треба видіти в пітьмі?

Із каганцем прибути на стежині,

З´явитись так, як доленосно зміг,

Бо стане згодом вічне чудо днини…

Отримати потрібно також крила,

Золочені чеснотою сумління.

Хоч болота´ його занапастили,

Постало плазування там умінням…

Спраги жадань зрікатися у млості,

Що діє плоттю, диханням буття:

Оселя духу вкрадена для гості, —

Безглуздя те усуне викриття…

Жебруща ницість, пломінь поривання,

Вінець із перлів, проданий кумирам

За безцінь тимчасового бажання

Вдягає безпросвітно в шкіру звіра…

Вигнанець Раю, як ріка бурхлива,

Так велемовний, бо темноти дум

Все свідчать знову здогадами лживо,

Навпомацки всміхаються, де сум…

Куди втекти від власної напасті?

У Бога прихисток, туди і слід іти.

Лиш там свята світлиця, миті щастя

Уникнення марноти й суєти. 

ПРО ПОМИЛКИ

А як життям пройти без помилок

З невідання темнот себе самого…

Листки гортаємо, бо є іще нам строк

Пізнати образ дивний Книги Бога.

Знов непомітний сховок, де вуаль

Утаємничує світлицю вбрану, сутню.

А шибки тло, неначе то кришталь,

Знецінює камінну міць могутню.

Обрію зріння туманного довкола,

Природа світу каже лиш своє…

Творця отож душа уклінно молить

І немічності мову пізнає…

А щоби пустки стали повнотою,

Речей надмірність всюди постає,

Осмислити їх треба добротою,

Без тіней влову, який лихе снує…

Рос діаманти видно павутини, —

Чари ілюзії прагматики буття…

Куди тепер замріяно полинуть,

Якщо окрас є пастки викриття…

Одначе, не усе своє примітив.

Існує ще прекрасна сторона,

В якій питання завше із одвітом

На веслах плину міри од човна.

Прямує він, бо так свідоме дбає,

Аж доки простір думи для мети —

Вести пізнання дивом небокраю,

Аби дум сенсів благо віднайти.

ПРОСВІТОК МИТТЄВОСТІ

Не знаю, що було завжди повсюди:

Безвісний обрій для усіх дзвінниць.

Тож тайни мовлять натяками люду,

Незнані води зірок буття, криниць…

У відображенні помітного тривання,

Де враження спричинене мотивом

Зі здогаду можливим сподіванням

Неповноти, яка так неправдива…

А може, слово значило життєве,

Але безсило зникло часом плину,

Не прорекло про істину миттєву,

Засвідчивши про дійсне без упину…

Питання зроджені у надрах вирування

Душевних протиріч, бродіння світом,

Тож відповідь примножує визнання

Непевного просвітку тьми одвітом. 

РОЗМАЇТІ МИТТЄВОСТІ

Заперечення суттєвості у мови…

І скаламучене, його мерщій речуть...

Пітьма довкола, чекання світанкове,

Щоби пташиний спів хоч десь почуть…

Примарний натяк витоків душі,

Ріка бурхлива піниться прозоро.

І неможливо смисли завершить

У вибраних миттєвостях із твору…

Принишкли мислі гамірної вдачі.

Постала тиша витончено скаже

Свідомістю помічене неначе

І зв´язане вустами, ніби стражем.

***

Отож, завжди сум´яття буднів долі,

Вершиться скрізь примітний інший шум,

Степами мчатиме, як перекотиполе,

З вітрами сплетений, так неспокійний ум.  

СКРІЗЬ

Нам видиме лиш здогадом постале,

Помітне звідусіль життя мотивом,

Що здійснений без відліку зі сталих,

Про сутнє свідчить зовсім криво.

Привітна тінь, бо дерево розлого

Ховає сонце днини, мов негоду…

Знайоме слово зустрічі прологу

Описує душі тайник-госпо´ду…

А втім, є тільки спільне натякання,

Відлуння майбуття із давнини.

Сторінка книги звершень існування

Бентежить ве´сну, плодом восени…

Із протиріч одвічності тривання.

Впорядкування безлічі підстав

У скромного бажання, намагання

Збагнути візерунок сенсів справ.

Тож зрозуміти явища, їх дії,

Вже знане де скасоване було,

Який існує світ учинку, мрії, —

Залежності буття не осягло...

ТАЇНА КАЛИНОВОГО ДЕРЕВА

Древо калини, наче всесвіту віщання.

Скасована мінлива часу поряд суть:

Живі померлим свідчать спогаданням,

Допоки є добра земна нам путь.

Птахи про чудо мовлять, прилетівши,

Для потойбіччя тайни співами сплетуть.

Отож, душа, миттєвістю те взрівши,

Прибуде з родом, бо його ангели зберуть…

Сонце осяє кетяги червоні,

Зорі освітлять віття плоду стиха,

Мару нічну там дух благий відгонить,

Щоб не було в оселях люду лиха.

Безсмертя кущ морозами зими,

Немов окраса дива днів природи,

Нагадує, щоби молились ми

Про Боже Царство й вічні нагороди. 

ТРЕБА

Є мандри дум, оселі дива днів

Та спогади, осіннім вкриті листом.

І мить, яку збагнути знов зумів,

Сповивши забуттям її пречистим.

Покров снігів, неначе ковдра біла,

Створив світи зимові сивини,

Хурделиця виспівує несміло

Мелодію, відому з давнини…

А треба йти дорогою далеко,

У край летіти, творений із чар,

Де вже немає холоду чи спеки.

Краса там квіту помислів, мов дар...

Тож варто жити і добро вершити,

Зміцнити віру в ліпше майбуття,

Небесне Царство святістю узріти

Пітьми душі позбувшись викриттям. 

У ПОШУКАХ ЯВИ

У пошуках буттєвості основи

Знов гомін протиріч усіх триває,

Бо там давно скасовані вже мови,

Які лиш поверхневе помічають.

І свідчення кривими постають,

Тому й луна своя душі дзвінниця.

Тож міражі з припущення снують,

Як зорі, відображені в криницях.

Джерела невичерпні є для спраги,

Бо далі йдуть кудись мандрівники,

Щоб втамувати розуму зневагу,

Відкрить провістям знаки-тайники.

Є й ті, що вдовольняються наявним,

Адже просте, насправді, надскладне.

І нам нове подібність має з давнім,

Якщо яву хтось трішечки збагне. 

УЗБЕРЕЖЖЯ СУЄТИ

Існує мудрість узбережжя суєти

У люду дій і звершення тлумачень:

Тож духом слід свідомості зрости,

Щоб таїнства усесвітів позначить…

Оречнення суттєвості, мов змова

Вичерпністю сум´яття із тривання,

У схожості знаходить зовсім нове,

Те явище вершиться  не востаннє…

Провіщене постало невідомим:

Доречного є плинності сплетіння,

Мов загадка, принесена знайомим, 

Його звичайним спілкування вмінням.

Пізнати висновки, як свідчення життя,

Що в протиріччях змістів стало днини,

Можливо щиро розумінням сприйняття,

Яке у здогаді ланцюг буття не спинить.